156

---

Другий Розділ ВИДИ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1. Державне регулювання міжнародної комерційної діяльності

Безперечно, сучасний ринок є дуже динамічним і докорінно відрізняється від того ринку, який аналізували А. Сміт, Д. Рикардо, К. Маркс та ін.

Змінився сам характер ринку з появою нових об’єктів, породжених науково-технічною революцією. Дедалі більшу частку серед товарів, що мають обіг на ринку, становлять різноманітні послуги, ноу-хау, об’єкти інтелектуальної власності.

На ринку ускладнюється характер посередницької діяльності, страхування.

По-новому складаються відносини держави і ринку. Здійснюючи економічну і соціальну політику, держава безпосередньо впливає на ринок, регулює його.

Держава за будь-яких часів і економічних систем відігравала значну роль в економічних процесах. Але при цьому функції держави, їх обсяг та спрямованість постійно змінювались.

Якщо простежити функції держави у сфері регулювання комерційної діяльності протягом ХХ ст., то побачимо, що до 30-х років, доки діяв стихійний ринок, домінувала концепція невтручання держави в економічні процеси. Тобто держава мусила лише забезпечувати умови для вільної конкуренції. Така модель відома в історії як «неокласична», тому що вона спиралась на постулати класичної політичної економії, відповідно до яких ринкові відносини належали до таких, що мають здатність до самоврегулювання.

Другий період, який характеризує ставлення держави до проблем регулювання ринкової економіки, розпочався після «великої депресії» (світова криза 1929—1933 рр.). Ця криза довела хибність концепції невтручання держави в ринкові відносини, бо монополізм, який зародився ще наприкінці ХІ

Х ст., настільки зріс і зміцнів, що не тільки підірвав спроможність ринкової економіки до самоврегулювання, а поставив під загрозу її існування.

За таких умов на зміну «неокласичній моделі» прийшла «кейнсіанська». Модель дістала назву від імені англійського вченого Джона Мейнарда Кейнса (1883—1946 рр.), який у своїй праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936 р.) заклав підвалини регулювання ринкової економіки на макрорівні. Ідеї Дж. Кейнса найпослідовніше втілені «в новому курсі» американсь­кого президента Ф. Рузвельта.

Відповідно до висновків Дж. Кейнса сучасна так звана «індустріальна» ринкова економіка, коли монополізм став невід’ємним елементом економічної системи і потребує постійного «приборкання», суттєво відрізняється від економіки вільної конкуренції. За таких умов держава повинна активно впливати на макроекономічні процеси.

Серед напрямів такого впливу — рівень кредитних ставок, обсяги інвестицій, заощаджень, формування сукупного попиту та сукупної пропозиції, засоби щодо розподілу та перерозподілу національного доходу, регулювання рівня (у бік підвищення) зайнятості населення, стримування зростання зарплати. Провідну роль у цій моделі відігравала фіскальна (податково-бюджетна) політика.

У середині 70-х років у зв’язку з новою економічною кризою, причиною якої економісти вважають надмірне втручання держави в економіку, виникає нова економічна модель, яка давала державі змогу знайти гнучкий механізм такого втручання.

Такою моделлю стала «монетаристська модель», яка зорієнтована на застосування «непрямих методів», вирішальний з яких — урегулювання кредитно-грошових відносин. Засновником і провідним теоретиком цієї моделі вважається відомий економіст

Мілтон Фрідмен.

Прибічники монетаризму виступають за обмеження прямих форм втручання держави в господарські процеси і керуються такими основними принципами:

зміни в кредитно-грошовій сфері мають визначальний вплив на загальну економічну ситуацію в країні;

національний (центральний) банк має здійснювати жорстке регулювання темпів зростання грошової маси.

Ідеї монетаристської політики значною мірою втілені в програмах Міжнародного валютного фонду. Вони також становили основу економічних програм президента США Р. Рейгана («рейганоміка»), прем’єр-міністра Великобританії М. Тетчер («тетчеризм»).

Сьогодні державне регулювання економічних процесів, у тому числі й комерційної діяльності, є об’єктивною необхідністю. Чималий досвід державного регулювання економіки накопичено в багатьох розвинутих країнах світу.

Методами державного регулювання комерційної діяльності є:

Методи прямого впливу на економіку, які здійснюються через державне підприємництво та за допомогою розроблення комплексних програм державного рівня. Так, у Японії існує кілька рівнів національних планів: національний план розвитку на 10—20 років, національний економічний план на 5 років, прогнозні національні плани. Застосовуються також щорічні економічні огляди та галузеві інвестиційні плани на 5 років.

Методи непрямого впливу (механізми бюджетно-фінансово­го і грошово-кредитного регулювання). Тут мають на увазі нормативний, фінансовий та адміністративний методи. На практиці ці методи здебільшого мають змішаний характер: нормативно-фі­нансовий, нормативно-адміністративний.

Взагалі правове регулювання міжнародної комерційної діяльності носить комплексний характер з метою досягнення балансу інтересів суспільства і особистості. Йдеться про поєднання приватних та публічних нормативних актів на основі спільного предмета регулювання.

Що стосується приватного права на сучасному етапі розвитку зарубіжного законодавства, то зі зростанням у цих країнах ролі держави в регулюванні економіки воно характеризується послідовною відмовою від дуалізму.

Зокрема, в Італії — країні дуалізму приватного права — відмовилися від поділу приватного права на цивільне та комерційне і прийняли єдиний Цивільний кодекс. Такі ж єдині цивільні кодекси прийнято у Швейцарії, Голландії і ряді інших країн. Іде процес зближення Цивільного і Торгового уложень у Німеччині.

Нормативний метод регулювання міжнародної комерційної діяльності реалізується і на міжнародному рівні. Це в першу чергу укладення міжнародних договорів, участь у роботі міжнародних організацій, тобто через безпосередню участь держав у створенні міжнародно-правових норм. Відповідно до міжнародних зобов’язань держава шляхом створення законів, підзаконних актів, а також через судову практику (для країн загального права) встановлює певні правила щодо оподаткування в процесі комерційної діяльності як резидентів, так і нерезидентів, правила валют­ного обігу, банківської діяльності, здійснює антимонопольне, митне регулювання тощо.

Нормативний метод може набувати спеціального значення. Тоді його слід розглядати як найефективніший для підприємств державного сектора, де держава як власник основних засобів виробництва може директивно впроваджувати певні спеціальні нормативи (наприклад, норматив рентабельності, норматив амортизаційних відрахувань, норматив обігових коштів тощо) і контролювати їх упровадження. Для підприємств, які базуються на приватній та колективній власності, такий нормативний метод здебільшого має індикативний характер.

Одним з найважливіших видів регулювання комерційної діяльності є антимонопольна діяльність держави. Регулювання антимонопольної діяльності держава здійснює нормативно-адмініс­тративними методами.

Виходячи із суперечностей, які існують між монополією та конкуренцією, і небезпеки монополізму для розвитку економіки ринкового типу, випливає об’єктивна необхідність обмеження монополізму та правового регулювання цього процесу з боку держави. Таке регулювання спрямоване на формування і розвиток конкурентного середовища, яке б забезпечувало ефективне використання суспільних ресурсів, вільний доступ на ринок підприємців, свободу споживачів у виборі товарів широкого асортименту, кращої якості за більш низькими цінами.

Взагалі антимонопольне законодавство є найпершою формою безпосереднього втручання держави в ринкові відносини.

Уперше його розроблено наприкінці ХІХ ст. у США. Відомий закон Шермана прийнято у США в 1890 р. Цей закон фактично став початком існування антимонопольного (антитрестівського) законодавства. Цим законом було встановлено цілий ряд правил, що стосуються як організації капіталу, так і змісту договорів, що укладаються. Пізніше антимонопольне законодавство неодноразово доповнювалося. У 1918 р. у США прийнято закон Клейтона. Згодом аналогічні закони були прийняті в Канаді та Австралії.

З точки зору засобів підходу до правового регулювання процесу демонополізації економіки виділяють дві основні системи: американську (до неї приєдналася також Японія) та європейську (цієї системи дотримується також Ізраїль, ПАР та інші країни).

На думку фахівців, американське законодавство є досконалішим. Так, за порушення антимонопольного законодавства передбачаються значні штрафи і навіть така санкція, як тюремне ув’язнення до одного року. Закон Шермана як основний антимонопольний законодавчий акт США заборонив не тільки трести та інші об’єднання, спрямовані на обмеження торгівлі, а й саму спробу монополізувати цю галузь.

У країнах Європи антимонопольні закони з’явилися лише в 30-х роках ХХ ст.

Європейська система, на відміну від американської, передбачає обов’язкову реєстрацію картельних та інших угод у спеціальних органах (наприклад, у Федеральному управлінні картелей ФНР). Система реєстрації обмежувальних угод та домінуючих підприємств передбачена також Римським договором, за яким у 1957 р. створено Європейське Економічне Співтовариство. Відповідно до цього договору реєстрації підлягають угоди, які обмежують конкуренцію між державами — членами співтовариства. Право проводити реєстрацію і здійснювати контроль за дотриманням антимонопольних положень вищезгаданого договору надано спеціальній комісії співтовариства.

У країнах СНД антимонопольна діяльність держави є базовою складовою процесу соціально-економічних реформ. Сама демонополізація разом з роздержавленням і приватизацією складають ядро реформ, спрямованих на створення за допомогою правових механізмів рівних конкурентних можливостей для суб’єктів підприємницької (комерційної) діяльності

Серед країн СНД перші антимонопольні закони прийнято в Російській Федерації (Закон «Про конкуренцію і обмеження монопольної діяльності на товарних ринках») та Україні (Закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р.).

Вважається, що саме по собі монопольне становище того чи іншого комерсанта ще не є порушенням антимонопольного законодавства. Має бути доведеним факт зловживання монопольним становищем.

В антимонопольній діяльності держави суб’єктом права виступає сама держава через державні адміністративні органи, які безпосередньо забезпечують процес демонополізації економіки та її розвитку.

Об’єктами антимонопольної політики є: монополізований ринок у цілому та його окремі елементи; господарюючі суб’єкти, які займають монопольне становище; державні організаційні структури монопольного типу; центральні органи державної виконавчої влади.

Мета антимонопольного регулювання — це захист інтересів споживачів і суспільства загалом від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних господарюючих суб’єктів, а також захист інтересів суб’єктів підприємницьких відносин від зловживань на ринку.

Засобами антимонопольного регулювання є:

установлення вищого рівня цін і тарифів, граничних нормативів рентабельності;

декларування зміни цін;

установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг;

регулювання обсягу ринку виробництва;

установлення державних замовлень та контрактів;

розподіл ринків;

тарифне регулювання імпорту та експорту товарів.

Одним з найважливіших видів державного втручання в економічні процеси, у тому числі в комерційну діяльність, є податки. У системі суспільно-економічних відносин податки виконують не тільки фіскальну (забезпечення доходів державного і місцевих бюджетів), а й регулятивну функції.

У кожній країні існує своя податкова система, яка забезпечує дохід держави. У загальних рисах спільним тут є встановлення таких видів податків:

прямі з фізичних і юридичних осіб;

на майно фізичних і юридичних осіб;

на землю;

непрямі (побічні), визначені державою збори та обов’язкові платежі.

Прямі податки історично виникають раніше, ніж побічні. Їхніми об’єктами є особи, незалежно від доходу; доходи, незалежно від джерел; майно.

До ХХ ст. в Європі виникає кілька систем прямих податків. Так, у Франції — країні кодифікованого права — система прямих податків містить п’ять податків: особистий квартирний; поземельний; подомовий; промисловий; на деякі рухомі цінності.

У Великобританії — країні загального права — чітко визначеної системи податків немає. Вони майже повністю поглинені прибутковим податком, деталізація об’єктів якого дає змогу виділити основні п’ять видів доходів, які підлягають оподаткуванню: доходи від оренди (землі, промислу, доків тощо); доходи власників земель і сільськогосподарський промисел; довічні рента, відсотки, дивіденди; доходи промислові; заробітна плата; пенсія; доходи, що одержуються в суспільному житті.

Існуючі податкові системи свідчать, що побічні податки відіграють значну роль у формуванні доходів держави.

Історично основним видом побічних податків був акциз, за якого об’єктом оподаткування, як правило, виступала вартість товарів, що мали специфічну особливість (тютюн, алкогольні напої, легкові автомобілі), або рівень споживання яких маловразливий до змін цін. У більшості країн чітко виділені акцизні групи товару: алкогольні напої, тютюнові вироби, бензин, легкові автомобілі, коштовності.

Розвиток побічного оподаткування призвів до появи податку на додану вартість, що включений до ціни товару і являє собою частину приросту вартості, яка створюється на всіх стадіях виробництва і надання послуг, або після митного оформлення. Цей податок набув поширення в Європі в 50-х роках ХХ ст. Законодавство понад сорока країн світу (в тому числі 17 європейських) закріпило його як один з основних каналів надходження в дохідну частину бюджету. За рахунок ПДВ надходить 80 % суми побічних податків у Франції, понад 50 % у Великобританії і Німеччині. У США його вважають таким, що суперечить Конституції США.

Суб’єктами податкових правовідносин у процесі комерційної діяльності виступають, з одного боку, податкові органи, що існують у державі і наділені владними повноваженнями, а з другого — юридичні і фізичні особи — комерсанти (платники податків).

Більшість економістів і фінансистів ХІХ ст. приймали за об’єкт оподаткування тільки чистий прибуток платника, виходячи з того, що рівність обов’язку нести податкову повинність полягає в рівності матеріального тягаря цієї повинності.

У наш час у більшості країн основним видом прямого податку з суб’єктів комерційної діяльності є податок на прибуток. Важливо під час аналізу об’єкта оподаткування чітко розмежовувати дану категорію і поняття одиниці оподаткування, під якою розуміється частина об’єкта оподаткування, щодо якої відбувається встановлення нормативів і ставок оподаткування. Категорія «одиниці оподаткування» має переважно розрахунковий характер і визначається об’єктом обкладення, відносно якого вона формується.

Необхідно також звернути увагу на розмежування категорій «виручка», «дохід», «прибуток».

У законодавстві деяких держав як доходи визначені не тільки надходження в грошовій або натуральній формі, а й пільги, привілеї, не пов’язані з передаванням грошей чи майна. Так, у США до третини винагород працівникам і керівникам компаній надається в подібних формах.

Така система пільг доповнюється, як правило, певними санкціями, які зосереджені на контролі за використанням коштів, що вивільняються. Наприклад, у Швеції акціонерні товариства для обчислення чистого прибутку мають право відраховувати суми, призначе­ні на внесення в загальний фонд капіталовкладення. Дана пільга доповнюється жорстким державним контролем і відповідальністю платників податків за витрачанням цього фонду. Якщо фонд використовується не за призначенням, то відповідна сума не тільки оподатковується, а й збільшується як база оподаткування ще на 20 %.

Загальноприйнято за джерелами формування доходів як об’єкта оподаткування класифікувати доходи та надходження від майна, які мають гарантований характер (пасивні або фундировані); надходження від комерційної діяльності (активні або нефундировані).

Залежно від вищезгаданого розрізняють такі типи систем оподаткування:

глобальна (синтетична) податкова система. Виділяє для оподаткування весь сукупний дохід за певний період;

шедулярна (парцелярна) система оподаткування. Поділяє доходи залежно від джерел їхнього надходження на окремі групи — шедули, кожна з яких застосовує свої правила й особливості оподаткування.

Багато країн використовують цю систему, диференціюючи не тільки доходи на активні і пасивні, а й детально класифікують види доходів усередині кожної підгрупи. Кількість подібних груп різна в різних податкових системах. Наприклад, система оподаткування Великобританії складається з шести груп і охоплює доходи від нерухомості; доходи від державних цінних паперів; доходи від торгово-промислової діяльності; доходи осіб вільних професій; заробітна плата, пенсія; дивіденди та ін.

Необхідно зазначити, що функціонування та розвиток міжнародної комерційної діяльності можуть здійснюватися як за власні кошти суб’єктів, так і за рахунок запозичених коштів, основу яких складають банківські та комерційні кредити. Кредитно-фінансове обслуговування підприємства, страхування підприємницьких, кредитних та інших видів ризиків суб’єктів міжнародної комерційної діяльності є взаємопов’язаними елементами успішного функціонування сучасної економіки.

Банківські установи, страхові компанії, фондові біржі та інші інститути кредитно-фінансової системи відіграють важливу роль як інструменти регулювання міжнародної комерційної діяльності. Здійснюється це регулювання економічними методами.

З одного боку, діяльність згаданих інститутів спрямована на отримання власного прибутку, з іншого — на перерозподіл вільних фінансових коштів між суб’єктами підприємництва.

Перелив фінансових ресурсів у різні галузі економіки держави здійснюється шляхом їх продажу на ринку кредитів, фондовому ринку тощо. Саме в цій діяльності кредитно-фінансових інститутів разом з придбанням на ринку позикових капіталів, гарантій, страхових послуг під надання кредитів у поєднанні з інститутом попиту, пропозиції, конкурентоспроможності формується механізм саморегуляції комерційної діяльності.

У сучасних умовах держави істотно впливають на кредитно-фінансову систему через центральні національні банки, через створення регіональних мереж центральних банків, наприклад, Європейської системи центральних банків. Більшість країн світу мають членство або користуються допомогою Світового банку. Це сприяє стабільності грошового обігу, надає можливість державам впливати не тільки безпосередньо на грошовий ринок, а й на галузі господарства, підприємницьку діяльність.

Серед методів державного регулювання комерційної діяльності поширене також застосування методу дотацій.

Дотації — це метод регулювання діяльності підприємств промисловості, виробників сільськогосподарської продукції та інших галузей господарства. Він полягає у виділенні державою коштів для збалансування витрат і доходів з метою підтримки обсягу виробництва продукції, яка для виробника є збитковою, але є необхідною для держави.

Джерелами дотацій є бюджетні кошти, в окремих випадках — спеціальні фонди, що створені в державі.

Як правило, дотації зумовлені невідповідністю цін на окремі, найуживаніші товари реальним умовам виробництва та необхідністю підтримання на відносно низькому рівні цін на товари, що мають велике соціальне значення; терміном освоєння нових потужностей, технологій або виробництва окремих товарів, призначених на експорт; недоліками в організації виробництва або застарілою матеріально-технічною базою галузей, які мають зна­чення для держави; перепрофілюванням виробництва та ін.

Субвенції — це вид грошової допомоги, яка надається державою місцевим органам влади для цільового фінансування реалізації певного заходу (програми, проекту), який розроблений цим місцевим органом влади і схвалений центральним урядом. Тут діє правило: у разі порушення цільового призначення субвенції вона підлягає поверненню.

Державні замовлення — важливий важель регулювання міжнародної комерційної діяльності. Це форма цілеспрямованого впливу держави на розвиток тієї або іншої галузі, яка передбачає постачання певної продукції або виконання робіт на договірних засадах з метою задоволення першочергових потреб суспільства.

Державне регулювання малого підприємництва — також має безпосередній вплив на міжнародну комерційну діяльність. Світова практика доводить необхідність чіткого нормативного та оперативного регулювання діяльності малого бізнесу, який у розвинутих країнах є провідним сектором економіки, визначає темпи економічного зростання, структуру і якість валового національного продукту.

Майже в усіх країнах існують спеціальні державні програми розвитку малого і середнього бізнесу. Так, частка малих підприємств у Японії становить 55 %, у США — 40 %.

Усі держави світу різними засобами регулюють свою зовнішньоекономічну діяльність. У сучасних умовах існує достатня

кількість засобів зовнішньоекономічного регулювання, що пояснюється розширенням кола країн — учасниць міжнародної торгівлі та необхідністю для кожної країни мати інструменти оптимізації її участі в міжнародній торгівлі.

Ці засоби зовнішньоекономічної політики підрозділяються на такі головні групи:

1. Тарифні (митні тарифи) — це перелік митних платежів під час ввезення товарів на митну територію держави (імпорт) або вивезенні за її межі (експорт). Митні платежі надходять до державного бюджету. Фактично вони збільшують вартість товару, бо продавець (експортер або імпортер) таким чином компенсує свої витрати за рахунок збільшення фактичної ціни товару.

Мито можна розглядати як акцизний податок на імпортні товари; воно може вводитися з метою отримання доходів або для захисту. Фіскальне мито, як правило, застосовується відносно виробів, які взагалі не виробляються в країні (це може бути продукція сільського господарства, корисні копалини та інші природні ресурси тощо). Ставки фіскального мита здебільшого невеликі, а їх метою є забезпечення державного бюджету податковими надходженнями. Протекціоністське мито призначено для захисту місцевих виробників від іноземної конкуренції. Хоча протекціоністське мито, як правило, є недостатньо високим для припинення імпорту іноземних товарів, все ж воно може поставити іноземного виробника в невигідне конкурентне становище під час торгівлі на внутрішньому ринку.

Тарифне регулювання здійснюється кожною державою на підставі міжнародних правових актів, зокрема згідно з класифікацією Гармонізованої системи опису та кодування товарів, а також національним законодавством.

2. Нетарифні (кількісні обмеження, торгово-політичні методи стимулювання експорту, торгові угоди, валютні обмеження, різні адміністративні збори, бюрократичні перешкоди в митних процедурах, невиправдані стандарти якості продукції тощо).

Зазначимо, що в міжнародній торгівлі, яка керується правилами та принципами ГАТТ (СОТ), нетарифні методи регулювання державою зовнішньоекономічної діяльності можуть застосовуватися у крайньому випадку, бо вважаються перешкодою в торгівлі. Наприклад, кількісними обмеженнями експортно-імпортних операцій є ліцензування й квотування.

Ліцензування спрямоване на захист економічних інтересів будь-якої країни, інтересів окремих суб’єктів комерційної діяльності, на раціональне використання валюти, а також на обмеження експорту або імпорту.

Ліцензія надається на підставі ліцензійної угоди, яка передбачає сплату суб’єктом комерційної діяльності, якому надається ліцензія, певної ліцензійної винагороди. Остання може мати вигляд процентних відрахувань (роялті) або паушальних платежів (разова плата за право користування ліцензією). Ліцензовані види комерційної діяльності в кожній країні визначаються національним правом.

У разі здійснення експортно-імпортних операцій ліцензії — це дозвіл держави через компетентні установи на імпорт або експорт товарів протягом певного часу. Європейські країни, Японія та інші країни світу часто вимагають від імпортерів отримання ліцензій. Так, обмежуючи випуск ліцензій, можна ефективно обмежувати й імпорт.

Квота — це частка в загальному обсязі виробництва, збуту, експорту (імпорту), яка встановлюється компетентними державними органами з метою обмеження виготовлення, ввезення або вивезення товарів на певний строк. У сучасних умовах квотування дедалі більше замінюється різними видами протекціонізму (підвищення рівня податків, мита).

За допомогою імпортних квот установлюються максимальні обсяги товарів, які можуть бути імпортовані за певний період. Часто імпортні квоти є ефективнішим засобом стримування міжнародної торгівлі, ніж мито. Незважаючи на високе мито, певні вироби можуть імпортуватися у відносно невеликій кількості. Низькі ж імпортні квоти повністю забороняють імпорт товару більше певної кількості.

Субсидії — це допомога (переважно в грошовій формі), яка надається державою за рахунок державного чи місцевих бюдже­тів, а також спеціальних фондів юридичним чи фізичним особам або іншим державам. Субсидії розподіляються на прямі та непрямі.

У зовнішньоекономічній діяльності субсидії (компенсаційне мито) розглядаються як перешкоди в торгівлі й обмежуються правилами ГАТТ (СОТ). До таких заходів можна віднести невідшкодовані дотації, експортні премії. У сукупності з такими преференціями, як пільгове кредитування; державне страхування експорту, коли експортер має можливість продавати свої товари в кредит, а ризики несплати імпортером необхідної суми бере на себе держава; проведення особливої валютної політики; інформаційне, консультаційне обслуговування експортера за рахунок держави; дипломатична підтримка тощо. Ці заходи мають на меті підтримку національних підприємств-експортерів.

Відносно новою сучасною формою торгових перешкод є також так звані добровільні експортні обмеження, коли іноземні фірми «добровільно» обмежують свій експорт до певних країн. При цьому експортери дають згоду на добровільні експортні обмеження (які слід розглядати як імпортні квоти). Наприклад, японські автомобілевиробники під загрозою введення з боку США більш високих тарифів або низьких імпортних квот погодилися на запровадження добровільних експортних обмежень на свій експорт до США.

Головними рисами державного регулювання зовнішньої торгів­лі в сучасних умовах є застосування у взаємодії двох різних типів зовнішньоторгової політики — протекціонізму і лібералізації.

Протекціонізм має на меті забезпечення сприятливих умов для реалізації на внутрішньому ринку товарів національних виробників, захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції.

Зазначимо, що заходи з обмеження іноземної конкуренції можуть викликати відповідну реакцію з боку інших країн. Тому вирішення цього завдання має бути узгоджено із створенням необхідних умов для вивозу національних товарів на ринки інших країн і ввозу іноземних товарів. Це досягається за допомогою політики лібералізації.

Часто протекціонізм застосовується з метою посилення національної безпеки, з одного боку, і послаблення виробничої ефективності, з іншого, і супроводжується перерозподілом ресурсів на користь стратегічних галузей. На жаль, об’єктивних критеріїв оцінювання відносних вигод і недоліків цього процесу на сьогодні не існує. Хоча, безумовно, будь-яка галузь прямо або опосередковано робить свій внесок у національну безпеку.

Серед захисних застережень ГАТТ (СОТ) є застереження щодо можливості введення імпортного мита з метою забезпечення робочих місць. Зазначимо, що збільшення імпорту приводить до скорочення деякої кількості робочих місць у країні, але створює інші робочі місця. Імпорт сприяв ліквідації в останні роки частини робочих місць у деяких галузях промисловості. Але, з іншого боку, виникли проблеми з перенасиченням ринку імпортними товарами. Це стосується передусім імпортної радіотехніки та електронного обладнання. Таким чином, хоча імпортні обмеження змінюють структуру зайнятості, вони насправді впливають на ці процеси незначною мірою.

Крім того, всі країни не можуть одночасно домогтися успіху в разі введення імпортних обмежень. Експорт однієї країни є імпортом для іншої. При цьому у тій же мірі, у якій перевищення експорту над імпортом, що досягнуто однією країною, може стимулювати її економіку, перебільшення імпорту над експортом в іншій країні загострює проблему безробіття.

З історії відомо, що закон Смута—Хауді 1930 р., яким було встановлено найвище мито у США, не стільки стимулював економіку, скільки спровокував відповідні дії з боку країн, що постраждали від цих заходів, наслідком чого стало скорочення міжнародної торгівлі, зниження рівня доходів і зайнятості в усіх країнах.

Названі приклади підтверджують, що мита не збільшують чистий експорт і тому практично не створюють нові робочі місця у глобальному розумінні.

У практиці ГАТТ (СОТ) відомі й інші аргументи для виправдовування введення експортного мита, які конкретизовані в так званих захисних застереженнях. Зокрема, необхідність диверсифікації заради стабільності. Відправним моментом тут є те, що доходи високоспеціалізованих економік, наприклад нафтової еко­номіки Кувейту або господарства Куби, орієнтованого на виробництво цукру, значною мірою залежать від міжнародних ринків. У такий спосіб виправдовується захист митом і квотами, який у цих країнах є необхідний для стимулювання промислової диверсифікації. Як наслідок, це забезпечить незалежність високоспеціалізованих економік від зовнішньої економічної і політичної нестабільності.

Безумовно, захисне мито є необхідним для того, щоб дати можливість утвердитися новим галузям промисловості в державі. Тимчасовий захист молодих національних фірм від жорсткої конкуренції дає їм змогу утвердитися на ринку. Це є аргументом на користь протекціонізму, хоча існує думка про те, що прямі субсидії, наприклад, мають переваги, тому що відкрито показують, якій галузі надається допомога і в якій мірі.

Вважається, що тарифи є необхідними також для захисту вітчизняних фірм від іноземних виробників, які збувають на ринку країни свою продукцію за демпінговими цінами, нижче її собівартості.

Існують дві причини, чому іноземні фірми можуть бути зацікавлені в продажу своїх товарів за цінами, нижчими собівартості. По-перше, ці фірми можуть використовувати демпінг для послаблення конкурентів, для встановлення монополії на ринку. По-друге, демпінг може застосовуватися з метою цінової дискримінації — призначення різних цін різним клієнтам.

З метою максимізації своїх прибутків іноземний продавець може прийняти рішення про реалізацію своєї продукції за високими цінами на монополізованому ринку і продаж залишку продукції за низькими цінами на зовнішні ринки.

Фактично в кожній країні національне законодавство забороняє демпінг, бо він викривлює ринок. У випадку, коли демпінг все ж завдає збитків вітчизняним фірмам, уряд відповідно до правил і принципів ГАТТ (СОТ) може вводити так зване антидемпінгове мито на відповідні товари. Слід зазначити, що зловживання антидемпінговим законодавством може збільшити ціну імпорту, а конкуренція на місцевому ринку зменшиться, що дасть змогу вітчизняним фірмам підняти ціни за рахунок споживачів.

Як бачимо, у міжнародних нормах і правилах достатньо аргументів на користь протекціонізму. Але водночас є переконливі історичні приклади, які підтверджують, що вільна торгівля веде до процвітання і зростання, а протекціонізм приводить до протилежних результатів:

Дії Великобританії на підтримку більш вільної міжнародної торгівлі в середині ХІХ ст. мали важливе значення як засіб стимулювання її індустріалізації і розвитку.

Тенденція до зниження мита в середині 30-х років стала стимулом зростання післявоєнної світової економіки.

Створенню «Спільного ринку» в Європі сприяло усунення мита між країнами-членами. Економісти вважають, що створення такої зони вільної торгівлі є важливим чинником, який забезпечив процвітання Західної Європи останнього десятиліття.

Дослідження економічного розвитку слаборозвинених країн показують, що ті країни, які для захисту своїх національних галузей покладалися на імпортні обмеження, мали повільніші темпи економічного зростання порівняно з тими країнами, що проводили відкритішу економічну політику.

Слід зазначити, що і сьогодні питання зниження рівня мита, усунення інших перешкод у торгівлі є актуальними в переговорному процесі, який відбувається на постійній основі в межах ГАТТ (СОТ).

Безумовно, держава впливає на ринок і тоді, коли вона стає безпосереднім його учасником. Ця участь здійснюється в основному через підприємства, установи, організації, які є власністю держави. Як власник, держава реалізує право власності через право володіння майном (рухомим та нерухомим), коштами, інтелектуальною власністю, цінними паперами тощо, право користування ними та право розпорядження.

Важливою сферою діяльності держави є охорона прав споживачів. Варто зауважити, що активізація суспільного руху, створення різноманітних громадських організацій, що вимагають забезпечення безпеки продукції, зумовили інтенсивний розвиток законодавства, спрямованого на охорону прав споживачів. Відносно цілого ряду товарів було встановлено порядок попереднього ліцензування. Це стосується в першу чергу такої продукції, як лікарські засоби, продукти харчування. Головна увага у вирішенні цих питань приділяється контролю за якістю продукції, який здійснюється системою державного контролю.

Законодавство зобов’язує виробника і того, хто торгує товаром, повністю гарантувати якість товарів і нести відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок недоліків виробленої продукції.

У такому разі відповідальність за неякісний товар несе як його виробник, так і продавець.

Держава втручається в комерційну діяльність і шляхом контролю за інформацією. Будь-яка інформація, у тому числі й реклама, має бути правдивою. Реклама, яка може вводити споживача в оману відносно хімічних властивостей товару, якос­тей, можливих наслідків використання неприпустима. Закон і судова практика ряду країн, міжнародне законодавство (наприклад, право ЄС) зобов’язує виробника і продавця попереджувати споживача про можливі негативні наслідки споживання даного товару.

Охорона прав споживачів закріплюється також і в законодавстві, яке встановлює певні пільги під час укладення і виконання різного роду договорів. Так, у США прийнято цілу низку законів про охорону споживчого кредиту (закони 1968, 1970, 1974 рр.).

У цих законах передбачені пільгові умови в тих випадках, коли кредит призначений для безпосереднього споживання. Пільги для споживача в разі укладення договорів передбачені в законодавстві багатьох країн.

Необхідно в цьому зв’язку зазначити, що держава втручається в ринкові відносини не тільки в інтересах споживача, а й з метою стимулювання виробничого використання природних ресурсів.

У ряді країн (наприклад, Франції, Японії) закон, що регулює відносини оренди землі, надає значні переваги орендатору, який використовує землю для сільського господарства. Можна сказати, що у багатьох випадках орендатор захищений законами значно повніше, ніж власник, який не веде господарство на своїй землі.

Державне регулювання ринкових відносин полягає й у встановленні порядку створення учасників ринкових відносин і контролю за їхньою діяльністю.

Так, законодавство про корпорації, компанії, товариства у всіх розвинених країнах висуває ряд вимог, спрямованих на створення добросовісних учасників підприємницьких відносин.

Законодавство встановлює дуже суворий порядок створення юридичних осіб, процедуру прийняття рішень, організацію їх діяльності, публічну звітність.

Ряд вимог висувається також до комерційних угод та до сторін таких угод.

Істотне значення для нормальної діяльності ринку має вимога публічної звітності компаній.

Особливі вимоги, що висуваються до осіб, які обіймають керівні посади в компаніях (господарських товариствах).

Усі ці законодавчі вимоги, безумовно, сприяють прозорості ринкових відносин.

Слід також ураховувати, що в сучасних ринкових відносинах щодалі більшого значення набувають такі важливі нематеріальні цінності, як ділова репутація, ділова етика, мораль. Так, безумовному дотриманню умов договору часто сприяє не стільки страх перед майновими збитками, скільки побоювання втратити повагу, довіру, ділову репутацію. Усе це відбивається й у матеріальних формах. Наприклад, торгова марка компанії, яка має високу репутацію на ринку, оцінюється в мільйони доларів (або в еквіваленті в національній валюті).

Таким чином, державне регулювання ринку ні в якому разі не порушує головних, принципових правил його функціонування, таких як:

рівність правового становища учасників;

свобода прийняття рішень і відповідальність за їх результати;

відповідальність за заподіяну шкоду;

неприпустимість збагачення за допомогою дій, які порушують моральні вимоги суспільства, і т. п.

Державне регулювання поглиблює, збагачує зміст цих правил, приводить їх у відповідність до нових реалій ринкових відносин.

 

< Попередня   Наступна >