68

---

3. Спільна власність

Як і інші права, власність на одну і ту ж річ могла належати декільком особам. У такому разі мова йшла про спільну власність, або “кондомініум”. Спочатку римські юристи, які визнавали виключний характер права власності, вважали неможливим наявність права власності у декількох суб'єктів на одну і ту ж річ. Та відповідні життєві події, що не залежать від волі людини (наприклад, при спільному спадкуванні), а також при виникненні товариських утворень, або коли особи, що не мали достатніх коштів для придбання певної речі, укладали між собою договір з метою набуття речі спільно, свідчили про виникнення такого положення, коли необхідно було визначати взаємні відносини осіб, кожна із яких претендувала на відповідну річ поряд з іншими особами. У таких випадках римляни, котрим не був відомий відповідний спеціальний юридичний термін, вели мову про спільну власність (communion) та річ, що перебуває у спільній власності (res communis).

Співвласникам належало право на сумісне володіння і користування річчю. При спільному праві власності на неподільну річ (communion pro indiviso) невірно буде стверджувати, що кожний співвласник має обмежене право власності на частину спільної речі, а також і те, що у кожного із них окремо є частка у праві власності на всю річ. Скоріш за все, кожна особа має все право власності на всю річ. А так, як і інші особи мають таке ж рівне право власності, то різні права власності, які мають співвланики, як рівноправні особи, змагаються між собою як взаємно-обмежені. У результаті цього виникає поділ права власності на ідеальні частки у співвідношенні до вартості об'єкту, що дає можливість виразити право єдиного, спільного власника в цілому за допомогою дробі відповідно до числа співвласників на окрему річ. Так, ще давньоримський класик Кв. Муцій Сцевола висловив ідею власності багатьох осіб на одну річ в ідеальних частках – pars p

ro indiviso (D. 50.16.25). Більш детальніше цю ідею розвинув Цельз-син, який зазначав: «… не може бути власності або володіння двох осіб у повному обсязі: і ніхто не є власником частки речі, а має власність на частку всієї неподільної речі». Іншими словами, одне право власності на одну і ту саму річ може належати кільком особам у ідеальній частці речі, а не фізично поділеній.

У тому разі, коли кілька осіб мали право власності на річ, яка матеріально подільна, але функціонально пов'язана (лат. communio pro diviso - спільне право на подільну річ), то кожний співвласник розпоряджався окремою власністю на відповідну частку речі (наприклад, права, які виникли в разі розділу попередньо єдиної земельної ділянки). Кожний співвласник мав право незалежно від інших відчужувати свою частку, а саме продати, обміняти, передати у спадщину, подарувати, обтяжити її узуфруктом, або здати під заставу, привласнити у відповідній частці плоди та відповідні надбання спільного раба (servus communis), тощо. Тобто, кожний співвласник міг вільно використовувати ті одноосібні дії, які відносились тільки до його частки права власності, а дії по юридичному розпорядженню всією річчю він міг зробити тільки за згодою всіх інших співвласників. Користуючись річчю, що знаходилась на праві спільної власності на підставі домовленості між співвласниками, або хоча і без неї, співвласникам заборонялось змінювати реальне економічне призначення речі. У противному випадку кожний із співвласників міг висунути відповідні заперечення (prohihitio) за допомогою республіканського магістрату до порушників права користування річчю.

Розвинений індивідуалізм у суспільних відносинах римської держави сприяв боротьбі проти колективних форм власності, і як наслідок, в римському праві встановилось, що спільна власність – це не зовсім нормальні випадки (лат. communion est mater rixarum - спільність власності породжує распри). Тому римські юристи визначали тільки дві правомочності спільних власників: право заперечення, яке надається кожному із учасників відносно розпорядження річчю іншим співвласникам; право кожному із співвласників вимагати розділу спільної власності. В той же час римське право розсудливо не підтримувало розділу спільної власності. Разом з тим розділ спільної власності можливий був у добровільному та судовому порядку. Добровільний розділ здійснювався шляхом уступки права (in iure cessio) на частку одному із співвласників, або ж за допомогою відчуження речі третім особам.

Судовий поділ спільної власності проводився шляхом пред’явлення спеціального позову про поділ (actio communi dividundo) відповідно до процесуальної формули присудження (adiudicatio), за допомогою якої магістрат наділяв суддю відповідними повноваженнями для поділу майна.

 

< Попередня   Наступна >