62

---

2. Зміст договору

Римські юристи, зокрема Павло, визначали зміст зобов’язання взагалі, та договірного зобов’язання, зокрема, трьома термінами: дати (dare); зробити (facere); надати (praestare).

Зміст договору складають елементи, які визначають права та обов’язки його сторін.

У зв’язку з тим, що елементи договору мали неоднакове юридичне значення для окремих видів договорів, їх поділяли на три групи: істотні (essentialia); звичайні (naturalia); випадкові (accidentalia).

Істотними (essentialia) вважаються ті елементи договору, без яких він не міг існувати. Для кожного виду договору визначаються власні істотні елементи, зокрема, для договору купівлі-продажу (emptio-venditio) істотними є предмет договору (товар) та його ціна; для договору товариства (societas) - спільна мета і розмір вкладів у товариство. Погодження сторонами істотних елементів та включення їх до змісту договору є достатнім для укладення останнього.

Звичайні (naturalia) елементи не є обов’язковими, тобто їх відсутність не впливає на чинність договору. Однак, як правило (звичайно) ці елементи включаються до договорів певного виду. Наприклад, у договорі найму (locatio conductio) зазвичай вказується строк (періодичність) внесення найомної плати (merces).

Крім зазначених елементів договір може містити випадкові (accidentalia) елементи, які не є обов’язковими чи звичайними для даного виду договору, але включені у конкретний договір за бажанням його сторін. До таких елементів відносилися умови (condicio) і строки (dies), з якими пов’язувалися певні правові наслідки.

Умова (condicio) – це застереження в договорі, за допомогою якого юридичні наслідки договору ставляться у залежність від настання (ненастання) у майбутньому

певної події, відносно якої невідомо, настане вона чи ні. Умова договору не повинна суперечить закону і добрим звичаям, а також бути здійсненною.

Залежно від того чи пов’язуються правові наслідки договору з настанням чи ненастанням певної події розрізняли відповідно позитивні та негативні умови. Крім того, виділялися умови, щодо яких точно невідомо настануть вони чи ні в майбутньому, але, якщо настануть, то точно відомо коли (наприклад, повноліття фізичної особи); і умови, про які невідомо настануть вони чи ні в майбутньому, а також момент їх можливого настання (наприклад, укладення шлюбу).

Подібною до поняття умови була категорія «строк». Строк (dies) – це подія, яка неминуче настання у майбутньому. Строком, наприклад, вважається смерть особи.

Римські юристи розрізняли такі строки: визначений строк, тобто той, щодо якого відомо, коли він настане (строк дії договору в 1 рік); невизначений строк, щодо якого відомо тільки, що він неодмінно настане у майбутньому, але невідомо коли саме (смерть фізичної особи).

Залежно від правових наслідків, які пов’язувалися з настанням (ненастанням) умови або строку останні поділялися на: відкладальні, тобто ті, за яких виникнення прав та обов’язків із договору пов’язувалося із настанням певної події (умови або строку); скасувальні, тобто ті, за яких припинення прав та обов’язків із договору, пов’язуються із настанням певної події.

При відкладальній умові до її настання має місце так звана невизначеність (pendentia). У цей період право, що випливає з договору, ще не існує. Права та обов’язки сторін за договором виникають тільки у разі настання події, якими вони обумовлені. Права та обов’язки за договором із скасувальною умовою виникають, як правило, з моменту його укладення. Настання умови призводить до їх дострокового припинення. Ці правила розповсюджувалися й на відкладальні та скасувальні строки.

Слід також зазначити, що умова, про неможливість настання якої вже відомо в момент укладення договору, вважається неможливою умовою. Включення такої умови до змісту договору тягне його недійсність.

У найдавніші часи римським правом, у якому переважали строго формальні договори, заборонялося включення умов та строків у окремі різновиди договорів. Вважається, що спершу вони вносилися у більш гнучкі консенсуальні договори.

Договір, якій не був ускладнений умовою або строком, називався чистим договором.

Мета договору (лат. causa - причина) – це найближча мета, задля якої укладається договір; матеріальна підстава укладення договору.

Як правило, при укладенні договору сторона (сторони) прагнуть досягнути певної цілі. Особа, яка укладає договір, може також переслідувати не одну ціль, а декілька. Наприклад, при покупці речі, особа має на меті подарувати її. Юридичне значення має лише найближча з декількох цілій. У наведеному прикладі такою найближчою ціллю є набуття права власності на річ. При цьому мета здійснити дарування придбаної речі є юридично байдужою.

Мета договору (causa) не повинна суперечити закону. Так, протиправною є causa при укладенні договору дарування між подружжя.

Залежно від можливості встановлення causa та її юридичного значення для дійсності договору, останні поділялися на каузальні та абстрактні. Більшість договорів є каузальними, тобто такими, мета укладення яких є очевидною. Абстрактними є ті договори, щодо яких неможливо (складно) встановити мету їх укладення. Для таких договорів causa не має юридичного значення, тобто не впливала на їх дійсність. У римському праві прикладом абстрактних договорів була стимуляція (stipulatio).

Сausa відрізняється від мотиву укладення договору (бажання досягти певної мети), якій, як правило, не має юридичного значення для договору.

 

< Попередня   Наступна >