79

---

5. Джерела житлового права

Термін “джерело права” розглядають у широкому і вузькому значенні. Під джерелом права розуміють джерело виникнення пра­ва, органи та їхні посадові особи, уповноважені приймати норматив­но-правові акти. Безпосереднім джерелом права є правотворча діяльність, що полягає у встановленні юридичних норм або у ви­знанні юридичними інших соціальних норм.

У широкому значенні джерело права — це пам’ятки історії, літо­писи, судові рішення та звичаї, що існували історично та мали зна­чення чинного права й визначали основні напрями становлення пра­ва конкретної держави. Під джерелом права розуміють умови фор­мування права, тобто фактори правотворчості та загальнолюдські цінності, що безпосередньо впливають на процес формування й функціонування права. Джерелом права може бути будь-який мате­ріал, покладений в основу законодавства. Це можуть бути як засоби пізнання, так і способи зовнішнього існування права, тобто правові документи, які вміщують правові норми й виступають джерелом знань, що формуються державою і визначають можливу чи необхід­ну поведінку суб’єктів права.

Термін “джерело житлового права” містить у собі конкретні форми виразу правових приписів органів державної влади, які вида­ють нормативні акти в межах своєї компетенції, на підставі та на виконання чинного законодавства, з допомогою яких тому чи іншому правилу поведінки надається обов’язкова сила. Під джерелом права розуміють зовнішню форму об’єктивізації його норм.

Джерела права виявляються у різних формах, що поділяються на певні критерії. Розрізняють такі джерела житлового права:

1. Закони, нормативні акти, судова практика застосування чин­ного законодавства, рішення Конституційного суду — залежно від органу, що приймає рішення.

2. Нор

мативно-правові акти державних органів, рішення судів, договори, звичаї, нормативне закріплені принципи житлового права, інші джерела, що не суперечать нормам і принципам права — за змістом і формою правотворчості (комплексний критерій).

3. Джерела приватного та публічного права — за поділом права на приватне та публічне.

4. Економічні, соціально-культурні, юридичні — за сферою пра­вового регулювання.

5. Нормативні та ненормативні — за юридичною силою.

6. Основні та допоміжні — за значенням.

7. Локальні та загальні — за сферою дії.

Система юридичних джерел побудована на принципах ієрархії, тобто за порядком розміщення, джерел права і законодавства в сис­темі залежно від їх юридичної сили, і зводиться до таких принципів:

відмінність конституційного і законодавчого регулювання;

пріоритет актів законодавчої влади перед актами виконавчої та судової влади;

перевага актів вищих за підпорядкованістю органів у порівнян­ні з нижчими;

наявність первинних і вторинних актів;

можливість зупинення і скасування неправомірно прийнятих рішень.

Форми, найменування та порядок прийняття актів державними чи іншими органами залежать від місця певного органу в системі відповідних органів та його компетенції, а регламентуються Консти­туцією України, відповідними законами України та положенням (статутом) цього органу.

Конституція

Найвищу юридичну силу серед нормативно-правових актів має Конституція України. Вона займає центральне місце в системі законо­давства. Норми її є нормами прямої дії. Конституція закріплює напря­ми розвитку, розподіл влади в державі та організацію державної влади, її співвідношення з, демократичними інститутами суспільства, визна­чає права та свободи громадян і створює умови для їх реалізації.

Особливо важливим положенням Конституції України є закріп­лення пріоритету прав і свобод людини, що визначають правовий стан особи та основи правопорядку. Проголошення України неза­лежною демократичною державою, перебудова відносин власності зумовлюють необхідність створення гармонійної правової системи, яка працюватиме на задоволення потреб людини (особистості), а не держави. Україна — правова держава, в процесі розбудови якої мають бути створені однакові умови для охорони та захисту прав на житло всіх форм власності.

Цікаво нагадати той факт, що першою у світі Конституцією була Конституція України, яка була прийнята 5 квітня 1710 р. у м. Бандери на козацькій Раді і мала назву “Пакти й конституція законів і вольностей Війська запорізького” . Саме так гетьман України Пилип Орлик відзначив свій вступ на гетьманство. Уже в тій Кон­ституції йшлося про забезпечення прав людини, її економічних інтере­сів тощо.

Житловий кодекс

Житлові відносини в Україні регулюються системою законодав­чих актів, серед яких визначальним є Житловий кодекс. Він регу­лює питання забезпечення громадян жилими приміщеннями, корис­тування ними та інші, пов’язані з наймом приміщень державного та громадського житлового фонду, користуванням службовими жили­ми приміщеннями, гуртожитками, жилими приміщеннями у будин­ках житлово-будівельних кооперативів, приватному житловому фон­ді, забезпеченням схоронності житлового фонду, з його експлуата­цією та ремонтом, відповідальністю за порушення житлового законодавства. Цей Кодекс був прийнятий Верховною Радою Української РСР 30 червня 1983 р. і визначає структуру житлового права й досі, хоча й не відповідає сучасній ситуації та потребам су­спільства побудови ринкової економіки. Він лише частково враховує нові нормативні акти, майже не відтворює питань, пов’язаних з при­ватизацією житла та утриманням приватизованого житлового фон­ду, особливостей його експлуатації та ремонту. Кодекс врегульовує житлові відносини у випадках, коли наймодавцем є держава. Зви­чайно, цей Житловий кодекс зазнав і постійно зазнає “косметичних” виправлень шляхом внесення до нього змін і доповнень, що не можуть повною мірою відображати реалії нашого життя. Уже роз­роблений проект нового Житлового кодексу України, структура якого запропонована такою, що визначають гарантії житлових прав громадян, суб’єктів житлового права, їх права та обов’язки, поняття житлового фонду та компетенцію уповноважених державних органів:

І. Загальні положення.

II. Реалізація прав громадян України на житло.

1. Порядок реалізації прав громадян України на житло.

2. Будівництво та придбання житла.

III. Користування житлом.

1. Житловий фонд соціального призначення.

2. Порядок надання житла у фонді загального призначення. Найм, оренда та бронювання житла.

3. Порядок надання у користування житла у фонді колективної власності.

4. Володіння, розпорядження і користування житлом, що пере­буває у приватній власності.

5. Порядок надання і користування житлом у фонді спеціального призначення.

6. Об’єднання співвласників багатоповерхових жилих будинків, товариства власників житла, товариства забудовників та їх асоціації.

7. Плата за найм, оренду житла і комунальні послуги.

8. Обмін житла.

IV. Утримання та реконструкція житла. Державний нагляд, використання та утримання житлового фонду.

V. Відповідальність за порушення житлового законодавства.

VI. Вирішення житлових спорів.

Для порівняння нагадаємо структуру чинного Житлового кодексу:

І. Загальні положення, що визначають компетенцію державних органів в житловій сфері, поняття призначення та склад житлового фонду, права та обов’язки громадян.

II. Управління житловим фондом.

III. Забезпечення громадян жилими приміщеннями. Користуван­ня жилими приміщеннями.

1. Надання жилих приміщень у будинках державного і громад­ського житлового фонду.

2. Користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду.

3. Користування службовими жилими приміщеннями.

4. Користування гуртожитками.

5. Забезпечення громадян жилими приміщеннями в будинках житлово-будівельних кооперативів і користування ними.

6. Користування жилими приміщеннями в будинках (квартирах) приватного житлового фонду.

IV. Забезпечення схоронності житлового фонду, його експлуата­ція та ремонт.

V. Відповідальність за порушення житлового законодавства.

VI. Вирішення житлових спорів.

VII. Заключні положення.

Житловий кодекс є комплексним законодавчим актом, що вклю­чає норми різних галузей права (адміністративного, державного, ци­вільного, фінансового та ін.). Одним з головних недоліків чинного Житлового Кодексу є те, що більшість його статей мають відсильний характер. Цієї проблеми не вдалося повністю вирішити й у проекті нового Житлового Кодексу. На­ведемо кілька прикладів:

а) Житловий Кодекс регулює забезпечення громадян жилими приміщеннями і користування ними. Але порядок надання жилих приміщень у бу­динках громадського, відомчого та державного житлового фонду регулюється Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень, затвердженими по­становою Ради Міністрів УРСР від 11 грудня 1984 р. за № 470;

б) Житловий Кодекс регулює порядок користування жилими приміщеннями в будинках державного та громадського жилого фонду, але Правила користування жилими приміщеннями. Типовий договір найму жилого приміщення, розмір плати за комунальні послуги визначаються Кабінетом Міністрів України;

в) Житловий Кодекс майже не регулює відносини щодо забезпечення грома­дян жилими приміщеннями в будинках житлово-будівельних кооперативів (ЖБК) і користування ними. В той же час Правила обліку громадян, які бажають вступити до ЖБК, Примірний статут ЖБК, що регулюють порядок обліку, створення та діяльності кооперати­вів, права та обов’язки членів кооперативу визначені постановами Ради Міністрів УРСР;

г) Житловий Кодекс певною мірою регулює порядок користування жилими приміщеннями в будинках (квартирах) приватного житлового фонду, зокрема визначає права членів сім’ї власника квартири (будин­ку), регулює відносини, що виникають у разі користування жилими приміщеннями за умовами договору найму, а також забезпечення жилими приміщеннями громадян, будинки яких підлягають знесен­ню. Але це правове регулювання носить фрагментарний характер. Водночас є низка нормативно-правових документів (у тому числі Цивільний кодекс, Закон “Про власність” тощо), що регулюють від­носини власності на житло;

д) Житловий Кодекс повинен регулювати відносини щодо забезпечення схо­ронності житлового фонду, але забезпечення його схоронності та утримання здійснюються відповідно до Правил користування примі­щеннями жилих будинків і прибудинкової території, затверджених постановою Кабінету Міністрів України майже через десять років після прийняття Житлового кодексу (8 жовтня 1992 р. за № 572) та Закону України “Про об’єднання співвласників бакатоквартирного будинку” (опублікований 4 січня 2002 р. ) майже через 20 років після прийняття Житлового Кодексу.

Отже, все це підтверджує нагальну потребу в новому кодифіко­ваному законодавчому акті, який регулюватиме всі відносини, що випливають з житлового права та регулюються різними розгалуже­ними нормативними актами, прийнятими у різний час — час стрім­кої трансформації економіки та суспільства. Предметом його регу­лювання будуть житлові відносини, що виникають у всіх житлових фондах. Цей комплексний нормативний документ повинен бути ак­том прямої дії, а кількість статей, що мають відсильний характер, — мінімальною. До компетенції Кабінету Міністрів України може бути віднесено тільки визначення механізмів (процедурних та процесу­альних норм) реалізації норм права, а не визначення додаткових ма­теріальних норм, як це прийнято нині.

Закони України

Житлові правовідносини регулюються також законами України, особливо ті правовідносини, що випливають з права власності (Ци­вільний кодекс, Закон України “Про власність” тощо).

Нині єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Саме виключно до компетенції Верховної Ради входить прийняття законодавчих актів, які мають найвищу юридичну силу і яким повинні відповідати всі нормативно-правові акти інших державних органів. Вона приймає закони, постанови та інші акти.

Під законами слід розуміти нормативно-правові акти найвищої юридичної сили, які містять загальнообов’язкові правила поведінки і регулюють найважливіші суспільні відносини. Виключно законами України визначаються питання права і свобод людини, гарантії за­безпечення цих прав та обов’язків тощо.

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.

Серед основних законів України, прийнятих останнім часом, можна назвати такі: “Про приватизацію державного житлового фон­ду”, “Про наукову і науково-технічну діяльність”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журна­лістів”, “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні”, “Про статус ветеранів вій­ни, гарантії їх соціального захисту”, “Про основи соціальної захище­ності інвалідів в Україні”, “Про реабілітацію жертв політичних реп­ресій в Україні”, “Про статус і соціальний захист громадян, які пост­раждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, “Про об’єднання співвласників бакатоквартирного будинку” та ін. Серед прийнятих постанов важливою є Постанова “Про оплату житлово-комунальних послуг населенням України” від 18 березня 1999 р. за № 512-ХІУ. Правовідносини у житловій сфері мають регулюватися насамперед законами, оскільки визначають права і обов’язки громадян, і в особ­ливому порядку мають бути доведені до відома населення. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановлено­му законом, є нечинними.

Дія законів у часі

Правила, за якими визначаються межі чинності нормативно-пра­вових актів, встановлюються законодавством держави та міжнарод­ними договорами. Стаття 58 Конституції визначає, що закони та ін­ші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім ви­падків, якщо вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Зокрема, чинність нормативно-правових актів у часі характери­зується не тільки моментом набрання ними чинності, а й напрямком дії у часі. З огляду на це розрізняють:

пряму дію, коли нормативний акт поширюється

на нові факти або

на факти, які виникли ще до набрання актом чинності, але продовжують існувати старі факти, а нові поширюються тільки з мо­менту набрання чинності цим актом;

зворотню дію, коли нормативний акт поширюється на факти, що виникли до набрання актом чинності (старі факти), але з момен­ту їх виникнення відбувається перегляд, корекція попередніх рішень за такими фактами вже за новим нормативно-правовим актом та переживаючу дію, коли нормативний акт поширюється тільки на нові факти, а на старі, що виникли раніше і не припинили свого існування, продовжує діяти попередній нормативний акт.

Нормативно-правові акти

Нормативну базу, що визначає державне регулювання у сфері житлового права, становлять підзаконні нормативно-правові акти: укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України; інструкції, нормативні акти державних відомств, а також норматив­но-правові акти колишнього СРСР з питань, що не врегульовані законодавством України, якщо вони не суперечать Конституції та за­конам нашої держави. Нині нормативно-правові акти приймаються стрімко і динамічно розвиваються, що зумовлено необхідністю пере­ходу від старої системи найму державного житла до нової системи, яка грунтується в основному на відносинах власності, притаманних ринковій економіці. Тому систему нормативно-правових актів логіч­но розглядати через повноваження державних органів, що їх прий­мають, через рішення, які вони приймають, і через їх вплив на суспільні відносини в житловій сфері.

Рішення Президента України

Певна роль у створенні нормативно-правових актів з питань житлового законодавства відведена Президентові України, який є суб’єктом державно-правових відносин з функціями забезпечення дотримання конституційності, законності дій інших суб’єктів права. На виконання Конституції і законів України Президент може вида­вати укази і розпорядження з питань житлового законодавства, які є обов’язковими для виконання.

Президент зобов’язаний створювати умови, що забезпечували б чітке та своєчасне реагування відповідних органів держави на будь-які факти порушення конституційних норм. Як гарант прав і свобод людини він має сприяти створенню відповідних механізмів контро­лю та забезпечувати їх реалізацію, а відстоюючи їх — створювати умови нетерпимого ставлення до будь-яких випадків порушення та­ких прав і свобод.

Статус Президента, визначений Конституцією, дає підстави вва­жати його представником державної влади в цілому. Як глава дер­жави він є вищою посадовою особою і наділяється повноваженнями виступати від імені України у внутрішньому житті та в міжнародних відносинах. Акти Президента України виступають правовою базою для прийняття актів органами виконавчої влади. Президент врахо­вує можливості та компетенцію виконавчих органів, виходячи з роз­поділу їх повноважень, для втілення в життя прийнятих ним рішень.

За юридичними ознаками укази й розпорядження Президента можуть бути нормативними чи індивідуальними. У нормативних ак­тах містяться правила поведінки загального характеру, розраховані на багаторазове застосування. Індивідуальні (правозастосовні) сто­суються конкретних відносин чи окремих осіб і мають одноразовий характер (призначення на посаду, нагородження).

Відповідно до указів Президента України прискорено реформу­вання житлово-комунального господарства, затверджено Основні напрями забезпечення житлом населення України на 1999-2005 рр., заходи щодо підтримки індивідуального житлового будів­ництва на селі, будівництва житла для військовослужбовців тощо.

Рішення Кабінету Міністрів України

Вищий орган державної виконавчої влади в межах своєї компе­тенції наділений правом видавати постанови і розпорядження, які є обов'язковими для виконання. На постанови Кабінету Міністрів по­винні спиратися найважливіші-рішення, що мають нормативний ха­рактер. Рішення оперативних, поточних питань приймаються у ви­гляді розпоряджень.

Найважливішою функцією Кабінету Міністрів України є систематичний нагляд за виконанням вимог Конституції та законів України, актів Президента України органами виконавчої влади всіх рівнів та вжиття заходів до усунення їх порушень.

Кабінет Міністрів України є центральним органом виконавчої , влади, покликаним реалізувати державну політику у сфері житла.

Він має забезпечувати виконання визначеної Верховною Радою України житлової політики, зокрема:

1) встановлювати єдиний порядок державної реєстрації прав власності та інших майнових прав на житло;

2) затверджувати, за погодженням з Федерацією профспілок України, правила обліку та надання житла громадянам, які потребують поліпшення житлових умов;

3) затверджувати правила користування приміщеннями жилих будинків і прибудинковими територіями, їх утримання та інші нор­мативні документи;

4) щорічно під час формування державного бюджету передбача­ти кошти на будівництво нового житла для громадян, які мають пра­во на пільги, тобто забезпечувати житлом за рахунок держави; об­сяг кредитів для будівництва чи придбання власного житла, а також розмір субсидій та пільг населенню для відшкодування витрат опла­ти житлово-комунальних послуг;

5) визначати порядок надання пільг юридичним і фізичним особам, які беруть участь у будівництві або утриманні житлового фонду;

6) встановлювати порядок здійснення державного нагляду та контролю за використанням і збереженням житлового фонду;

7) встановлювати порядок визначення мінімальної норми забезпечення загальною площею житла для визнання громадян такими, щз потребують поліпшення житлових умов.

Кабінет Міністрів спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади. Центральні органи управління, що входять до системи виконавчої влади, перебувають у його безпосередньому віданні та підпорядковуються йому. Уряд відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верхов­ній Раді України у межах, передбачених статтями 85 і 87 Конститу­ції України.

Саме постановами Кабінету Міністрів України регулюються:

питання щодо розміру витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та пічного побутового (рідкого) палива у разі надання житлової субсидії;

система державного регулювання розміру квартирної плати та плати за утримання будинків і прибудинкових територій;

порядок організації та діяльності об'єднань, що створюються власниками для управління, утримання та використання майна жилих будинків, що перебуває у загальному користуванні;

порядок надання наймачам одноквартирних будинків і квартир у будинках, включених до планів ремонту, компенсації за непрове-дений ремонт;

порядок виплати грошової компенсації наймачам за умови об­міну їхніх квартир на квартири меншою площею;

організаційна та фінансова діяльність молодіжного житлового будівництва;

порядок обстеження стану жилих будинків з метою встанов­лення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання;

правила користування приміщеннями жилих будинків і прибу-динковими територіями тощо.

Слід зазначити, що механізм здійснення виконавчих розпоряд­чих функцій не досить ретельно врегульований. Закон “Про Кабінет Міністрів” поки що не прийнятий, тому існують випадки їх дублю­вання і неузгодженості. Організація, повноваження і порядок діяль­ності Кабінету Міністрів України та центральних і місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією та законами України.

Рішення Центральних органів виконавчої влади

У сферах своєї діяльності Центральні органи виконавчої влади можуть видавати нормативно-правові акти, що підлягають реєстра­ції у Міністерстві юстиції. Відповідно до Указу Президента України “Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади” від 3 жовтня 1992 р., зазначені нормативні акти підлягають обов’язковій державній реєстрації у Мі­ністерстві юстиції України чи у його відповідних органах з 1 січня 1993 р.

Але така реєстрація не є незаперечним доказом відповідності певного акта чинному законодавству України. Тому посадові особи не повинні застосовувати акти, які не відповідають законодавству України.

Основними нормативно-правовими актами центральних органів виконавчої влади є:

наказ Міністерства охорони здоров’я УРСР “Про затверджен­ня переліку хронічних захворювань, при яких особи, що хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань, не можуть проживати в комунальній квартирі або в одній кімнаті з членами своєї сім’ї” від 8 лютого 1985 за № 52;

наказ Державного комітету України по житлово-комунальному господарству “Про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян” від 15 вересня 1992 р. за № 56;

наказ Державного комітету України по житлово-комунальному господарству “Про затвердження Тимчасового положення про поря­док передачі громадянами житла, що перебуває у їх приватній влас­ності, органу, який здійснює поліпшення житлових умов” від 1 черв­ня 1995 р. за № 24;

наказ Державного комітету з будівництва, архітектури та жит­лової політики України “Про затвердження Інструкції про поря­док державної реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб” від 9 червня 1998 р. за № 24;

наказ Державного комітету України по житлово-комунальному господарству, Фонду державного майна України “Про затвердження Типового статуту об’єднання (товариства) співвласників багато­квартирного будинку” від 5 квітня 1996 р. за № 28/389;

наказ Державного комітету будівництва, архітектури та житло­вої політики України “Про затвердження Типового положення про порядок конкурсного відбору підприємств для утримання житлових будинків і прибудинкових територій та Типового договору на утри­мання житлових будинків і прибудинкових територій” від 7 вересня 1998 р. за № 194;

наказ Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастро­фи “Про затвердження Методики визначення розміру грошової компенсації за втрачене нерухоме майно в разі самостійного переселення з радіоактивне забруднених територій” від 24 вересня 1998 р. за № 290;

наказ Державного комітету України по житлово-комунальному господарству “Про затвердження Положення про порядок відшкодування власникам житла витрат на технічне обслуговування внутрішньобудинкових мереж та обладнання житлового фонду і збиран­ня платежів з населення” від 17 жовтня 1996 р. за № 87;

наказ Державного комітету України по житлово-комунальному господарству “Про затвердження Положення про порядок проведен­ня безплатного капітального ремонту жилих будинків (квартир) ін­валідів війни, осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, членів сімей загиблих військовослужбовців та прирівняних до них осіб” від 5 серпня 1994 р. за № 73.

Місцеві органи

До системи житлового законодавства входять інші правові акти, що мають нормативний характер. Як правило, ці акти приймаються органами місцевого самоврядування та їх виконавчими органами. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Вони зобов’язані забез­печувати виконання Конституції та законів України, актів Прези­дента України, Кабінету Міністрів України та інших центральних та місцевих органів виконавчої влади.

Рішення Конституційного Суду України

Конституційний Суд України — це єдиний орган конституційної юрисдикції і є надійним гарантом забезпечення конституційного контролю у державі. Він вирішує питання відповідності законів та інших правових актів Конституції України та надає офіційне тлума­чення Конституції та законів України. Як конституційний орган дер­жави він не входить до системи судів України загальної юрисдикції і є незалежним від законодавчої, виконавчої та судової влади. Спе­цифіка діяльності Конституційного Суду полягає в тому, що право­суддя у повному розумінні цього слова він не здійснює.

До повноважень Конституційного Суду України входить коло та­ких питань:

офіційне тлумачення Конституції України та законів України;

вирішення питань щодо відповідності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Ка­бінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автоном­ної Республіки Крим, Конституції України (їх конституційність). Ці питання розглядаються за зверненнями Президента України, народ­них депутатів України не менше як 45 осіб, Верховного Суду Украї­ни, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Вер­ховної Ради Автономної Республіки Крим.

Із зазначених питань Конституційний Суд ухвалює рішення, які є обов’язковими на території України, остаточними і не можуть бути оскарженими.

Серед рішень Конституційного Суду у житловій сфері можна назвати, насамперед, рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положень п. 6 ст. 12 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сі­мей”, частин 4 та 5 ст. 22 Закону України “Про міліцію” та ч. 6 ст. 22 Закону України “Про пожежну безпеку” (справа щодо офіцій­ного тлумачення терміна “член сім’ї”) від 3 червня 1999 р. тощо.

Судові рішення

Упорядкування фактичних відносин, окрім вищих органів дер­жавної влади і управління, здійснює Верховний Суд України, роз’­яснюючи судам зміст правових норм і порядок їх застосування.

Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод лю­дини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Роз’яснення норм права, що орієнтують судову практику за правилами застосування чинного законодавства, приймаються Плену­мом Верховного Суду України.

Верховний Суд України може виступати у двох ролях: як судо­вий орган він розглядає в касаційному порядку справи і рішення Верховного Суду в конкретній справі є фактичним завершенням розгляду. Винесення рішення має здійснюватися у рамках встанов­леного законом процесу.

Постанови Пленуму Верховного Суду — це керівні роз’яснення, що мають іншу правову природу. Вони вміщують узагальнення су­дової практики та аналіз судової статистики, відзначають її конкрет­ні помилки та недоліки, орієнтують суди на їх усунення і в такий спосіб сприяють удосконаленню судової практики.

Суд зобов’язаний виносити рішення відповідно до принципів, визначених конкретним законом, і принципів певної галузі права в ці­лому. Проведення судом роз’яснення з приводу застосування норми не повинно обмежувати чи зменшувати обсяг прав, визначених за­коном. Важливе значення для правильного розуміння та застосуван­ня житлового законодавства мають трактування конституції та роз’­яснення законів, здійснювані Пленумом, які адресовані не тільки су­довим органам, а й власникам і наймачам житла, підприємствам, установам, організаціям, профспілковим організаціям. Вирішення спірних питань, що випливають з житлового права, вимагає їх роз'­яснення. Це необхідно для усвідомлення того, як з точки зору Вер­ховного Суду розцінюватиме конкретні дії суд, що розглядає справу.

Суди забезпечують впровадження у життя правових норм, здійснюють нормативне регулювання суспільних відносин, забезпечу­ють досягнення мети правового регулювання. Результати судової правозастосовної діяльності не завжди повністю відповідають нор­мам права, її ідеальній моделі. Тому в рішеннях судових органів, що стосуються розгляду конкретних справ, вміщуються додаткові посилання про зміст норм права.

Зміст судової практики — це зконцентровані міркування щодо фактичних обставин, норм права та їх елементів, тобто правові позиції, ідеї судових органів про правильне застосування закону.

Рішення Пленуму Верховного Суду України не підміняють за­кон, не змінюють його суті, а носять допоміжний характер. Вони не наділяють вищий судовий орган правотворними функціями і не під­міняють правотворні органи. Ігнорування роз’яснень може спричи­нити скасування або зміну судового рішення в апеляційному, каса­ційному та наглядовому порядку, винесеного всупереч правозасто-совній практиці.

Роз’яснення видаються Верховним Судом України в рамках його повноважень, мають правову силу, стають обов’язковими для вико­нання всіма учасниками судочинства і є джерелом житлового права. Основними в житловій сфері є постанови Пленуму Верховного Суду України: “Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України” від 12 квітня 1985 р. за № 2; “Про практику застосування судами законодавства про житлово-бу­дівельні кооперативи” від 18 вересня 1987 р. за № 9; “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок” від 4 жовтня 1991 р. за № 7; “Про судову практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні” від 31 січня 1992 р. за № 2; “Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності” від 22 грудня 1995 р. за № 20; “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 р. за № 9. До цих по­станов постійно вносяться зміни та доповнення відповідно до змін у законодавстві.

Аналогія права та аналогія закону

Право — це форма існування та закріплення юридичних уяв­лень, традицій, звичаїв. Право не завжди виступає у формі законо­давства. Можливі навіть форми, що існують законом, прецедентом і правовим звичаєм. Йдеться про таку аналогію права, як визначення можливості прояву в індивідів юридичних прав без спеціальної на те вказівки закону. Судові органи наділені правом визнавати певні ви­моги суб’єктів правовими у випадку, якщо вони не відображені в чинному законодавстві, але входять до сфери правового регулюван­ня. Суд у цьому разі не створює нову норму, а використовує загаль­ні принципи галузі права.

Аналогія закону — це вирішення справи (за наявності прогали­ни в законодавстві) на основі правової норми, що регулює схожі суспільні відносини. Аналогія права — це вирішення справи (за на­явності прогалини в законодавстві та відсутності “аналогічної” пра­вової норми) на основі принципів відповідної галузі права чи права в цілому.

На застосування аналогії орієнтує Верховний Суд України. Так, відповідно до п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України” від 12 квітня 1985 р. за № 2 за умови розгляду спорів, не врегульованих житловим законодавством, суд має застосовувати норми цивільного законодавства. Наприклад, при розгляді вимог наймача про усунення перешкод в користуванні жи­лим приміщенням правила Цивільного кодексу щодо строків давно­сті застосовуються в позовах стосовно визнання недійсним договору найму жилого приміщення і виселення у зв’язку з цим — ст. 150 Цивільного Кодексу. На підставі норм, які регулюють договір майнового найму, а не житлового законодавства, вирішуються вимоги про виселення з приміщень, що не входять до складу житлового фонду (виробничих і інших нежилих приміщень, вагончиків, збірно-розбірних, пересув­них, контейнерних та інших підсобних споруд).

Міжнародні правові акти щодо житлових прав громадян

Нормативну базу з житлового права поповнюють укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародно-правові договори. Вони стають невід’ємною частиною її законодавства з житлових пи­тань, доповнюючи останнє обов’язковими нормами, особливо в час­тині забезпечення захисту права власності, спрямовуючи подаль­ший розвиток на шляху гармонізації законодавства України із зако­нодавством Європейського союзу.

Відповідно до статей 6 і 7 Закону “Про правонаступництво Ук­раїни” від 12 вересня 1991 р. за № 1543-ХП Україна підтвердила свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України, а також стала правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами Союзу РСР, що не суперечать Конституції України та інтересам рес­публіки.

Україна як самостійна держава проголосила визнання загальнолюдських цінностей, а тому зобов’язалася дотримуватися загально­визнаних принципів міжнародного права. Стаття 193 Житлового ко­дексу та ст. 17 Закону “Про міжнародні договори України” визнача­ють пріоритет міжнародних договорів. Якщо міжнародним догово­ром України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, аніж передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.

До таких договорів належать передусім договори, що визнача­ють природні права людини, в тому числі право на життя, ім’я, здо­ров’я, гідність, забезпечення отримання належних умов і засобів іс­нування для себе та сім’ї тощо. Серед таких Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р., у ст. 8 якої зазначено, що кожна людина має право на повагу до її особистого та сімейного життя, житла та таємниці листування. Держава не може втручати­ся у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випад­ках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах націо­нальної та громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

Європейський суд ухвалив, що житлом можна вважати згідно зі ст. 8, облаштоване особою помешкання, навіть якщо таке облашту­вання було здійснене з порушенням вимог національного законодав­ства. Особа також може оскаржувати порушення права на житло, коли йдеться про власність, яку ця особа щороку займає протягом значного проміжку часу (МЕНТЕС проти Туреччини, 1997 р.). На­решті суд ухвалив, що до області застосування ст. 8 належать та­кож офісні приміщення (НІМЕУ проти Німеччини, 1992 р.). Право на достатнє житло — це право будь-якої людини. Забезпечення житлом є життєвою необхідністю і одним з головних прав громадян незалежно від рівня економічного розвитку держави. У зв’язку з цим ст. 25 Загальної декларації прав людини визначає, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, який включає харчу­вання, одяг, житло.

До міжнародно-правових документів у житловій сфері слід від­нести і Міжнародний пакт про громадські та політичні права, про права дитини тощо.

Виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що чин­ні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верхов­ною Радою України, є частиною національного законодавства Украї­ни, не можна застосовувати закон, який регулює правовідносини у житловій сфері інакше, ніж зазначено у міжнародному договорі. Водночас міжнародні договори застосовуються лише тоді, коли вони не суперечать Конституції України. Це правило знайшло своє відоб­раження також у Проекті Житлового кодексу.

 

< Попередня   Наступна >