48

---

Тема № 13.

СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В СУЧАСНИХ СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВИХ ДЕРЖАВАХ

Поняття та ознаки соціально-правової держави. Загальнотеоретична характеристика соціально-правової держави. Державно-правова регламентація соціального забезпечення, стандарти соціального забезпечення в сучасних соціально-правових державах. Правові системи світу: компетенції соціального забезпечення, види та зміст принципів права соціального забезпечення в сучасних державах соціально-демократичної орієнтації. Методи інтеграції міжнародно-правових стандартів в державній системі. Засоби спостереження. Засоби розв’язання конфліктів. Стан проблеми в юридичній літературі.

Вчені зарубіжних країн приділяють велику увагу розробці загальних проблем соціального забезпечення. В працях економістів, соціологів проведені дослідження суті соціального забезпечення, його основних форм, функцій. Так в монографічних працях на соціологічній основі освітлюються кардинальні питання теорії соціального забезпечення [45], [30], [23], [27], [17], [5].

Думка вчених зарубіжних країн по питанню про поняття соціального забезпечення є в вузькому розумінні, та в широко­му. Так, на думку Л.Пісци, соціальне забезпечення здійснюється лише у випадках непрацездатності, втрати годувальника і наявності дітей в сім’ї. Правда, цей самий автор говорить, що забезпечення може надаватися і в інших випадках, що потребують втручання суспільства.

Однодумці широкої трактовки поняття соціального забезпечення не єдині в своїх поглядах. І. Кацаров і Е. Мадлінський, наприклад, беруть за основу визначення кола необхідностей, перерахованих у конвенції Міжнародної організації праці № 102 „Про мінімальні норми соціального забезпечення“ на медичну допомогу, забезпечення по хворобі, по материнству, по інвалід­ності, старості, при втра

ті годувальника, допомогу на дітей, допомогу по безробіттю. На перший погляд визначення рамок соціального забезпечення з допомогою конвенції № 102 вдале, так як дає можливість при допомозі міжнародно-правових норм добитися єдиного поняття соціального забезпечення. В цей же час згадана конвенція лише констатує систему соціального забезпечення, яка склалася в розвинутих країнах, але не втримує чітких критеріїв, по яких можна було б визначити відношення тих чи інших виплат і послуг до соціального забезпечення. Крім того не всі види забезпечення відносяться до соціального згідно конвенції (допомога по безробіттю, допомога „впавшим в злид­ні“ і т. д.).

Деякі вчення дуже широко тлумачать поняття „соціальне забезпечення“. Так Е. Піотровський розглядає його як сукупність суспільних заходів, при допомозі яких суспільство намагається відбгородити своїх членів від загрози неможливості задоволення необхідностей, визнаних ними основними і важливими [27]. Ви­дається, що таке визначення не дає можливості встановити коло потреб, які можуть задовольнитися шляхом соціального забезпечення і надмірно розширює його сферу. Е. Піотровський до соціального забезпечення відносить: надання роботи всім працездатним; забезпечення охорони здоров’я і працездатності; забезпечення гігієнічних умов середовища проживання; забезпечення умов для правильного розвитку сім’ї. Невиправданий ши­рокий зміст дає соціальному забезпеченню і І. Янулов. На його думку, воно включає в себе, окрім забезпечення в старості, при непрацездатності, у випадку втрати годувальника, профілактичні заходи (санітарні і побутові), які сприяють зменшенню захво­рювань, і запобіганню виробничих травм і професійних захворювань [45]. Не дивлячись на ряд недоліків, підхід вчених зарубіжних країн про дослідження поняття соціального забезпечення є конструктивним і корисним.

Особливо треба відзначити прагнення деяких вчених розглядати соціальне забезпечення в тісному зв’язку з загальним роз­витком. Так Л. Пісца вказує фактори, які визначають стан і роз­виток соціального забезпечення; суспільний лад; ступінь розвит­ку суспільства; демографічна ситуація; етичні погляди, які існують в суспільстві; правопорядок,традиції [30].

Дуже цікавим є трактування соціального забезпечення як частини соціальної політики. Подібний підхід характерний для всіх наукових досліджень зарубіжних вчених, які займаються питаннями соціального забезпечення, причому в деяких роботах соціальне забезпечення аналізується переважно з позиції соціальної політики [29].

Значний інтерес викликає дослідження зарубіжними вчени­ми функцій соціального забезпечення. Не дивлячись на різницю в підході до названого дослідження, у кожного автора можна знайти чимало раціонального. Так Л. Пісца аналізує економіч­ні, етичні і соціально-психологічні функції. На думку Є. Піотровського, до функцій соціального забезпечення відносяться: задоволення основних потреб, підвищення матеріального і культурного рівня життя, свідоме керування потребами, коректура розподілу національного доходу. В залежності від об’єкту впли­ву (того чи іншого елементу суспільної системи), поділяються на: економічну, політичну та ідеологічну функції соціального забезпечення.

В змісті економічної функції міститься виконання завдань, котрі стоять перед соціальним забезпеченням як частиною розподілу. Вона включає в себе задоволення особистих матеріальних потреб трудящих за рахунок фондів суспільних потреб, в деяких випадках при усуненні або зменшенні різниці в доходах трудящих, а звідси протилежний вплив соціального забезпечення на економіку (відтворення робочої сили, матеріальне стимулювання праці і т. д.).

Зміст політичної функції утворюють зв’язки між соціальним забезпеченням і політикою (перш за все соціальною). Соціальне забезпечення є засобом, з допомогою якого реалізується мета со­ціальної політики. Через його інститути практично здійснюються соціально-політичні заходи, намічені урядом. Виконуючи свою політичну функцію, соціальне забезпечення сприяє вирішенню основних завдань соціальної політики, в тому числі зближенню рівня життя різного роду прошарків суспільства.

Ідеологічна функція включає в себе зворотню дію соціально­го забезпечення на ідеологію. Допомога її соціальному забезпе­ченню дає позитивний результат на розвиток і зміцнення ідео­логії і її складових, зміцнює віру в правильність ідей.

Ж. Пірон, О. Тойвола і Бр. Рід виходять в своїх визначеннях з того, що соціальне забезпечення - це засіб для запобігання і ліквідації соціальної незабезпеченості, бідності, при настанні соціальних ризиків [28], [40], [22], [33]. Аналогічне розуміння мети соціального забезпечення дане в Рекомендації МОП № 67 1944. „Про забезпечення прибутку“.

Автори підручника по соціальному забезпеченню (1970, МОП) так трактують мету соціального забезпечення: „Система заходів, засобів сучасного суспільства направлена на централізацію „сліпих“ несправедливостей природи і результатів економічної діяльності людей шляхом розумово-спланованої справедливості з відтінком щедрості і милосердя“ [36].

Наведені визначення соціального забезпечення добре вписуються в зміст теорії „держави добробуту“, основні положення якої широко використовуються в економічній і соціальній по­літиці. З допомогою цієї теорії розуміємо дійсність. Суспільство еволюційним шляхом з допомогою „справедливої“ соціальної політики, дійсно забезпечує і створює суспільство „рівних“ можливостей для всіх його членів. В обґрунтуванні цієї наукової теорії велика роль відводиться дослідникам соціального забезпечення і такій його основній формі, як соціальне страхування.

Інша група дослідників - Етьях, Тітмус, Парано, Пінкер та інші - бачать в соціальному забезпеченні особливий механізм перерозподілу фінансових коштів між різними категоріями населення в суспільстві [9], [39], [25], [31]. Так, Тітмусс пише, що соціальне забезпечення „покликане зменшити нерівність шляхом перерозподілу прибутків і надання джерел засобів існуван­ня з допомогою системи економічних заходів“. Таке розуміння соціального забезпечення безпосередньо зв’язане з теорією „ре­волюції в прибутках“. Зміст цієї теорії в тому, що нібито сучас­на держава з допомогою справедливого перерозподілу прибутків через особливий фінансовий механізм вирівнює прибутки багатих і бідних і ліквідує тим самим незабезпеченість, бідність. Ця теорія випливає з теорії суспільства „загального блага“, або як її частіше називають „держава добробуту“.

П. Самуельсон пише: „Держава добробуту, дякуючи перерозподілу в ній обкладаннями податками і іншими заходами забезпечує рух суспільства в напрямку все більшої рівності” [35].

Найбільш чітке визначення соціального забезпечення є виз-начення У. Беверідже і Картхі, які схильні до постулатів теорії соціального партнерства і патерналізму і частково до теорії „революції в прибутках“. Термін „соціальне забезпечення“ - пише У. Беверідж,- розуміє дві невід’ємні якості, те, що воно є обов’язковим, і те, що всі громадяни є один одному співвітчизники, співтовариші“ [4]. В повідомленні Королівської дослідницької комісії про стан справ в соціальному забезпеченні в Новій Зеландії (1972 р.), член парламенту Картхі відмітив, „що головна мета соціального забезпечення повинна бути в тому, щоб забезпечити кожному, хто в цьому має потребу, такий життєвий стандарт, який мають інші члени суспільства для того, щоб той, хто потребує, міг відчути участь суспільства і належність до суспільства ” [15].

Нарешті, в роботах Огюса А., Верендта Е., Калверта Г. визначення поняття соціального забезпечення в якійсь мірі формально відображає його призначення. Так, А. Огюс і Е. Берендт визначають соціальне забезпечення „як систему виплачуваних пенсій і допомог, які гарантують інвалідам задовільні умови існування“ [24].

Г. Колверт вважає, що соціальне забезпечення - „такий правовий механізм, який, насамперед, покликаний забезпечити інваліду рівень достатку, адекватний попередньому, шляхом на-дання пенсій і допомог різними соціальними службами, котрі також повинні забезпечити індивіду прийнятий мінімум культурного життєвого стандарту, коли основних засобів існування на це недостатньо“ [18].

Що ж характеризує сучасне соціальне забезпечення? Які йо­го основні риси? На сучасному етапі держава активно регулює відношення, які склалися в сфері соціального забезпечення. Як пише Е. П. Кассірова: „Ціль політики державно-монополістич­ного регулювання в соціальній сфері - мобілізувати матеріальні ресурси для проведення політики соціального маневрування“ [16, 49].

В сфері соціального забезпечення в даний час за даними Міжнародної асоціації соціального забезпечення (МАСО) хоча б один вид соціального забезпечення існує в 125 країнах (підраховано.-Т. Г.).

По окремих видах соціального забезпечення дані мають такий вигляд (підраховано.- Т. Г.): в 113 країнах встановлені в законодавстві пенсії по старості; в 103 - пенсії по інвалідності від загального захворювання і в 101 - пенсії по втраті годувальни­ка по тій же причині; в 122 - пенсії по інвалідності від трудо­вого каліцтва і пенсії по втраті годувальника від трудового каліцтва; в 61 - допомога по хворобі і по вагітності і пологах; допомога по безробіттю існує в 35 країнах, сімейні допомоги введені в 57.

В дійсності ці цифри значно перебільшені, так як вони включають і ті країни, де ці види забезпечення поширені на вузьке коло осіб, наприклад, на державних службовців.

До теперішнього часу в більшості розвинутих країн створена широка нормативна база соціального забезпечення. В деяких країнах є кодекси соціального забезпечення (наприклад, Франція, ФРН). Існує розгалужена мережа різного роду органів і служб соціального забезпечення з централізованою і децентралізованою системою управління.

В той же час не вдалося добитися реалізації багатьох важли­вих вимог соціальної програми, які лягли в основу Хартії соціального страхування 1961 p., яка прийнята V Всесвітнім конгресом профспілок [38, 249-254]. Актуальність вимог в сфері соціального забезпечення була знову підтверджена в Хартії прав профспілок і соціально-економічних вимог трудящих на сучас­ному етапі, прийнятій на VIII Всесвітньому конгресі профспілок в 1973 р. [7, 23-24]. Хартії соціального забезпечення, прийнятій на X Всесвітньому конгресі профспілок в 1982 р. [43]. Не див­лячись на існуючі національні особливості, соціальному забезпеченню на сучасному етапі притаманні загальні риси.

Відсутність єдиної системи соціального забезпечення відбувається в різних правових формах; державне соціальне страхування, системи національного соціального забезпечення, дер­жавне допомогоіснування, соціальне страхування від підприєм­ства, системи профспілкового соціального забезпечення, госпо­дарська влада, відшкодування збитків від каліцтва, різного роду комерційні (приватні) системи соціального страхування і інші. Приватні системи в право соціального забезпечення не включаються.

Обмежена і сфера діяльності соціального забезпечення. Наяв­ність різного роду правових форм матеріального забезпечення пристарілих, непрацездатних і безробітних не забезпечує загальності соціального забезпечення. Ось чому наведені дані про по­ширення окремих видів соціального забезпечення не можна розглядати відірвано від кола осіб, на які вони поширюються. Так, соціальне страхування, яке є однією із основних форм матеріального забезпечення в багатьох країнах не поширюється на сільськогосподарських працівників, дрібних торгівців і ремісни­ків, осіб вільних професій, студентів і учнів, робітників-емігрантів і на деякі інші категорії працюючих. Необхідно також відмітити, що коло забезпечуваних за видами соціального страхування неоднакове. Так, наприклад, в СІЛА державним страхуванням по тимчасовій непрацездатності від загального захворювання охоплено не більше 20% найманих робітників, зайнятих в несільськогосподарському секторі економіки, а решта робітни­ків, тобто 80%, надана особистому (індивідуальному) страхуван­ню або страхуванню від підприємства. І. Т. Назаренко приво­дить цікаві дані по СІЛА, з яких видно, що „...на протязі деся­тиліть повоєнного періоду страхуванням на предмет пенсійного забезпечення по старості і інвалідності не було охоплено (по ро­ках) від 3 до 9 млн. чоловік, або від 5 до 19% чисельності осіб найманої праці, по безробіттю ця цифра від 12 до 27% їх загальної чисельності, або від 9 до 16 млн. чоловік за рік. Поза системою виплати компенсацій в разі виробничого травматизму і про­фесійних захворювань щорічно залишається 11-13 млн. робіт­ників, або від 14 до 27% чисельності осіб найманої праці“.

Відсоток охоплення осіб найманої праці різного роду формами соціального забезпечення знижується також через склад­ності діючого законодавства, яке навіть дослідники називали „законодавчими джунглями“, і жорстокі кваліфікаційні умови, які визначають право на той або інший вид соціального забезпечення. Так, наприклад, для отримання пенсій по старості до кваліфікаційних умов, крім досягнення певного пенсійного віку і наявності страхового стажу встановленої тривалості в деяких країнах входить ценз з осідлості: Люксембург (15 років), Нова Зеландія (20 років), Фінляндія (5 років), Австралія (10 років), Ісландія, Данія (40 років) для повної пенсії. Повна пенсія вип­лачується особам, які мають страховий стаж тривалістю, яка встановлена в законі. Законодавство окремих країн (Канада, Японія по системі національних пенсій і ін.) установило можливість отримувати в меншому розмірі (неповну) пенсію при мінімальному страховому стажі.

В багатьох країнах право на пенсію по старості залежить і від наявності трудового стажу. Так, згідно Закону про соціальне забезпечення 1975 р. в Англії встановлено, що при наявності всіх інших умов право на отримання повної пенсії по старості у ро­бітника виникає тоді, коли його трудовий стаж складає не мен­ше 24 страхових років і не виплачується зовсім, якщо вказаний стаж складає менше 1/4 даних років. Роки коливаються від 24 до 36 років і базуються на кількості пропрацьованих років, тоб­то 6 або 9 років. В Фінляндії для отримання пенсії по старості по системі трудових пенсій по старості стаж повинен складати 40 років. Додатковою умовою згідно законодавства цієї країни є також залишення роботи для отримання пенсії по старості. Ви­моги трудового стажу встановлені в законодавствах Австрії, Люксембургу, Італії та інших країн.

Соціальне забезпечення є не тільки загальним, а і всестороннім, так як гарантує трудящим соціальний захист при наступ-ленні всіх соціальних ризиків. Так, наприклад, в СІЛА законодавство про допомоги по тимчасовій непрацездатності є в п’яти штатах, допомога по вагітності і пологах виплачується робітни­цям залізничного транспорту і підприємств приватного сектору двох штатів - Нью-Джерсі і Каліфорнії. В таких країнах, як ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург - дородова відпустка є факультативною. Як пише Ж. Пірон, її надання залежить від „її розсудливості“ [28].

Крім того, тривалість відпустки по вагітності і пологах в зарубіжних країнах значно менша, ніж в нашій. Так, в СІЛА, ця допомога виплачуються від 6 до 12 тижнів, а в Еквадорі -8 тижнів (2 тижні до пологів і б тижнів після пологів); в Парагваї - 3 тижні до пологів і 6 тижнів після пологів; в Арген­тині в залежності від категорії застрахованих тривалість виплати цієї допомоги від 30 до 45 днів допологової відпустки, в Швеції загальна тривалість виплати допомоги по вагітності і пологах складає 10 тижнів; на Гаїті максимальна тривалість виплати даної допомоги складає 30 днів.

Наявність всесторонності соціального забезпечення видно на прикладі забезпечення допомогами по безробіттю, В правових державах забезпечується одне з найважливіших соціально-еко­номічних прав людини - право на працю. Безробіття є неминучим супутником способу виробництва і постійно виявляє тенденцію до періодичного росту. В Великобританії кількість офіційно зареєстрованих безробітних в січні склала 3070621 люди­ну. Як пише А.Масленніков: „Це найвища цифра за всю історію країни. Вона означає, що в сьогоднішній Англії 13 із кожної сотні працездатних стоять біля порогів бірж праці“. В лютому число безробітних збільшилося і досягло за офіційними даними 3,3 млн. чоловік [14]. В Італії число безробітних складає 2,5 млн. чоловік, тобто 8,8% активного населення країни [12, 11]. Із цього числа безробітних 75% складають люди не старші 29 років, більше половини безробітних - жінки. В СІЛА загальнонаціональний рівень безробітних досяг 10,8% робочої сили країни або більше 12 млн. чоловік [13, 14]. За даними профспілок - більше 15 млн. чоловік [11, 15], в Іспанії - більше 2 млн. безробітних [10, 13]; в ФРН - 2,5 млн. чоловік [44, 21]; в Франції - більше 2 млн. чоловік [8]. В цілому за даними Ор­ганізації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) кількість безробітних зараз складає біля 15 мільйонів чоловік в країнах Західної Європи. І за прогнозом вона підросте до від­мітки 16,5 млн. чоловік. В СІЛА безробіття серед негритянсько­го населення складає 17%, серед молоді - 21%, а серед негрівпідліткіів - 45% [14].

Не дивлячись на ріст безробіття та існування його в усіх країнах, допомога по безробіттю видається тільки в 35 країнах. Про­те, навіть у цих країнах, де існує законодавство про допомогу по безробіттю, значна частина безробітних не має можливості отри­мувати ці допомоги через встановлені в законі умови їх отри­мання. По-перше, значно скорочується кількість отримувачів цих допомог і збільшується незабезпеченість безробітних в ре­зультаті існування так званих „періодів чекання“, коли безро­бітному допомога не виплачується. В більшості країн такі періо­ди складають від 3 до 7 днів. Однак, в Канаді цей період дорів­нює два тижні, в Гані - 30 днів. По-друге, допомога по безробіттю виплачується не на весь період безробіття, а тільки на пев­ний період - від 8 до 36 тижнів в році. В багатьох країнах до­помога по безробіттю виплачується протягом 26 тижнів. Так, в США допомога по безробіттю виплачується в 42 з 50 штатів не більше 26 тижнів, а число осіб, які не мали роботи 26 і більше тижнів недавно склало 15,9% від усієї чисельності безробітних [14], тобто від 5,5 млн. чоловік. Фактично кожний шостий безробітний залишився без джерела засобів існування і був змушений звертатися за отриманням допомоги по системі допомого-існування. В СІЛА від 12 до 35% безробітних не мають роботи від 1 до 7 і більше місяців. Як пише І. Т. Назаренко, щорічно від 800 тис. до 3,4 млн. чоловік залишаються без роботи протягом 27 тижнів і більше [14]. Тому 32 млн. американців змушені жити виключно за рахунок програм соціального допомогоіснування з її бюрократичною процедурою перевірки статків і рів­нем забезпечення нижче офіційно прийнятої межі бідності [14]. В Англії допомога виплачується, як правило, не більше 26 тижнів, а число осіб з тривалістю безробіття більше 26 тижнів складали 29,50 від загальної кількості безробітних [14]. Це означає, що майже кожний третій безробітний із 849 тисяч безробітних Англії не отримував допомогу по безробіттю. Є всі підстави стверджувати, що число безробітних в Англії перевищило 3 млн. чоловік, тривалість безробіття збільшилася. Наш висновок під­тверджується даними А. Масленнікова про те, що замість п’яти безробітних, які претендували на кожне вільне місце в Англії, зараз кожну вакансію, яка з’являється, чекають одразу 52 чо­ловік [14].

Потрібно також врахувати той факт, що офіційна статистика значно зменшує правдиві розміри безробіття. Так безробітними вважаються тільки особи, зареєстровані на біржі праці, які активно шукають роботу і не відмовилися від будь-якої роботи, яку пропонують. В США в число безробітних не включаються особи, які отримали заробіток в так званий період базовий [14] (визначений законом період роботи перед настанням безробітгя, менше певного розміру) по штатах від 1,5 до 11 тис. дол. В більшості країн не вважаються безробітними сезонні робітники в період між сезонами, особи, звільнені за „погану поведінку“ на роботі, особи, які перестали реєструватися на біржі праці і ін. Заданими члена комісії трудової статистики СІЛА Джанет Норвуд,- „число зневірених робочих“, тобто ті, хто вже не шукає роботу, так як вважає це заняття безкорисним, складало 1,2 млн.- найвищий рівень, коли бюро ввело цю нову катего­рію“ [11, 15].

Одним із принципів соціального забезпечення є створення джерел фінансування соціального забезпечення з обов’язковою участю працюючих.

За способом створення фінансової бази соціального забезпечення можна виділити дві групи країн: країни, в яких фонди со­ціального страхування і соціального забезпечення утворюються на потрійній основі: сплата страхових внесків самими застрахо­ваними, підприємцями, виділення засобів державою; і країни, де фонди соціального забезпечення створюються за рахунок осо­бистих податкових надходжень з усіх громадян країни у віці від 18-21 р. до 63-65 р.

Однією з обов’язкових умов для отримання права на конкрет­ний вид соціального забезпечення є страховий стаж, тобто встановлена в законодавстві тривалість сплати працюючими страхо­вих внесків із своєї заробітної плати. Наведемо дані про страхо­вий стаж для отримання пенсій по старості.

Перший спосіб фінансування соціального забезпечення харак­терний для більшості країн. Що стосується другого, то він має поширення в таких країнах як Австралія, Нова Зеландія, Япо­нія (система національних пенсій), Данія, Канада і ін. В Швеції по системі універсальних пенсій фонди створюються за рахунок внесків підприємців і держави.

Засоби підприємців, які направляються в ці фонди, з еконо­мічної точки зору є неоднорідними; частково вони складаються з втраченої в процесі первинного розподілу заробітної плати робітників; більша їх частина отримана через механізм ціноутворення, оскільки внески підприємців на соціальне страхування розглядаються ними як невиробничі витрати виробництва і включаються в собівартість продукції, відповідно і в ціну товарів. Фактично вони також отримані з заробітної плати працюючих, але тільки в результаті повного розділу.

Нарешті, далеко не останню роль в створенні фінансової бази соціального забезпечення грає податкова система. Податковий тиск на рівень життя посилювався в замкнутих формах, тобто з допомогою непрямих податків, а перш за все шляхом росту по­датків на особисті прибутки трудящих, а не монополій [37, 139-143, 153 і ін.].

І. Т. Назаренко наводить цікаві дані про посилення в СІЛА податкового тягара працюючих, пов’язаного з фінансуванням системи соціального страхування: „За чотири десятиліття функціонування цієї системи сума внесків працівників в страхові фонди збільшилась в 92 рази - з 600 млн. дол. в 1937 до 55,2 млрд. дол. в 1976 p. Переважну частину цієї суми - 44 млрд. дол., або 79% складають внески в федеральні фонди пенсійного забезпечення, з них більше 90% (40 млрд. дол.) внески осіб найманої праці, а решта (4 млрд. дол.) - внески ін­ших груп і категорій працюючих“ [3].

Проте, природа способу виробництва не обмежується тільки відгородженням прибуткової вартості від витрат на соціальне забезпечення вище перерахованими активними способами. Капітал „змушує“ фонди соціального забезпечення приносити додатковий прибуток. Характерною особливістю останнього три­дцятиріччя для більшості розвинутих країн є підвищення удільної ваги фондів соціального забезпечення у валовому національному продукті. В середньому величина цих фондів складає 20% валового національного прибутку розвинутих держав (ФРН, Італія, Бельгія, Англія, США, Швеція, Франція і ін.) Викорис­тання 1/3 цих сум для кредитування підприємств і розвитку банківського кредиту стало повсякденною практикою. Таким чином, соціальне забезпечення перетворилося в особливий механізм, який дозволяє зменшити необхідний продукт, який йде в індивідуальне користування працівників і збільшити додатковий.

В принципах системи соціального забезпечення відбиваються найбільш істотні риси цих систем, які входять в зміст вказаних принципів.

Універсальність соціального забезпечення полягає в розпов­сюдженні його на всіх громадян незалежно від характеру їх ро­боти, національності, раси, статі, віросповідання, при наявності загальних умов для забезпечення різних категорій громадян.

Цей принцип також означає надання громадянам різного ро­ду видів забезпечення, у всіх випадках втрати ними працездат­ності і втрати заробітку, а також в інших випадках визнаних суспільством (необхідність нести підвищені витрати).

Цей принцип законодавчо закріплений в конституціях зарубіжних держав, нормах про права громадян на різні види забезпечення, а конкретизується в нормативних актах про соціальне забезпечення. Скоріш за все принцип універсальності можна прослідкувати тільки при аналізі норм кількох актів, де мова йде про види забезпечення. Так в Болгарії, Німеччині, Польщі пенсійне забезпечення реалізується нормами, які є в законах про пенсії, інші види забезпечення пропонуються на ос­нові норм спеціальних актів. Більш цього, надання допомоги по тимчасовій непрацездатності здійснюється згідно з одним актом, сімейних допомог - другим, обслуговуванням пенсіонерів - третім. Законодавство про соціальне забезпечення закордоном передбачає розвинуту систему видів забезпечення і обслуговування, яка відповідає рекомендаціям міжнародно-правових ак­тів про соціальне забезпечення, а саме Хартії соціального забезпечення 1982 р.

Система видів соціального забезпечення працівників в зарубіжних країнах охоплює: пенсії по старості (по віку), по інвалід­ності, у випадку втрати годувальника, за вислугу років; допомога по тимчасовій непрацездатності, по вагітності і пологах, на випадок народження дитини, сімейна допомога, допомога на по­хорони, соціальне обслуговування пенсіонерів і інвалідів.

В нормах закріплюють принцип універсальності, знаходить вираз теза про перевагу систем соціального забезпечення розви­нутих країн. Для соціального забезпечення характерно те, що воно розповсюджується тільки на визначені категорії працівників і не охоплює, як правило, сільськогосподарських ро­бітників, робітників дрібних підприємств, сезонних і тимчасових робітників, а також домашніх робітників. До цього слід додати, що в соціальному забезпеченні у ряді держав має місце дискримінація жінок, зарубіжних працівників, національних меншин.

Наглядною перевагою систем соціального забезпечення зарубіжних країн перед нашою системою є різноманіття видів забезпечення. У деяких розвинутих країнах назва системи включає в себе навіть такі види забезпечення, як: допомога по вагітності і пологах, сімейна допомога і т. д.

Між іншим, сказане не означає, що в даний час всі працюючі в країнах забезпечуються по єдиних нормах. На сучасному етапі такий підхід не можливий з ряду об’єктивних причин. В краї­нах і тепер діють різноманітні нормативні акти про соціальне забезпечення робітників (службовців), кооперованих селян.

Відзначимо, що існуючі різновиди не несуть принципового характеру і є тимчасовими. В силу розвитку ці різниці поступо­во усуваються, утворюються можливості для переходу до єдиної умови і норм забезпечення. Так в більшості країн для робітників (службовців) і кооперованих селян вже встановлений єдиний пенсійний вік, єдині вимоги стажу, єдині розміри пенсії, допо­мога по тимчасовій непрацездатності, допомога на дітей і т. д.

Принцип забезпечення за рахунок державних і суспільних засобів означає, що працюючі забезпечуються з фондів, створених із внесків державних підприємств, кооперативів і дотацій від державного бюджету.

Цей принцип закріплений в конституціях країн у вигляді вказівок на фонди суспільного споживання як джерело забезпечення, а також на соціальне страхування як основу організації, правову форму утворення фондів соціального забезпечення.

В більшості країн працівники повністю звільнені від сплати внесків у фонди соціального забезпечення.

Принцип справедливого розподілу матеріальних благ і послуг, закріплений в конституціях зарубіжних країн, як вказівка на справедливий розподіл суспільних фондів потреб реалізується через норми галузевого законодавства про соціальне забезпечення. Цей принцип знаходить відбиток в закріпленні в праві кри­терію розподілу матеріальних благ і послуг в сфері соціального забезпечення, розроблених на основі поняття справедливості.

Концепція справедливості в розподільчих відносинах розпов­сюджується на етичні погляди, основу яких утворюють рівність розподілу матеріальних і духовних благ. Будучи закріпленими в праві, ці погляди отримують державно-правову оцінку і в яко­сті правових норм діють на поведінку людей.

Поняття справедливості має дві сторони: справедливості в розподілі по праці і справедливості в розподілі суспільних фондів. Справедливість в розподілі по праці виражена в потребі оплати праці кожному члену суспільства на основі точного обліку його внеску до суспільного виробництва. Для виявлення критеріїв справедливості розподілу матеріальних благ і послуг в галузі соціального забезпечення необхідно виходити з наступного. Оскільки соціальне забезпечення не є розподілом ні по праці, ні по потребах, воно займає проміжок між цими двома способами роз­поділу і випробовує вплив кожного з них. Тому в справедливості розподілу в галузі соціального забезпечення отримали вираз елементи справедливості і на її зміст істотно впливають соціальні фактори.

Право, як регулятор розподілу, в своїх нормах вміщує основ­ні критерії справедливості в сфері соціального забезпечення. В нормах права закріплюються наступні вимоги. При наданні основних видів забезпечення (пенсій, допомог по тимчасовій непрацездатності, по вагітності і пологах) дотримуються їх вимірів з заробітком забезпечених, а також з характером особливості їх праці. Для непрацюючих встановлюється такий рівень забезпечення, який гарантує кожному громадянину гідне людини існування. Ця вимога знаходить нормативний вираз в правилах про розміри пенсій і допомоги. Наприклад, за кордоном основний розмір пенсій взаємодіє з обліком трудової категорії, до якої відноситься робітник або службовець.

Одним із елементів дії принципу справедливості в соціально­му забезпеченні є надання забезпечення з обліком складу сім’ї, що забезпечується. В соціально-демократичних країнах пенсійне забезпечення по старості (по віку, по інвалідності і т. д.) здійснюється з обліком кількості членів сім’ї, які знаходяться на ут­риманні працюючого. Так, при наданні пенсії по старості (по віку) законодавство передбачає нарахування надбавок або в твердому розмірі, або в відсотковому відношенні (в залежності від числа утриманців). Відповідні надбавки нараховуються і до пенсій інвалідів 1 та 2 груп.

Принцип справедливості припускає не тільки облік досягнень, але стягнення щодо порушників трудової дисципліни. Так, в Польщі робітники, які прогуляли без поважних причин хоча б один день протягом року забезпечуються допомогою по хворобі в розмірі на 25% нижче звичайного.

В Румунії робітники, які протягом 30 днів перед початком настання тимчасової непрацездатності здійснили дводенний про­гул, не отримують допомоги за перші п’ять днів (календарних) хвороби. Якщо прогул продовжується 3 дні і більше допомога не виплачується за перші 7 календарних днів хвороби. В Болгарії при невиході на роботу без поважних причин протягом 3-х днів без перерви або 5-ти днів з перервами протягом календарного року, переривається безперервний стаж.

Принцип участі працюючих в правлінні соціальним забезпеченням полягає в тому, що справою соціального забезпечення в країнах керують робітники, службовці і селяни з допомогою відповідних державних органів та громадських організацій. Цей принцип отримав нормативне закріплення в статтях консти­туцій, в кодексах законів про працю, а також актах про соціальне забезпечення.

Загально-правовою основою участі працівників і їх самодіяльних організацій в правлінні справою соціального забезпечення виступають норми конституцій, що закріплюють основи демократії, участь суспільних організацій і громадян в правлінні державними і суспільними справами, в вирішенні політичних, господарських і соціально-культурних питань.

Порядок надання матеріального забезпечення і обслуговування в зарубіжних країнах характеризується простотою і доступністю, широким демократизмом. Вирішують ці питання, як правило, заклади державного управління, які входять в систему місцевих органів влади. У вирішенні питань соціального забезпечення беруть участь крім цього профспілки, а також суспільні органи на підприємствах, в закладах і сільськогосподарських кооперативах.

В деяких країнах склалися свої форми участі робітників і службовців в здійсненні соціального забезпечення. Так, в Німеччині, Угорщині, забезпеченням за рахунок соціального страхування займаються профспілки. В Болгарії, Румунії, Чехії профспілкові організації назначають і виплачують допомогу з фондів соціального страхування. Активну участь в соціальному забезпеченні селян-кооператорів приймають органи правління сільсько­господарськими кооперативами, ради (спілки) кооперативів, а також спеціально створені для цього кооперативні органи.

Правові форми соціального забезпечення також реалізуються через принципи.

Питання поняття, видів і змісту правових форм соціального забезпечення, їх місця в відповідних національних системах со­ціального забезпечення вченими зарубіжних країн вирішуються по-різному. Під правовими формами соціального забезпечення більшість вчених розуміють організаційно-правові способи утво­рення фондів, призначених для соціального забезпечення і забезпечення із цих фондів. В Болгарії, Німеччині, Румунії основ­ними формами соціального забезпечення вважається соціальне страхування і соціальна допомога, в Польщі соціальне страхування, соціальна допомога і соціальна опіка, в Чехії - держав­не забезпечення, соціальне страхування і соціальна турбота.

Деякі розходження в найменуваннях правових форм соціального забезпечення і їх кількість можна пояснити як історичні особливості кожної з країн. В цей час однотипність природи і функцій соціального забезпечення в усіх країнах дозволяє вия­вити загальні форми соціального забезпечення.

Аналіз законодавства країн показує, що в теперішній період актуальні акумуляції суспільних фондів, призначених для соціального забезпечення за рахунок прямих бюджетних асиг­нувань. Звичайно, що в кожній з країн є особливості в законо­давстві про створення фондів, про види і розміри забезпечення, про порядок його надання.

Основою правової форми соціального забезпечення є держав­не соціальне страхування. В зарубіжних країнах ним охоплені всі трудящі. Але різного роду особливості в середині соціально­го страхування ще зберігаються (декілька програм забезпечення). Так, в Болгарії соціальне страхування обіймає робітників і службовців, членів сільськогосподарських кооперативів, членів промислових кооперативів. В Угорщині, Німеччині, Румунії страхування включає в себе формування фондів. В деяких країнах ці фонди утворюються із коштів не тільки держави, підприємств, кооперативів, але й робітників. В Чехії, страхові фонди для забезпечення і робітників, і службовців, і членів сільськогосподарських кооперативів (а в Болгарії - для забезпечення робітників і службовців) утворюються цілком із коштів дер­жави, підприємств і кооперативів. В Угорщині в їх утворенні приймають матеріальну участь робітники і службовці, в Румунії - кооперативні селяни, а в Німеччині - всі названі категорії робітників (робітники, службовці і кооперативні селяни). Існує деяка своєрідність і в видах забезпечення по соціальному страхуванню. В більшості країнах виплата пенсії проводиться за рахунок фондів соціального страхування. В порівнянні, в Україні пенсійне забезпечення реалізується за рахунок коштів держав­ного бюджету. В Німеччині і в Румунії на основі внесків робіт­ників здійснюється їх додаткове забезпечення.

Таким чином, соціальне страхування є основною формою со­ціального забезпечення у всіх країнах. Але не можна не поміти­ти, що в умовах ринку, особливо в період розвитку, соціальне страхування набрало нового змісту і дуже відрізняється від соціального страхування ранніх етапів. Передусім, в зарубіжних країнах фонди соціального страхування утворюються в основно­му із внесків державних підприємств і коштів державного бюд­жету і представляють собою суспільні фонди споживання. Такий спосіб формування страхових фондів невідомий східним державам.

В Угорщині робітники платять в страхові фонди 3-10% заро­бітної плати незалежно від її величини, в Німеччині - від 10% заробітної плати до 600 марок в місяць. Страхові внески ро­бітників в розвинутих країнах складають 7,4% (в СІЛА), до 21,75% (в Нідерландах) заробітної плати.

До форм соціального забезпечення, безпосередньо заснованих на коштах держави, можуть відноситися: соціальна допомога (Болгарія) і суспільне забезпечення (Нідерланди), державне забезпечення (Чехія) та ін. Загальним критерієм, що дозволить обмежити соціальне страхування від забезпечення із коштів дер­жавного бюджету, є спосіб формування фондів, що лежать в ос­нові кожної із цих форм. Якщо фонди соціального страхування утворюються відрахуванням із коштів підприємств, закладів і організацій (а в деяких країнах і із заробітної плати застрахо­ваних), а також дотацій із бюджету держави, то фонди іншої форми соціального забезпечення - безпосередньо з бюджету. Крім того, розширення цих форм соціального забезпечення є зв’язок забезпечення із трудовим відношенням. Якщо для забезпечення по соціальному страхуванню даний зв’язок звичайно необхідний, то для забезпечення з безпосереднього бюджету він в багатьох випадках непотрібний. Далі правові форми соціального забезпечення можуть відрізнятися по видах.

На попередніх етапах розвитку держави способи утворення фондів, призначених для соціального забезпечення, здійснювали вплив на характер і зміст правовідносин по наданню окремих видів забезпечення цих фондів. Значно відрізнялися один від од­ного види і розміри забезпечення, умови і забезпечення, його надання і т. д.

Розвиток соціального забезпечення об’єктивно привів до усунення основних відмінностей в забезпеченні окремих прошарків і груп робітників, до зближення умов і рівня їх забезпечення.

В зв’язку з цим правові форми соціального забезпечення придбали інший зміст - вони впливово зблизились, і в той же час процес утворення єдиної системи соціального забезпечення в кожної із країн значно зменшився. В залежності між способами формування фондів і особливостями правовідносин (по пред’яв­ленню забезпечення із них). І, хоча зв’язок між способами і джерелом утворення фондів соціального забезпечення і змістом правовідносин по розподілу форм і ще зберігається, він вже не має такого рішучого значення як це було раніше.

Сучасний період характеризується процесом інтеграції право­вих форм соціального забезпечення у Європейських країнах: ут­ворення єдиних фондів забезпечення, утворення правових норм, які регулюють забезпеченням.

Дослідження питань галузевого відношення норм про забезпечення в різних країнах у різних авторів проходять по-різному.

Системі права в різного типу країнах притаманна єдність, яка передує її змісту, спільності системи і структури суспільних від­носин.

Отже, формування права соціального забезпечення характер­не не тільки для України, але й для інших країн. В цей же час у кожній із цих країн розвиток галузей права соціального забез­печення вібувається в конкретних умовах під впливом специ­фічних спільних відносин даної країни, в рамках національної правової системи.

Протягом довгого часу в правовій науці зарубіжних країн існувала думка, що відношення по соціальному забезпеченню робітників і службовців, їх сімей за рахунок коштів державно­го соціального страхування складають предмет трудового права, по забезпеченню громадян за рахунок прямих бюджетних асиг­націй - предмет адмінправа, по забезпеченню кооперативних селян за рахунок децентралізованих фондів - предмет сільсько-господарсько-кооперативного права.

В свій час подібні погляди були після перемоги революцій в багатьох країнах Середньої і Східної Європи. Господарське соціальне страхування розповсюджувалось, перш за все, на робітників і службовців, а законодавство про соціальне страхуван­ня складало частину трудового права. Крім цього, відбувалося диференційоване забезпечення службовців державного апарату не безпосередньо з бюджету держави, а членів сільськогоспо­дарських кооперативів - за рахунок кооперативних коштів. Було організовано правові системи (форми) соціального забезпечення, внаслідок чого виникли в їх рамках суспільні відносини, що раніше регулювалось нормами різноманітних галузей права. В основі цього лежали причини соціально-економічного характеру: значна різноманітність між формами особистості і формами організацій, суспільної праці, класами і соціальними про­шарками, містами і селами, фізичною і розумовою працями, а також відповідна незрілість відносин, які склалися при розпо­ділі фондів суспільного вживання, як нової форми розподілу.

Поступовий рух держави привів до глибокої зміни в усіх сфе­рах суспільного життя: підвищення ступеня зрілості і розвитку суспільних відносин, подальша їх диференціація, інтеграції однопорядкових відносин і т. д. В області соціального забезпечен­ня відбулися консолідація суспільних відносин до значної уніфікації відповідного законодавства.

На базі вивчення загальних проблем соціального забезпечення ряд вчених-юристів зарубіжних країн прийшли до висновку про формування нової галузі права - соціального забезпечення. Одним із перших ідею самостійності права соціального забезпечення висунув Л. Пісца в монографії „Соціальне забезпечення в соціалістичному суспільстві“ [30].

На його думку, аргументи на користь такої ідеї приводять до наступного: в багатьох країнах видані власні норми про соціальне забезпечення кооперативних селян, які тісно пов’язані з нормами про соціальне забезпечення робітників і службовців, запропоноване соціальне забезпечення, незалежне від виду ви­конання роботи, якщо непрацездатність або смерть наступила при виконанні службових обов’язків, на військовій службі, право на декілька видів соціального забезпечення не має ніякого зв’язку з трудовим відношенням або з іншим видом трудової діяльності.

Крім цього, Л. Пісца вказує на деякі риси, які відрізняють суспільне відношення по соціальному забезпеченню від сільськогосподарсько-кооперативних відносин,

Незважаючи на кількість вагомих аргументів в користь права соціального забезпечення, що висунув Л. Пісца, його пози­ція представлена недостатньо здійсненою. Так, немає чіткості у визначенні меж галузі, недостатньо повно дано характеристи­ку його юридичним ознакам (метод, принципи і т. д.), право со­ціального забезпечення не відмежоване від адміністративного права.

Значний внесок в дослідження проблеми самостійності права соціального забезпечення був зроблений на міжнародному симпозіумі в Парижі в 1966 р. Автори дискусійного матеріалу - че­хословацькі вчені Я. Колоушек [19], К. Шнц [32], І. Томега [42], В. Вергайнер [6] прийшли до висновку про самостійність права соціального забезпечення, наводячи відмежування його від трудового і адміністративного права. На їх думку, право соціально­го забезпечення відрізняється від трудового права, передусім, правовим регулюванням, а від адміністративного права - право­вим становищем суб’єктів в правових відносинах.

Ідеї, висловлені учасниками паризького симпозіуму, в тому числі вченими, здійснили вагомий вплив на розвиток наукової думки в сфері права соціального забезпечення. В наступні роки з’явилося чимало прихильників його самостійності.

Аналіз обґрунтування ідеї самостійності права соціального забезпечення зі сторони ряду авторів показує, як схожість поглядів з головних питань, так і різницю в підходах до тих чи інших проблем. Це можна пояснити, з однієї сторони - сукупністю закономірностей розвитку права у всіх країнах, а з другої сторони - існуванням в окремих країнах особливостей в системі правових актів про соціальне забезпечення, в управлінні соціально­го забезпечення і т.д.

Найбільш широке розповсюдження (раніше, як в інших краї­нах) ідея самостійності права соціального забезпечення отримала в Чехії, де було видано книгу „Чехословацьке право соціального забезпечення“ (Прага, 1968 p.; Братислава, 1969), на юри­дичних факультетах університетів введена наукова дисципліна „Право соціального забезпечення“, а книжки з трудового права не містять матеріалів з питань соціального забезпечення.

В галузі права визначають право соціального забезпечення окремі вчені: Болгарія - Е. Хртстова, В. Мрачков, В. Ангушева; Угорщина - Г. Гаранчі, Л. Надь; Польща - В. Шуберт, 3. Зелиновський; Румунія - Л. Мілиер, в Німеччині - зберігається традиційний погляд на право соціального забезпечення як частину трудового права, де для правового регулювання пенсійного забезпечення робітників і службовців характерна доступність умов, що визначають право на пенсію [14]. Це умови, які мо­жуть дотримуватися без будь-яких труднощів. Це не високі по­треби, які ніяк не можуть бути визнані надмірно суворими і обмеженими. Це умови і вимоги неускладнені всеможливими обмеженими обмовами.

Формулювання „доступність умов, що визначають право на пенсію“ не достатньо вдале. Але ще менш вдалими були, на наш погляд, такі запропоновані формулювання, як: „пільгові умови для надання пенсії“ або „доступність пенсійного забезпечення“.

„Пільга“ означає певний виняток із загальних правил, а тут йде мова про характеристику загальновстановлених умов для надання права на пенсію. Крім того, термін „пільгові умови“ має цілком визначене, вузьке значення. Це ті зниження вимог віку та стажу, які встановлені для визначення пенсії по старості робітникам і службовцям, які зайняті на роботах з особливими умовами праці.

„Доступність пенсійного забезпечення“ можна невірно зрозуміти в змісті: як для отримання права на пенсію, взагалі не потрібно ніяких умов (наприклад стаж) - по аналогії з „доступ­ністю медичної допомоги“ або „доступності навчання“. „Доступність пенсійного забезпечення“ звичайно може бути сприйнята в розумінні простоти [41, 4, 11].

Формулювання майже співпадає з тим, яке зазначено в вузькому підручнику з трудового права: „Доступність загальних умов у набутті права на пенсію” [2, 370]. Однак незрозуміло, яке значення має тут ознака „загальне“, У другому місці підручни­ка цей принцип трактовано дещо інакше „пільгові умови прид­бання права на пенсію“ [2, 373].

Візьмемо основні вимоги пенсійного законодавства: з якого віку можна отримувати пенсію по старості; який стаж необхід­ний для призначення пенсії по старості або по інвалідності?

За загальним правилом, пенсії по старості в нас призначаються при наявності необхідного стажу, віку: чоловіки - 60 p., жінки - 55 р. Для зайнятих на підземних роботах, роботах зі шкідливими умовами праці, в гарячих цехах - ці вікові вимоги відповідно знижуються до 50 і 45 років, а для зайнятих на інших роботах з важкими умовами праці - до 55 і 50 р.

Загальне правило про необхідність досягнення 60 або 65 р. для отримання пенсії по старості не суперечить біологічній і життєвій уяві про старість. Зниження цих вікових умов до 50 і навіть 45 p., які законодавець виявив необхідними встановити для професій з найбільш важкими умовами праці вже відходить від загальнопоширених уявлень про старість.

В законодавстві зарубіжних країн встановлені більш високі вимоги для отримання пенсії по старості. Наприклад, в СІЛА чо­ловіки отримують право на пенсію по старості лише в 65 років, а жінки в 62 p., в Англії та Греції чоловіки - 65 p., жінки - 60 р,; в Данії - 67 і 62 р,; в Австрії - 65 р. і 60 р. В ряді країн встановлений однаковий високий пенсійний вік для жінок і чо­ловіків: Німеччині, Голландії, Фінляндії, Іспанії, Португалії та Швейцарії - 65 р. Стаж роботи необхідний для отримання пенсії по старості складає згідно законодавства 25 р. для чоловіків і 20 років для жінок з пониженням його відповідно до 20 і 15р. для зайнятих на підземних роботах, роботах з шкідливими умовами праці, в гарячих цехах. Стаж для отримання пенсії по інвалід­ності, внаслідок загального захворювання, диференціюється в залежності від віку, статі, характеру праці і складає від 1 р. до 20 р, При інвалідності, внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання, пенсія призначається незалежно від стажу роботи, також стаж не потрібен, якщо інвалідність - наслідок загального захворювання, настала до досягнення 20 p., але вимоги стажу встановленого для чоловіків, яким пенсія по старості або по інвалідності від загального захворювання при­значається у віці 60-64 р. або старше, звідси можна сказати, що ці вимоги стажу є невисокими.

Доступність умов, що визначають право на пенсію згідно українського пенсійного законодавства можна показати на при­кладі пенсії на випадок втрати годувальника.

Щоб закінчити характеристику умов, що визначають право на пенсію, слід пригадати і те, що закон ліквідував ряд необ­грунтованих і застарілих обмежень, які були в галузі пенсійного забезпечення. В зв’язку з цим багато громадян, які раніше не мали право на пенсію (або отримали пряму відмову у призначенні пенсії), тепер отримали право на пенсію та скористалися тим правом.

Соціальне забезпечення ряду зарубіжних країн характери­зується принципом „високого рівня“ поряд з доступністю умов, що визначають саме право на пенсію. Високий рівень пенсійно­го забезпечення - це не тільки констатація економічного факту або підсумок статистичного підрахунку, але суто правовий принцип, адже він узагальнює зміст багаточисельних правових норм, що регулюють розміри пенсійного забезпечення.

Відтак, основні норми пенсії по старості взяті окремо, без комплексу інших норм пенсійного законодавства, ще не дають повного уявлення про дійсний рівень пенсійного забезпечення по старості. Тут важливі і досить сприятливі для працівників вирахування заробітної плати для нарахування пенсії і можли­вість нарахування (з різних умов) надбавок, які можуть збільшити пенсію по старості на 10-20%. Для порівняння пенсії по старості, пенсії по інвалідності і на випадок втрати годувальни­ка встановлені в загальному на менш високому рівні, але ці пенсії, в дійсності, згідно з новим пенсійним законодавством знач­но підвищені у порівнянні з попередніми розмірами.

На рівні з усіма працюючими пенсіонери мають право на безкоштовну медичну допомогу. Держава зобов’язана забезпечити пенсіонерів (колишніх працівників і службовців даного підпри­ємства або установи) медичними і культурними установами на рівні з працюючими і надати пенсіонерам допомогу в покращенні житлових умов. У випадку необхідності пенсіонерам надається путівка в санаторії і будинки відпочинку.

Пенсіонери, яким необхідні протези або протезноортопедичні вироби, забезпечуються ними безкоштовно або на пільгових умовах. І лише в деяких випадках за повну ціну.

Пенсіонери нарівні з робітниками і службовцями мають право на допомогу на випадок народження дитини і допомогу на по­ховання члена сім’ї тощо.

В США, де з лютого 1959 р. пенсії по старості і на випадок втрати годувальника були підвищені на 7%, середня сума пенсії по старості складає не набагато більше 16 доларів у тиждень, тобто приблизно лише частину прожиткового мінімуму. Це не завадило пресі СІЛА після вказаного незначного підвищення пенсії стверджувати, що в СІЛА досягнутий „вищий рівень пенсійного забезпечення“, і встановлена для робітників „забезпече-на старість“. Між тим американська „Асоціація по дослідженню проблем праці“ визнала, що „відсутність піклування про людей похилого віку - одна з найнегативніших сторін життя в СІЛА в епоху атому і автоматизації“.

В Англії пенсії по старості настільки мізерні, що для робітни­ка, який не має заощаджень „перейти на державну пенсію означає майже те, що пірнути в сувору бідність“. На з’їзді британських тред-юніонів вказувалося, що в Англії люди похилого віку знаходяться в гіршому становищі, ніж в будь-якій європейській країні. Лейбористи виступають з лозунгом „довести розмір пенсії до 50% заробітної плати“, але таке підвищення вони хотіли здійснити до початку нового тисячоліття (на жаль їм це не вдалось).

Якщо середній розмір пенсії в Україні по старості складає 2/3 середньої заробітної плати, то в Англії - тільки 20%, СІЛА -18%, Канаді - 16%.

В Італії, навіть після закону 1958р., прийнятого під тиском робітничого руху дещо збільшилися розміри пенсій, мінімум пенсії складає лише від 1/6 до 1/4 середньої заробітної плати італійського робітника, цей мінімум пенсії в декілька раз менший від офіційного прожиткового мінімуму.

Дуже низькі розміри пенсій в Норвегії, Данії, Швейцарії і Австралії.

В Болгарії пенсії робітників і службовців похилого віку складають від 55 до 80%, а пенсії інвалідів - від 25 до 100% заробітку (не кажучи про надбавки за стаж). В Угорщині пенсію по старості призначають в розмірі 50% заробітної плати, а пенсії по інвалідності - від 50 до 70% заробітної плати (без врахування надбавок за стаж). В Чехії пенсії по старості призначаються в розмірі 50-90%, а пенсії по інвалідності в розмірі 30-90% заробітної плати. В Румунії пенсії складають (не рахуючи надбавок за стаж) по старості - від 70 до 100%, а по інвалідності від трудового каліцтва або професійного захворювання - від 50 до 100% заробітної плати, по інвалідності від загального захворювання або каліцтва, не пов’язаного з роботою, на 10-15% менше.

Хотілось би звернути увагу наших законодавців і на такий принцип соціального забезпечення зарубіжних країн як відображення в соціальному забезпеченні розподілу по заслугах.

Безперечно, що між пенсією працівників, службовців і розподілом по праці існує чіткий зв’язок. Працівнику або службов­цю пенсійне забезпечення надається в зв’язку з працею, яку він раніше отримував у відповідності з кількістю і якістю. Чим краще і плідніше працював даний працівник в період своєї діяльності, тим вище буде пенсійне забезпечення його в старості або у випадку втрати працездатності, а також пенсійне забезпечення його сім’ї у випадку його смерті.

Зв’язок пенсійного забезпечення з принципом розподілу по праці відзначався і в деяких виступах на сесії Верховної Ради при обговоренні і прийнятті різного роду нормативно-правових актів.

Питання про межі і форми використання принципу розподілу по праці в сфері пенсійного забезпечення неодноразово висвіт­лювалося в юридичній літературі. Говорилося про відображення, прояв принципу розподілу по праці в пенсійному забезпеченні або його „своєрідне використання“ в цій сфері. Про це в різний час писали А.Е. Пашерстник [26], А.С. Краснопольський [21], В. В. Короваєв [20], Н. Г. Александров [1]. Але якщо май­же всі ці автори (крім Н. Г. Олександрова) зосереджували увагу на питанні впливу розміру заробітку на розмір пенсії, то Л. Я. Ринцбург в своїй праці „Трудовий стаж працівників і службовців“ підкреслив значення трудового стажу для визначення права на пенсію. При цьому Н.Я. Ринцбург прийшов до висновку, що якщо саме право на пенсію по старості виникло на базі працездатності, від стажу залежить розмір пенсії і т.д., то тут не лише пряма дія принципу „кожному по його праці“ не опосередкована, а безпосередня. За принципом цих всіх тверджень слід по-перше відзначити, що, безперечно, принцип „по праці“ проявляється в пенсійному забезпеченні не тільки при визначенні самого права на пенсію [34].

Однак пенсійне забезпечення надається не в якості прямого безпосереднього нагородження за виконану працю. Ця праця вже була повністю оплачена в свій час, по мірі виконання роботи. І якщо працівник не побажав або не зміг скористатися наданим йому правом на пенсію, то це не означає, що його праця залишилася в якійсь мірі неоплатною.

Пенсійне забезпечення по своїй природі є не оплата за працю, а елементарне забезпечення необхідних засобів існування для тих, хто вже непрацездатний внаслідок старості або інвалідно­сті, або хто є непрацездатний як малолітній і потребує ма-теріального забезпечення на випадок втрати годувальника. Як­що ж в деяких випадках пенсійне забезпечення надається також і тим, хто продовжує працювати, то пенсія виплачується не як винагорода за працю, а вище тієї винагороди з інших джерел.

Розподіл по праці (а в дійсності оплата праці у відповідності з кількістю і якістю) і матеріальне забезпечення людей похилого віку і непрацездатних –це два різних принципи.

Отже, неправильно було б говорити про пряме безпосереднє використання принципу розподілу по праці і пенсійному забезпеченню.

Але про це не доводиться говорити ще й тому, що в пенсійному забезпеченні принцип „по праці“ (має на увазі минулі час і працю) є дійсним, але далеко не єдиним критерієм, за яким визначається право на пенсію і її розмір. На відміну від оплати праці, яка визначається безпосередньо за кількістю і якістю, в пенсійному забезпеченні працівників і службовців враховується не тільки минула праця, але й причини інвалідності (трудове каліцтво, загальне захворювання і т. д.), ступінь інвалідності, сімейний стан пенсіонера та інші критерії.

Одним із основних відображень принципу розподілу по праці в сфері пенсійного забезпечення є те, що, за загальним прави­лом, право на пенсію робітникам, службовцям та їх сім’ям надається тільки за наявності стажу. В деяких зарубіжних краї­нах, і закріплено конституціями та законами, передбачена нова правова установа - „пенсії при не повному стажі, по старості, по інвалідності, і по випадку втрати годувальника. І тут право на пенсію ставиться у залежності від наявності трудового стажу.

З точки зору призначення принципу розподілу по праці, особ­ливо важливим є встановлення пенсійної пропорційності між продовженістю трудового стажу і розміром пенсії.

В сфері пенсійного забезпечення по старості, інвалідності і на випадок втрати годувальника, пенсії при неповному стажі отри­мали в Європі широке розповсюдження.

Законодавство про пенсії за вислугу років не знає призначень пенсій при неповному стажі (не в такій мірі).

Пенсії при неповному стажі передбачені в законодавстві Болгарії, Румунії, Угорщині, Чехії. У Болгарії робітникам і службовцям, які досягнули 60 років (чоловіки) або 55 років (жінки), але не мають повного стажу, пенсії призначаються при наяв­ності у них не менше половини встановленого стажу, а в Румунії - не менше 10 років стажу (для пенсій по старості). Ці пенсії призначаються в розмірі, пропорційно до стажу. Не можна не згадати про існуючий в Болгарії інший вид - неповні пенсії, які можна було б назвати „пенсіями при неповному віці“, а саме: робітники, звільнені при скороченні штатів, по хворобі, стаж 25 р. (чоловіки) або 20 р. (жінки), отримують при досягненні пенсійного віку пенсії в розмірі на 10% нижче встановлених норм. В Угорщині неповні пенсії по старості і по інвалідності можуть призначатися при стажі не менше 10 р. і нараховуються не в прямій пропорції до стажу, а своєрідним методом: за кожний рік, що не досягнув до повного стажу, повна пенсія ско­рочується на 2%.

Розподіл по праці базується на основі двох критеріїв: не тільки кількості, але й якості праці. З цієї точки зору не можна не враховувати, що безперервна праця на одному підприємстві або закладі - більш дисциплінована, ритмічна, щільна, збагачена навичками, а саме, в силу своїх якостей. Вона буває також і більш відтворююча.

Таким чином, слід визнати, що надбавки до пенсій, нараховані за безперервний (строк) стаж роботи, (стаж безперервної ро­боти) на одному підприємстві або в закладі, також є „відбитком“ принципу розподілу по праці.

Українське діюче законодавство про пенсії за вислугу років не передбачає за загальним правилом надбавок за загальний стаж роботи за спеціальністю, не знає надбавок за безперервний стаж (лише як винятки).

В Болгарії і Чехії при визначенні пенсії по старості, по інвалідності і у випадках втрати годувальника нараховуються надбавки за тривалий загальний стаж, а надбавки за стаж до пенсій по старості і по інвалідності нараховуються за кожний рік стажу, починаючи з 1929 р. В Румунії надбавки до пенсій по старості нараховуються за кожний рік роботи понад норму стажу.

Надзвичайно важливим виявом принципу розподілу по праці в сфері пенсійного забезпечення робітників і службовців є вирахування пенсій з індивідуального фактичного заробітку кожно­го даного робітника.

Хоча нарахування пенсій з індивідуального фактичного заробітку саме по собі вже забезпечує визначену співрозмірність пен­сії з заробітком а, отже, з кількістю та якістю праці, однак ступінь цієї співрозмірності між пенсією і заробітком може бути різним. Він залежить, в дійсності, від того, як вирішуються наступні питання: 1) які види заробітку враховуються при визначенні пенсії?; 2) за який термін враховується заробіток?; 3) який метод нарахування заробітку?

В заробітну плату для нарахування пенсії включаються всі види заробітку, на які нараховуються страхові внески, крім заробітку за надурочні роботи, за сумісництвом і всякого роду од­норазових виплат.

Винагорода за вислугу років виплачується в деяких ведучих галузях народного господарства, хоча і носить одноразовий характер, все ж включається в заробітну плату, із якої нараховуються пенсії, не враховуючи такі одноразові виплати як, напри­клад, компенсації за невикористану відпустку.

Стосовно питання про термін, за який враховується заробіток для нарахування пенсії за загальним правилом, встановлено, що береться середньомісячний заробіток за 12 останніх місяців перед зверненням за пенсією. Це загальне правило відповідає по суті двом вимогам: по-перше, повинен враховуватися заробіток, якого робітник досяг на час звернення за пенсією, який є характерним для даного робітника, з врахуванням стажу, кваліфікації.

По-друге, повинен враховуватися заробіток за досить довгий період праці, а не за короткий відрізок часу.

За Чеським законом пенсії нараховуються з середньорічного заробітку, який підраховується за останні 10 або 5 календарних років, на вибір працівника. За Болгарським законом пенсії по старості нараховуються за середньомісячним заробітком за будь-які 3 роки підряд і останніх 10 років трудового стажу, за вибо­ром працівника, за 5 наступних років із 10 останніх років праці. В Угорщині базою для нарахування пенсії є середньомісячний заробіток за останні 60 місяців.

_______________________________________

Александров Н. Г. (Узагальнення та аналіз літератури).

Александров Н. Г. Советское трудовое право.- М.: Юридическая литература, 1959.- С. 370, 373.

Аналіз НПА.

Беверідже У. (Узагальнення та аналіз літератури).

Бистричан Г. Д. Система социального страхования в Румынии.- Бу-харест, 1968.

Вергайнер В. (Узагальнення та аналіз літератури) // Правда.-1982.- 5 лютого..

Всесвітній профспілковий рух.- 1973.- № 4.- С. 23-24.

Доповідь Марше на XXIV з’їзді Французької компартії.

Етьях. (Узагальнення та аналіз літератури).

За рубежом.- 1982.- № 43.- С. 13.

За рубежом.- 1982.- № 6.- С. 15.

За рубежом.- 1983.- № 51.- С. 11.

За рубежом.- 1983.- № 6.- С. 14.

Засоби масової інформації (ЗМІ).

Картхі. (Узагальнення та аналіз літератури).

Кассирова П. США. Кризис социальной политики.- М., 1978.-С. 49.

Кацаров И. Теория социального страхования.- Свищов, 1967.

Колверт Г. (Узагальнення та аналіз літератури).

Колоушек Я. (Узагальнення та аналіз літератури).

Короваев В. В. (Узагальнення та аналіз літератури).

Краснопольський В. В. (Узагальнення та аналіз літератури).

Лоусон Р. (Узагальнення та аналіз літератури).

Мадлинский Е. Основные правовые вопросы социального страхова-ния.- Варшава, 1966.

Огюс А., Берендт Є. (Узагальнення та аналіз літератури).

Парано. (Узагальнення та аналіз літератури).

Пашерстник А. Е. О сфере действия и принципах советского трудо­вого права / Советское государство и право.- 1957.- № 10.- С. 47

Пиотровский Е. Социальное обеспечение. Проблематика и методы.-Варшава, 1966.

Шрон Ж. (Узагальнення та аналіз літератури).

Писца Л. Социальная политика и социальное планирование.- Бра-тислава, 1977.

Писца Л. Социальное обеспечение в социалистическом обществе.-Братислава, 1964.

Пінкер. (Узагальнення та аналіз літератури).

Шнц К. (Узагальнення та аналіз літератури).

Рід Бр. (Узагальнення та аналіз літератури).

Ринцбург Н. Я. Трудовой стаж работников и служащих.

Самуельсон П. (Узагальнення та аналіз літератури).

Социальное обеспечение: Учебник.- МОП, 1970.

Социально-экономические проблемы трудящих капиталистических стран.- М., 1974.- С.139-143, 153 и др.

Сучасні проблеми міжнародного робітничого і профспілкового руху: Матеріали V Конгресу профспілок.- М., 1962.- С 249-254.

Тітмус. (Узагальнення та аналіз літератури).

Тойвола О. (Узагальнення та аналіз літератури).

Толкунова В. Н. Пенсионное обеспечение работников и служащих в СССР.- ВЮЗИ, 1957.- С. 4, 11.

Томега. (Узагальнення та аналіз літератури).

Труд.- 1982, 18 лютого.

Экономическая газета.- 1983.- № 8.- С. 21.

Янулов И. Социальное страхование при капитализме и социализ­ме.- София, 1964.

 

< Попередня   Наступна >