97

---

3. Окремі види особистих сервітутів

Найбільш поширеним видом особистих сервітутів у Давньому Римі був узуфрукт (usufructus), тобто право користування чужою неспоживною річчю з правом отримання плодів, які вона здатна приносити.

Вважається, що це право склалося в практиці сімейного життя і спершу було покликано забезпечити аліментами вдову, яка не перейшла під владу чоловіка; спадкодавець створював для неї можливість довічного користування плодами певної речі з тим, однак, щоб власність на цю річ залишилася у членів його сім’ї.

Отже, за узуфруктом вигодонабувачу (узуфруктуарію) надавалось право безоплатно і у більшості випадків довічно користуватися чужою річчю і її плодами. Узуфруктуарій був зобов’язаний повернути власнику належну йому річ у неушкодженому стані. Таким чином, предметом узуфрукту могли бути лише неспоживні (res non consumptibiles) речі, оскільки лише їх можна було повернути неушкодженими (salva rerum substantia). Заборонялось здійснювати будь-які якісні зміни речі, що була предметом узуфрукту. Без згоди власника навіть поліпшення її споживчих якостей вважалось порушенням і могло мати наслідком відповідальність узуфруктуарія. З моменту появи узуфрукту споживні речі () за загальним правилом не могли бути його предметом, адже при використанні за призначенням їх матеріальна субстанція втрачала первісний вигляд. Однак згодом потреби цивільного обороту викликали необхідність встановлення узуфрукту на певні сукупності речей, у складі яких були як споживні, так і неспоживні речі. У таких випадках розрізнялися узуфрукт у власному значенні (предмет – неспоживні речі) і квазіузуфрукт (quasiusufructus), якщо узуфруктуарію у користування передавались споживні речі.

Узуфрукт міг встановлюватись договором. Власник мав право на оплатних або безоплатних договірних зас

адах передати узуфруктуарію неспоживні речі, здатні приносити плоди (приплід тварин або грошові доходи). Узуфруктуарій, у свою чергу, мав право передати предмет узуфрукту іншій особі у тимчасове користування на підставі договору. Узуфрукт міг ґрунтуватися і на спадкових відносинах. Наприклад, за заповітом заповідач міг передати право власності на земельну ділянку, яка використовувалась для сільськогосподарського виробництва (наприклад, під фруктовий садок), комусь із своїх нащадків, встановивши довічний узуфрукт на відповідну його частину на користь іншої особи. Дія договору узуфрукту припинялася зі смертю узуфруктуарія, що призводило до відновлення у повному обсязі права власності спадкоємця на майно – предмет узуфрукту.

Узус (usus) відрізнявся від узуфрукту відсутністю права вилучення плодів, що була здатна приносити річ. Вигодонабувач (узусуарій) набував лише право користування чужими речами без права вилучення їх плодів. Разом з тим, узусуарій мав право обмеженого користування такими плодами лише для задоволення особистих потреб або самих необхідних потреб членів своєї сім’ї. Персональний характер узусу полягав у обов’язковості його встановлення на користь чітко визначеної особи, зі смертю якої він припинявся. Узусуарій не мав права відчужувати надане лише йому особисто право користування відповідною річчю, а також передавати її на будь-яких засадах третім особам. За власником речі завжди зберігалося право користування річчю, що була предметом узусу, а також вилучення її плодів.

По суті узус - це було не користування, а лише володіння. Однак римське право вважало цей сервітут правом користування, оскільки узуарій міг користуватися плодами речі для особистих потреб, проте не мав права одержувати доходи від неї.

Право користування чужим житлом (для проживання) (habitatio) полягало у праві особи безоплатно і, як правило, довічно використовувати чуже житло для особистого проживання і розміщення своєї сім’ї. Найчастіше право користування чужим житлом встановлювалось за заповітом і набувало характеру легата (legatum). Вигодонабувач (легатарій) мав право вселити іншу особу лише за умови встановлення такого права у легаті. Зміст останнього визначав у необхідних випадках також право легатарія здавати це житло у піднайом, залишаючи собі отримані грошові кошти.

Право користування чужою робочою силою (рабами) або тваринами (худобою) (operae servorum vel animalium) було безоплатним і довічним. Предметом цього права була праця рабів або можливість використання худоби у відповідності з її призначенням (для видобутку води, перевезення вантажів тощо). Предметом цього права могло бути не тільки використання худоби для господарських потреб, але і утримання декоративних порід домашніх тварин. Це право припинялось, як правило, зі смертю вигодонабувача.

 

< Попередня   Наступна >