117

---

9.6. Структура та зміст промови прокурора в суді

Кримінально-процесуальний закон не встановив елементів обвинувальної промови. Однак на практиці склалася така структура обвинувальної промови:

1) оцінка суспільної безпеки вчиненого злочину (вступ);

2) фабула справи - короткий виклад фактичних обста­вин справи;

3) аналіз і оцінка досліджених у суді доказів;

4) обґрунтування юридичної кваліфікації злочину;

5) характеристика особи підсудного (а за необхідності й потерпілого);

6) пропозиція з приводу міри покарання і цивільного позову;

7) аналіз причин та умов, які сприяли вчиненню злочину, пропозиції щодо їх усунення.

Природно, що не кожна обвинувальна промова може містити всі елементи й у тій послідовності, як вони перелічені, але вони повинні бути логічно пов'язані між собою. Так, при оцінці суспільної безпеки злочину дається характеристика небезпеки вчиненого, визначення запо­діяної соціальної шкоди. Вона повинна бути пов'язана з конкретними фактичними обставинами справи, яка розглядається.

Необхідно, щоб фактичні обставини справи виклада­лися коротко, чітко й об'єктивно, щоб усім присутнім у залі було ясно, яке обвинувачення пред'явлено підсудному.

Одночасно слід підкреслити, що, висвітлюючи в загальних рисах фактичний бік справи, прокурор форму­лює і свої підсумкові завдання в галузі доказування в даній справі.

У практичній діяльності державних обвинувачів можна виокремити декілька підходів до викладу фактичних обставин справи. Дехто з прокурорів майже зовсім їх не торкається, а у своїй промові за

являє, що обставини злочину викладено в обвинувальному висновку і детально досліджено в судовому засіданні. Така позиція прокурора не відповідає тим завданням, які стоять перед ним у судовому процесі.

Тим же часом, багато хто з прокурорів дослівно виголошують фабулу справи, викладену в обвинуваль­ному висновку, при цьому викладають усі подробиці злочину. Така деталізація обставин злочину призводить до повторення, ускладнює промову, утруднює сприйнят­тя її слухачами.

Викликає деякі труднощі питання, пов'язане з порядком проголошення фактичних обставин справи. У якому порядку повинен прокурор викладати обставини справи: за обвинувальним висновком чи тільки в рамках того, що він уважає доведеним у суді? Щодо цього питання є різні думки. Так, Л.Н. Смирнов стверджує, що необхідно обставини викладати, виходячи із доведеного в суді. І.М. Садовський, навпаки, висловлює думку, що спочатку слід викласти фактичні обставини за обвинувальним висновком, а потім те, що доведено в судовому засіданні. Думається, така позиція більш логічна, зрозуміла слухачам і дозволяє прокуророві логічно перейти до аналізу доказів.

Аналіз і оцінка досліджених у суді доказів - це головна частина судової промови, де доводиться подія злочину та винність підсудного в його вчиненні. Саме аналіз і оцінка доказів переконує суд у правильності позиції прокурора, змушує прислухатися до його думки. Прокурор зможе переконати суд і всіх слухачів у доказовості обвинувачення лише в тому випадку, коли він конкретно і ретельно проаналізує всі докази в справі та переконається особисто, що докази підтверджують пред'явлене підсудному обвинувачення. Якщо ж матеріали судового слідства не переконують прокурора в доведеності обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення (ст. 264 КПК). До цього його зобов'язують і вимоги ст. 36 Закону України "Про прокуратуру": "У разі, коли при розгляді справи прокурор дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують обвинува­чення підсудного, він зобов'язаний відмовитись від обвинувачення".

Внутрішнє переконання прокурора - це важлива передумова кваліфікованого підтримання обвинувачення. Його завдання - довести правильність своїх висновків і переконати в цьому суд. Оцінка прокурором доказів має ґрунтуватися на нормах права та законах логіки. Прокурор оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.

Якщо суд розглядає групову чи багатоепізодну справу, то аналіз доказів рекомендується проводити за окремими епізодами або групою епізодів. Такий метод дозволяє скласти чітке уявлення про спосіб, характер і обсяг злочинної діяльності та визначати роль кожного з підсудних. При цьому прокурору доцільно при аналізі доказів за кожним епізодом чи їх групою формулювати свої висновки, щоб його промова була більш перекон­ливою.

Обґрунтування юридичної кваліфікації злочину. Обґрунтовуючи юридичну кваліфікацію злочину, держав­ний обвинувач повинен коротко і чітко сформулювати інкримінований злочин. При цьому необхідно обґрунтувати кваліфікацію дій підсудного за кожною статтею, кожним пунктом, за кожною кваліфікуючою ознакою. Якщо підсудних декілька, то це треба зробити окремо щодо кожного з них.

Необхідно підкреслити, що юридична кваліфікація підлягає доказуванню так само, як і факт вчинення злочину, а також винність особи, яка його вчинила. Якщо кваліфікація має суперечливий характер, то прокурор повинен особливо чітко аргументувати свою позицію, у тому числі й посилаючись на судову практику.

Прокурор, обґрунтовуючи правильність пропонованої ним кваліфікації, не повинен висловлювати альтерна­тивні варіанти, тобто пропонувати суду кваліфікувати злочин за однією або іншою статтею Кримінального кодексу.

Необхідно додержуватись і ще одного правила: якщо кваліфікація злочину має суперечливий характер, то про­курор повинен не тільки аргументувати свою позицію, але й обґрунтувати помилковість позиції опонента. При цьому доцільно широко використовувати не тільки норми Кримінального кодексу, їх коментарі, але й судову практику, постанови Пленуму Верховного Суду України.

Характеризуючи особу підсудного, важливо знати, що це є необхідним елементом обвинувальної промови, а з етичної точки зору - найскладнішим. Прокурор звертається до морального обличчя підсудного, при цьому він говорить про особу, яку ще не визнано злочинцем. Тому необхідно зважати на ці особливості, аналізуючи біографічні дані підсудного. Доцільно аналізувати тільки такі факти біографії, які стосуються вчиненого злочину. Водночас слід враховувати, що характеристика особи в деяких випадках сприяє встановленню мотивів злочину, а значить, і його кваліфікації. Вона повинна ґрунтуватися на матеріалах, зібраних у справі й розглянутих під час судового слідства.

З огляду на це прокурор робить свої висновки на підставі цих даних, не висловлює суб'єктивної думки про підсудного. Зовсім недопустимо при характеристиці підсудного виявляти необ'єктивність, ігнорувати його позитивні якості. Прокурор у своїй промові не повинен насміхатися над підсудним, вдаватися до пронизливого та знущального тону.

Характеризуючи підсудного, необхідно дати аналіз обставин, які обтяжують (ст. 67 КК) або пом'якшують (ст. 66 КК) покарання. Слід пам'ятати, що обтяжуючі обставини повинні бути зазначені в обвинувальному висновку і в деяких випадках є елементом обвинува­чення, тому прокуророві нема потреби на них посилатися у своїй промові.

Дотримуючись принципу індивідуалізації покарань, прокурор повинен у своїй промові називати й пом'якшуючі обставини. Така промова сприймається як об'єктивна й обґрунтована.

Державний обвинувач повинен у своїй промові висловити власну думку про міру покарання, яку він пропонує суду застосувати для підсудного. У юридичній літературі висловлюються різні міркування з цього приводу: повинен прокурор пропонувати суду конкретні вид і міру покарання чи ні. Деякі автори вважають, що промова прокурора, у якій конкретної міри покарання не названо, має характер незавершеності та викликає в деяких випадках непорозуміння присутніх у залі. В.І. Басков вважає: "Якщо в державного обвинувача немає принципової позиції щодо розміру покарання, то в подальшому це ускладнює виконання ним обов'язку принести касаційний протест на м'якість чи суворість вироку". Такої ж думки і Е.А. Матвієнко, В.Т. Маляренко та І.В. Вернидубов. Інші автори вважають, що не слід вимагати від прокурора точного висловлення думки щодо міри покарання, а суд сам визначить міру. Погод­жуючись з поглядами В.І. Баскова, В.Т. Маляренка та інших авторів, ми підкріплюємо цю позицію вимогами законодавчих актів. Так, ст. 264 КПК вимагає від прокурора, щоб він викладав свої міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. Про це ж сказано й у ст. 36 Закону України "Про прокуратуру". Підтримуючи державне обвинувачення, прокурор бере участь у дослідженні доказів, висловлює суду свої міркування щодо засто­сування закону та міри покарання підсудному. Таку ж думку висловлює і відомий процесуаліст України О.Р. Михайленко: "Прокурору належить максимально конкретно подати суду свої міркування з приводу застосування міри покарання щодо підсудного".

Ураховуючи викладене, маємо всі підстави стверд­жувати, що прокурор повинен у промові чітко висловити свою думку про вид і конкретну міру покарання за вчинений злочин. Ця вимога стосується як основного, так і додаткового покарання. Інших варіантів не може бути. Прокурор у суді виступає як державний обвинувач. На цю діяльність його уповноважила держава, чітко визначивши через нормативні акти, якою повинна бути його позиція при визначенні покарання підсудному.

До викладеного слід додати: якщо підсудний обвинувачується у вчиненні декількох злочинів, то прокурор повинен указати, яку міру покарання треба, на його думку, визначити за кожний злочин окремо, а потім, керуючись ст. 70 КК, призначити остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

У практичній діяльності виникають питання про форму, у якій прокурор висловлює суду свої пропозиції про міру покарання. Деякі прокурори викладають свою позицію у формі прохання, інші - у формі вимог або побажань. Так, М.С. Алексєєв та З.В. Макарова вважають, що прокурор повинен звертатися до суду з проханням, а В.В. Леоненко стверджує, що за певних обставин, особливо коли йдеться про тяжкий злочин, прокурор у своїй промові повинен вимагати міру покарання. Думається, такі пропозиції не досить переконливі. Прокурор у розгляді кримінальної справи виступає як представник держави, тому він не повинен виступати з проханням. Він також не повинен і вимагати призначення міри покарання. Вимагати можна тільки від того органу, який за статусом зобов'язаний виконувати вимоги прокурора. Однак суд є незалежним при вирі­шенні всіх питань, у тому числі й питань щодо міри покарання, тому вимога прокурора буде некоректною. Думається, що в даній ситуації для прокурора більше підходить висловлення думки про міру покарання в такій формі: "вважаю правильним", "думаю, що доцільно...", "буде справедливим" та інше. У даному випадку свою пропозицію щодо міри покарання прокурор висловлює ясно та в коректній формі.

Крім основної та додаткової мір покарання, проку­рор, якщо законом передбачено конфіскацію майна, повинен висловити міркування щодо її застосування. За наявності підстав він також зобов'язаний висловити своє ставлення до заявленого позову.

Як представник держави прокурор зобов'язаний у своїй обвинувальній промові проаналізувати причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, і внести пропозицію щодо їх усунення. Цей обов'язок прокурора закріплено в ст. 23 КПК України.

Під час судового засідання прокурор, використо­вуючи всі передбачені законом джерела доказів, виявляє причини й умови, які сприяли вчиненню злочину. При цьому звертається увага на недоліки в роботі державних органів, громадських організацій, посадових осіб щодо попередження злочинних проявів і ліквідації умов, що їм сприяють. Тому прокурор в обвинувальній промові повинен відмітити ці недоліки та порушення, визначити їх вплив на вчинення злочину і запропонувати суду відреагувати окремою ухвалою (постановою). Слід під­креслити, що згідно зі ст. 23 КПК України під час судового розгляду кримінальної справи прокурор, а не суд зобов'язаний виявляти причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, і ставити питання перед судом про вжиття заходів щодо їх усунення. Таку ініціативу повинен проявляти прокурор як представник органів прокуратури, діяльність яких "спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення право­порядку" (ст. 4 Закону України "Про прокуратуру").

У заключній частині промови підбиваються підсумки судового процесу, де прокурор висловлює упевненість, що справедливий вирок сприятиме зміцненню право­порядку.

 

 

< Попередня   Наступна >