Підручники Римське право ОСНОВИ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА 2. Сервітут (право обмеженого користування чужим майном)2. Сервітут (право обмеженого користування чужим майном)
| Римське право - ОСНОВИ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА |
2. Сервітут (право обмеженого користування чужим майном)
Сервітут (лат. servitutis – підпорядкований) – це право користування чужою річчю, яке встановлювалося або для створення певних вигод при експлуатації певного земельної ділянки або на користь певної особи. Положення щодо сервітутів були найбільш поширеними у стародавньому римському приватному праві. Сервітутні права первісно виникли із земельних правовідносин. Наявність певних корисних властивостей і характеристик одних земельних ділянок, обумовлених їх географічним розташуванням (близькість водоймища, наявність пасовища, криниці, можливість прямого виходу на шлях загального призначення тощо) і неможливість (за наявності потреби) їх використання власником сусідньої ділянки, обумовили необхідність у конструюванні сервітутних прав. З точки зору співвідношення сервітутних прав з правами власника земельної ділянки, вони мали характер певних обмежень прав власника, однак не настільки суттєвих, щоб набути значення правопорушення. Сервітути дозволяли враховувати не тільки інтереси власника, але і потреби інших осіб, а також суспільства в цілому.
Виходячи із загального призначення права на чужі речі, сервітутні права означали одночасну підпорядкованість однієї речі кільком особам – її власнику і іншому управомоченому суб’єкту. Останній набував право здобувати і вилучати корисні властивості речі, обумовлені її господарським призначенням у цивільному обороті, що певним чином обмежувало правові можливості відносно неї її власника. Управомочена особа могла набути сервітутне право у разі виникнення у неї необхідності задоволення своїх власних потреб за рахунок здійснення обмеженого вилучення корисних властивостей, притаманних речам, які належать іншим особам.
Відомі римському приватному праву сервітути можна класифікувати наступним чином. За підставами їх вин
Встановлення сервітуту могло відбуватися перш за все на підставі договору або заповідального розпорядження (легату). Крім того, до середини І ст. до н.е. сервітути могли набуватися за давністю (usucapio).
Сервітутні права могли припинятись у наступних випадках. По-перше, на підставі поєднання у одній особі власника обтяженого сервітутом майна і особи, в інтересах якої він був установлений. По-друге, у випадку відмови від сервітуту управомоченої особи. По-третє, у разі закінчення строку, на який від був встановлений або припинення обставини, яка слугувала підставою для виникнення сервітуту. По-четверте, за умови невикористання сервітутного права протягом певного строку. По-п’яте, у випадку смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Існували і інші підстави припинення сервітутних прав.
Земельні сервітути (servitutes praediorum). Предметом земельного сервітуту могли бути земельні ділянки, інші природні ресурси, наприклад, природні або штучні водоймища, інше нерухоме майно, зокрема, будівлі і споруди. Земельні сервітутні права встановлювались з метою обтяжень земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна. Вони, як правило, характеризувались неможливістю задоволення суб’єктом сервітутного права своїх потреб іншим способом, не залежали від його особистості і могли передаватись його правонаступникам.
У свою чергу земельні сервітути, в залежності від їх призначення, також підлягають внутрішній класифікації. Залежно від статусу населеного пункту, у межах якого встановлювався земельний сервітут, вони поділялись на міські (servitutes praediorumurbanorum) та сільські (servitutes praediorum rusticorum). Враховуючи факт встановлення сервітуту стосовно суходолу або відповідного закритого водоймища, земельні сервітути могли бути суходільними або водними. До суходільних сервітутів належали: право проходу або проїзду возом через чужу ділянку, право прогону худоби через чужу ділянку тощо. Водні сервітути полягати у праві на забір води, водопій худоби, здійснення переправи через водний об’єкт, у інших узгоджених з власником правомірних діях.
Особистий сервітут (servitutes personarum) носив персоналізований характер, тобто, як правило, набувався і здійснювався лише певною особою і припинявся з її смертю або з інших визначених законом підстав. Виключенням із загального правила непередаваності особистих сервітутів можна вважати особистий сервітут, якій встановлювався на підставі договору між особою, яка претендувала на його встановлення, та власником (володільцем) речі. У цьому випадку сервітутне право могло переходити до спадкоємців його набувача. Такий договір, як правило, містив положення щодо умов встановлення і подальшого здійснення сервітуту і міг бути як оплатним, так і безоплатним.
З урахуванням широти потреб, що задовольнялись шляхом встановлення сервітуту, вони могли бути публічними і приватними. Приватні сервітути встановлювались на користь обмеженого кола осіб, які набували статусу правоволодільців. Приватний сервітут враховував особисті інтереси його набувача (набувачів) і встановлювався на користь однієї або кількох, але завжди персонально визначених осіб. Прикладом приватного сервітуту, що виникав на підставі заповіту, є право користування нерухомим майном, що входить до складу спадщини, відказоодержувачем. Цей сервітут визнавався приватним, оскільки право користування житлом або іншим нерухомим майном, визнавалось таким, що не відчужується, не передається і не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Публічні сервітути забезпечували права та інтереси невизначеного кола осіб, як правило, були необмеженими у часі і поширювались на правонаступників власника майна, стосовно якого вони встановлювалися.
< Попередня Наступна >