Головне меню

Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ

Міжнародне приватне право - Боярська З. І. // Міжнародне комерційне право
90

Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ

Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ (далі — Регламент) досить поширений у світі і використовується в більшості випадків, коли сторони не бажають звертатися до постійно діючих арбітражних судів, а віддають перевагу арбітражу ad hok. Також багато арбітражних інституцій, які мають свої власні регламенти, дозволяють застосовувати цей Регламент. Однак Регламент не має сили закону і застосовується лише за наявності арбітражного застереження. При цьому сторони можуть змінювати або відхиляти окремі його положення. Тобто слід зазначити, що Регламент ЮНСІТРАЛ не має сили закону й може бути прийнятий сторонами договору із можливими змінами, що їх влаштовують, згідно з договором. З метою скорочення до мінімуму процедурних спорів ці умови мають узгоджуватися сторонами обов’язково до укладання контракту і визначатися в арбітражному застереженні.

Регламент регулює порядок арбітражного провадження, формування складу арбітражного суду, процедуру арбітражного розгляду, порядок ухвалення арбітражного рішення і відшкодування арбітражних збитків. Але слід мати на увазі, що на відміну від постійно діючих арбітражів, розгляд спору в так званому ізольованому третейському суді (ad hok) потребує від позивача набагато більше зусиль і часу для організації й оформлення процесу.

Сама процедура арбітражного розгляду починається згідно зі ст. 3 Регламенту, коли позивач направляє іншій стороні (відповідачу) повідомлення про арбітраж. Арбітражний розгляд вважається розпочатим у день отримання повідомлення про арбітраж.

Повідомлення про арбітраж має містити:

вимогу про передачу спору на арбітражний розгляд;

найменування та адреси сторін;

посилання на відповідне арбітражне застереження;

>

посилання на договір, з якого або щодо якого виникає спір;

викладення в загальній формі характеру спору і визначення у відповідному випадку розміру суми спору;

зміст позовних вимог;

пропозиції відносно кількості арбітрів, якщо це не було раніше узгоджено сторонами.

Також повідомлення про арбітраж може містити:

пропозиції про призначення одноособового арбітра або компетентного органу;

повідомлення про призначення арбітра, що передбачене в ст. 7;

позовну заяву.

Відповідно до ст. 18 Регламенту, якщо позовну заяву не включено до повідомлення про арбітраж, то протягом встановленого арбітражним судом терміну позивач направляє відповідачу та кожному з арбітрів позовну заяву в письмовій формі. До цієї заяви додається копія договору та арбітражного застереження, якщо його немає в договорі.

У позовній заяві зазначається:

найменування та адреси сторін;

викладання обставин, що підтверджують позовні вимоги;

спірні питання;

зміст позовних вимог.

Щодо формування складу арбітражу, то тут слід підкреслити таку головну рису й одночасно перевагу Регламенту: якщо сторони не домовились про кандидатуру арбітра, арбітраж все-таки відбудеться завдяки цій процедурі. Порядок формування складу арбітражного суду передбачений розділом II Регламенту.

Згідно зі ст. 6 та 7 Регламенту одноособовий арбітр призначається компетентним органом, узгодженим сторонами, якщо протягом 30-ти днів після отримання однією зі сторін пропозиції щодо кандидатури одноособового арбітра сторони не дійшли згоди про його вибір. При арбітражі із трьома арбітрами в аналогічній ситуації другий арбітр та/або арбітр-голова призначаються компетентним органом. Якщо компетентний орган не узгоджений сторонами, або якщо раніш узгоджений ними компетентний орган відмовляється діяти чи не призначає арбітра (при одноособовому арбітрі — протягом 60-ти днів після отримання прохання про це від однієї зі сторін; при арбітражі з 3-х чоловік — протягом 30 днів), будь-яка зі сторін може просити Генерального секретаря Постійної палати третейського суду в Гаазі призначити компетентний орган. Перша сторона може потім просити призначений таким чином орган призначити другого арбітра. Якщо протягом 30-ти днів після призначення другого арбітра обидва призначених арбітри не дійшли згоди про вибір арбітра-голови, то останній призначається також компетентним органом.

У разі звертання до компетентного органу про призначення арбітра сторона, що звертається з таким проханням, направляє йому копію повідомлення про арбітраж, копію договору, щодо якого виник спір, а також копію арбітражного застереження, якщо його немає в договорі. Компетентний орган може робити запит щодо отримання від будь-якої сторони такої інформації, яку він уважатиме необхідною для виконання своїх функцій.

Крім того, Регламент регулює процедуру наступного арбітраж­ного розгляду. Щодо виконання рішень арбітражу ad hok, то Конвенція про примирення та приведення в дію іноземних арбітражних рішень, прийнята на конференції ООН у Нью-Йорку

10 липня 1958 р., застосовується як у випадках, коли мова йде про інституційний або постійно діючий арбітраж, так і тоді, коли мова йде про арбітраж ad hok.

Уніфікація статутних норм арбітражу та арбітражної процедури, яка простежується в законодавстві, міжнародно-договірних документах і модельних правилах про арбітраж, дає змогу зробити висновок про зближення арбітражу ad hok з інституційним арбітражем та асиміляції арбітражних процедур. Ці тенденції свідчать про те, що сфера арбітражу ad hok звужується, оскільки інституційний арбітраж має ряд переваг порівняно з арбітражем ad hok, а його регламент повністю регулює порядок ведення арбітражних справ.

Слід зазначити, що правила ЮНСІТРАЛ передбачають, що орган, який призначає, має обиратися сторонами, коли вони не дійдуть згоди з цього питання, — Генеральним секретарем Постійної палати третейського суду в Гаазі (до речі, палата має у своєму складі осіб, які готові діяти як арбітри за вимогою).

Необхідно звернути увагу на те, що Типовий закон ЮНСІТРАЛ став також авторитетним доказом визнання арбітражного застереження як позитивної норми права, принаймні у сфері міжнарод­ного комерційного арбітражу. За прикладом міжнародних конвенцій, особливо Нью-Йоркської 1958 р. та Європейської 1961 р., Типовий закон також установлює спеціальні колізійні норми (див. п. ІІ «А» ст. 34; п. І «А» ст. 36) для арбітражних угод, що вже само по собі є нормативним підтвердженням його самостійності. За змістом ці норми також аналогічні відповідним положенням зазначених конвенцій.

Виходячи з контексту ст. 36, арбітражне рішення підлягає виконанню незалежно від того, у якій країні його було винесено.

Чинність арбітражної угоди, крім питань право- та дієздатності сторін, визначається згідно із законом, якому сторони підпорядкували цю угоду, а за відсутності такої вказівки — згідно з законом країни, де рішення було винесено.

У ст. 34 щодо скасування арбітражного рішення другу частину наведеної норми замінено посиланням на «закон держави», тобто держави, що прийняла Типовий закон, оскільки останній, за деякими винятками, що не стосуються ст. 34, застосовується лише в тому випадку, якщо арбітраж знаходиться в даній державі (п. 2 ст. І).

Згідно з п. 1 ст. 16 Типового закону рішення про нечинність договору, ухвалене арбітражним судом, не тягне за собою ipso jure (автоматично, з огляду на закон) нечинності арбітражного застереження.

Підсумовуючи питання про уніфіковані арбітражні правила, слід зазначити, що прийняття п. 1 ст. 16 Типового закону ЮНСІТРАЛ у тих країнах, де юридичне визнання принципу автономності є проблематичним взагалі, а також у деяких випадках (наприклад, за неможливості його застосування або в разі неукладання договору, з яким пов’язана й доля арбітражного застереження) сприяло б утвердженню цього принципу, дуже важливого з погляду вимог міжнародного комерційного арбітражу, прогресивної уніфікації його правового режиму [24, с. 270].

 

< Попередня   Наступна >