Головне меню
Головна Підручники Кримінально-процесуальне право Кримінально - процесуальне право ЛЕКЦІЯ 5 ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ // 1. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ І КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ

ЛЕКЦІЯ 5 ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ // 1. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ І КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ

Кримінально – процесуальне прав - Кримінально - процесуальне право
46

ЛЕКЦІЯ 5

ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

1. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ І КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ

Поняття доказу в кримінальному процесі є легальним (визначеним у законі).Згідно із ч. 1 ст. 65 КПК доказами в кримінальній справі є різні фактичні дані", на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.За даними В. П. Гмирка, кримінально-процесуальний закон жодної із держав Євросоюзу не містить легального визначення доказів.Із процесуальними доказами не слід плутати:• інформацію, що циркулює у кримінальному процесі;• аргументи сторін і думки осіб, які ведуть судочинство;• судження про ймовірність певного розвитку подій або взаємозв'язку явищ;• логічні докази.Іншими словами, не можна розглядати як докази (в процесуальному сенсі) позиції сторін і суддів, а також висновки, зроблені ними на підставі доказів та "попереднього" знання, яке випливає із раніше набутого життєвого і професійного досвіду.Це треба особливо мати на увазі, оскільки радянська теорія доказів визначає їх у панівній версії як "фактичні дані", що містяться в установленому законом джерелі1.Термін "фактичні дані" іноді замінюють словами "відомості про факти", "відомості".Отже, докази стають об'єктом свідомості, оскільки: відомостей, даних, інформації не існує поза суб'єктом, що їх сприймає, та суб'єктом, який їх транслює.Зміст інформації, що циркулює в ході кримінального судочинства, залежить від позиції учасника процесу, який отримує її.У радянській доктрині існувала (що і до цього часу має прихильників) думка, нібито відомості не утворюються людьми у власних інтересах (цілях), а "містяться" у встановленому законом джерелі.Щоб підкреслити логічну некорек

тність наведеного вище визначення доказів, С. А. Пашин пропонує звернутися до речових доказів. Певна річ, "мертва матерія" ніякими "відомостями" не володіє. Це твердження можна пояснити за аналогією із тестами Роршаха2. Людям роздають картки, на яких зображено кольорові плями випадкової конфігурації (це не малюнок) і які не мають ніякого інформаційного навантаження. Розглядаючи ці картки, люди повідомляють психологу про те, що на них зображено (тобто те, що вони, як їм здається, бачать). За характером "відомостей" такого роду можна зробити висновок про психічний стан пацієнта, однак цілком очевидно, що ніяких "даних" на картинках не містилося, а "інформація" — плід фантазії досліджуваної особи.Зрозуміло, що з доказів, які виходять безпосередньо від людини (показання, висновки, документи), можна отримати інформацію про сприйняття події цією особою. Проте слова свідків, експертів і посадових осіб не мають самостійного значення, доки їх процесуально не доопрацьовано і не пристосовано до потреб сторін. На цьому етапі й одержують "фактичні дані" у процесуальному сенсі.Отже, одні й ті самі фактичні дані можуть визнавати доказами одна чи навіть обидві сторони, але не визнавати суд, і навпаки.Кримінально-процесуальні докази не є чимось сталим протягом всього часу провадження у кримінальній справі. їх можуть долучати до системи (сукупності) доказів і навпаки не один раз. Однак у будь-якому випадку фактичні дані для того, щоб стати доказами, повинні мати певні ознаки.Учені-процесуалісти багато працювали над пошуком і описом невід'ємних ознак доказів. Наслідком цієї роботи стало визначення таких ознак: 1) належність; 2) допустимість; 3) достовірність; 4) достатність (щодо сукупності доказів).Допустимість доказів — це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, у силу положень процесуального права використати їх як докази.Допустимість доказу визначають залежно, насамперед, від обставин його отримання і залучення до справи.Умови допустимості доказів:• одержання фактичних даних із належного джерела — ч. 2 ст. 65КПК (наприклад, не можуть бути доказами у кримінальній справі фактичні дані, одержані в результаті допиту особи, яка не могла підлягати допиту як свідок, — ч. 1 ст. 69 КПК);• одержання фактичних даних належним суб'єктом (державним органом або особою, яка веде кримінальний процес);• одержання фактичних даних у належному процесуальному порядку (із дотриманням передбаченої законом процедури);• належне оформлення джерела фактичних даних (протокол слідчих дій, протокол судового розгляду).Законодавець певне значення надає також змісту отримуваних фактичних даних. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 16 Закону України від 19 жовтня 2000 р. "Про Всеукраїнський перепис населення" первинні (персональні) дані перепису населення не можуть вимагати суд, органи прокуратури, інші органи для вивчення та використання як докази під час розгляду кримінальних справ. Це є конфіденційна інформація, що охороняється законом.Допустимість доказу має бути визначено, як правило, в момент його подання для розгляду. Однак доказове значення деяких фактичних даних слід з'ясовувати раніше, ніж їх буде досліджено як докази. Наприклад, спочатку має бути доказано, що пістолет безпосередньо використовували під час вчинення злочину з метою досягнення певного результату, а потім його може бути залучено як речовий доказ — знаряддя злочину (ч. 1 ст. 78 КПК).Після визначення недопустимості фактичних даних як доказів можна вже далі не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та достатність (самого по собі чи в сукупності з іншими доказами).У багатьох закордонних державах діє правило "отруєного дерева" (або "ефект доміно"), згідно з яким наслідком визнання одного доказу недопустимим є невизнання доказами всіх фактичних даних, одержаних на його підставі. Наприклад, якщо у кримінальній справі встановлено, що фактичні дані про місце знаходження викрадених речей отримано від обвинуваченого шляхом застосування щодо нього насильства, погроз або інших незаконних методів, то з'ясовані на підставі таких показань під час виїмки фактичні дані доказами не визнають. В Україні таке правило не діє.Належність доказів — це можливість фактичних даних під час їх використання з'ясовувати чи, навпаки, "затемнювати" обставини, що належать до предмета доказування.Належність доказу визначають залежно від значущості для справи тих відомостей, які можна було б при його використанні ввести у процесуальний обіг.Усі докази, що дають у конкретних умовах місця і часу підставу для міркувань (роздумів) про обставини предмета доказування, вважають належними.Належність доказу можна визначити як його "гносеологічну допустимість".Достовірність доказів — це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів. Іншими словами, достовірність доказів — це їх "гносеологічна допустимість".У кримінальному процесі йдеться не про ту достовірність, що в точних науках (рівна одиниці ймовірність), і не про "істинність" (істину можна шукати безкінечно — див. питання третє цієї лекції), а про так звану практичну достовірність, якою переважна більшість людей, які перебувають у здоровому глузді, задовольняється в найвідповідальніших ситуаціях повсякденного життя.Етапи визначення достовірності фактичних даних:1. Визначення достовірності джерела. Наприклад, досліджуючи показання свідка, слід взяти до уваги:• його суспільне положення, тобто ціну, яку він може сплатитиза неправду;• факт попереднього засудження за неправдиві свідчення;• стан свідка в момент сприйняття події;• його зацікавленість у вирішенні справи.2. Визначення достовірності методу отримання фактичних даних.Під час дослідження:• протоколу огляду місця події — треба взяти до уваги освітлення,за якого здійснювався огляд;• висновку експерта — характеристики застосованої ним методики аналізу.3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів справи. Наприклад, показання одного свідка, що заслуговує на довіру, суперечать показанням обвинуваченого і висновку експерта. Зазвичай, достовірність фактичних даних у кінцевому підсумку можна встановити під час винесення рішення у справі. В частині 1 ст. 334 КПК зазначено, що в мотивувальній частині обвинувального вироку наводяться докази, на яких грунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази.Достатність доказів — це можливість суду чи органу кримінального переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки щодо певної їх сукупності.На відміну від норм, чинних у період панування теорії формальних доказів, сучасні правові акти скупо регламентують питання достатності. Наприклад, у ч. 2 ст. 74 КПК зазначено: "Визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі".Достатність доказів визначають, переважно, виходячи із життєвого та професійного досвіду осіб, які приймають кримінально-процесуальні рішення.Констатація недостатності доказів має такі наслідки:• відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти (наприклад про притягнення як обвинуваченого);• прийняття протилежного рішення (наприклад виправдувального вироку);• скасування (після перевірки дії) раніше прийнятого рішення(наприклад рішення про арешт).Докази класифікують на особисті та речові; обвинувальні та виправдувальні; первинні й похідні; прямі та побічні (непрямі).До особистих доказів належать фактичні дані, що містяться у показаннях свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих і судових дій та інші документи, висновок експерта. Загальним для різних груп особистих доказів є психічне сприйняття людиною і передача усно або письмово у мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для справи.Речові докази — це матеріальні об'єкти, які мають властивості, Що відображають обставини злочину у вигляді слідів зміни, походження тощо. Інформація, що міститься в матеріальних об'єктах, передається не у мовній формі, а шляхом безпосереднього сприйняття ознак предмета.Первинні та похідні докази розрізняють залежно від того, отримує інформацію особа, яка веде процес, із першоджерела цієї інформації, чи з "других рук".Поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні зумовлено відношенням до предмета обвинувачення. Обвинувальними доказами є фактичні дані, які вказують на обставини, що свідчать про вчинення злочину певною особою або обтяжують її вину. Виправдувальними — докази, що вказують на обставини, які спростовують вчинення злочину певною особою або пом'якшують вину цієї особи.Прямі та побічні докази розрізняють залежно від предмета доказування. Прямими доказами є такі фактичні дані, які безпосередньо вказують на обставини, що належать до предмета доказування, а побічні — на обставини, із яких можна зробити висновок про інші шукані у справі факти, ці докази лише допомагають встановити обставини, що належать до предмета доказуванняВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:1. Вітчизняний кримінально-процесуальний закон містить легальне визначення доказів у кримінальній справі.2. Невід'ємними ознаками кримінально-процесуальних доказів є їх допустимість, належність, достовірність та достатність.3. Докази класифікують на особисті та речові; первинні й похідні;обвинувальні та виправдувальні; прямі й побічні.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук