65

---

§ 2. Юридичні особи

2.1. Поняття юридичної особи. Класифікація юридичних осіб в міжнародному приватному праві

Інтернаціоналізація суспільного життя позначається активною співпрацею суб’єктів господарювання, органів місцевого самоврядування, профспілок, громадських організацій різних країн. Зазначені соціальні організації створюються та реєструються у передбаченому законом порядку, наділяються цивільною правоздатністю та дієздатністю, можуть виступати позивачами та відповідачами у суді. Українське законодавство, як і законодавство деяких інших держав, визначає, що такі соціальні утворення наділяються статусом юридичної особи (ст. 80 Цивільного кодексу України). Але в переважній більшості іноземних країн при чіткому та розвинутому регулюванні порядку створення та діяльності окремих соціальних утворень (корпорацій, установ, громадських об’єднань тощо), узагальнюючий інститут юридичної особи або взагалі не визначається, або формулюється досить лаконічно. В літературі наводиться як приклад більш-менш розгорнутого визначення юридичної особи, які містяться у Цивільних кодексах країн Латинської Америки. У Чилійському Цивільному кодексі так сформульовано це поняття: юридичної особою є особа фіктивна, здатна здійснювати права, нести цивільні обов’язки і вступати у правові і неправові відносини.

Українське законодавство успадкувало визначення поняття юридичної особи, сформульоване в радянський період. За згаданою статтею 80 Цивільного кодексу .юридичною особою є організація створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю та дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

На нашу думку тут припущена неточність. Наділяється правосуб’єктністю організація. Проявом цього і є надання організації п

рав юридичної особи. Поняття юридичної особи, уявляється, слід визначати як правовий статус, правосуб’єктність – можливість мати і набувати права і обов’язки умовним суб’єктом права – організацією, права якої охороняються як і права людини.

Статус юридичної особи можуть набувати будь-які організаційні утворення, якщо вони мають відокремлене майно, інші майнові та особисті немайнові права, можуть бути позивачами та відповідачами в суді, арбітражі, третейському суді.

Термін “юридична особа” одержав визнання лише на початку ХІХ століття, до цього розповсюдженими були назви “моральних осіб”, “містичних осіб” тощо. Вельми стійким виявилось поняття “фіктивної особи”, що стало потім підставою для створення однойменної теорії. Фікційна теорія, як перша наукова спроба осмислити юридичну природу суспільних утворень, що виступають в майновому обороті як суб’єкти прав і обов’язків, знайшла розвиток у працях Савіньї, який визначаючи правоздатність людини, дійшов висновку, що юридичні особи – це штучні суб’єкти, фікції. Таким чином, існування фіктивних осіб – чисто юридичне. Юридична особа – утворення закону. Подальшим розвитком фікційної теорії стала теорія цільового майна Бринця, який звернув увагу на ціль (мету), для досягнення якої створена та існує юридична особа.

Теоретичні проблеми правового статусу юридичних осіб та законодавчого регулювання їх діяльності залишаються актуальними і в наш час, наукою та практикою пропонуються нові підходи, зумовлені розвитком суспільних відносин.

В країнах з розвинутою ринковою економікою протягом багатьох десятиріч напрацьовувалися методи організаційно-правового оформлення та регулювання діяльності юридичних осіб, що призвело до створення нормативної бази, яка забезпечує ефективне функціонування останніх. Різноманітність класифікацій юридичних осіб зумовлена особливостями правових систем та критеріями класифікації.

Як і в українському законодавстві (ч. 2 ст. 81 ЦК України) за підставами виникнення виокремлюються юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. Якщо підставою створення юридичної особи публічного права є публічно-правовоий акт (закон чи адміністративно-правовий акт), то для юридичної особи приватного права такою підставою є акт приватно-правового характеру. Особливістю деяких юридичних осіб публічного права є наявність владних повноважень, до них належать різноманітні державні установи та територіальні одиниці. Наприклад, юридичними особами публічного права у Франції є департаменти та громади, в ФРН – землі, в Італії – провінції та комуни, до цієї категорії належать організації культури, просвіти, науки, охорони здоров’я, торгові та промислові палати тощо.

Переважну кількість юридичних осіб приватного права становлять суб’єкти господарювання, які можна поділити на одноосібні та колективні. Перші зазвичай є власністю однієї особи або сімейства і несуть відповідальність усім майном підприємства та усім особистим майном. Фірмове найменування одноосібного підприємства, як правило, співпадає з іменем та прізвищем його власника. В Німеччині одноосібне підприємство має назву Einzelunternehmung, Einzelfirma, у Франції — Entrеprise individuelle, у Великій Британії — Ownership, а у США — Individual proprietorship. Форму одноосібних підприємств за кордоном здебільшого мають дрібні та середні підприємства, хоча зустрічаються гіганти сімейного типу, наприклад фінансова група Юнсонів у Швеції.

Але найбільш поширені колективні суб’єкти, об’єднання підприємців, що в Україні (ч. 1 ст. 81 ЦК України) та інших європейських державах поділяють на „об’єднання осіб” та „об’єднання капіталів”. Основою об’єднань осіб є особистий довірчий характер взаємовідносин їх учасників, а об’єднання капіталів базуються лише на майнових зв’язках, і не передбачають обов’язкової особистої діяльності. „Об’єднання осіб” та „об’єднання капіталів” відповідно розрізняються за типом відповідальності їх учасників за зобов’язаннями підприємства. Якщо учасники (або декілька з них) відповідають за зобов’язаннями підприємства усім належним майном – мова йде про товариства або партнерства (Partnership), коли відповідальність учасників обмежена лише їх майновими вкладами – це корпорація (Сorporation). Тому для іноземних юристів не завжди зрозумілим є термінологія законодавства України, оскільки згідно ЦК та ГК України товариствами вважаються як суб’єкти господарювання з необмеженою відповідальністю (повні та командитні товариства), так і суб’єкти з обмеженою відповідальністю (акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю). В російському цивільному законодавстві така розбіжність подолана завдяки виокремленню «полных и коммандитных товариществ» та «акционерных обществ, обществ с ограниченной ответственностью”.

Щодо товариств, то в зарубіжному праві слід розрізняти товариства, створені за Common law (англійська правова модель) та за цивільним правом (правова модель континентальної Європи). Британське Common law ігнорує самостійну природу товариства, не кажучи про надання йому статусу юридичної особи. За судовою практикою Великої Британії учасник товариства не може заборгувати товариству, оскільки „людина не може бути нічого винна сама собі” – таке формулювання містилося в одному з хрестоматійних рішень суду. Отже товариство та його учасники не розрізняються. Закон „Про товариства” 1890 р. (Partnership Act), на основі якого здійснюється регулювання у країнах, що сприйняли англійську модель, визначає товариство як „ відносини, що виникли між особами, що спільно господарюють з метою отримання прибутку”. Досить часто товариство вважається видом договору, оскільки в його основі лежить письмова угода учасників. Кожен з учасників товариства є агентом і одночасно принципалом (довірителем) по відношенню до них. Як агент він діє від імені всіх інших учасників в межах тих видів діяльності, заради яких створювалося товариство, а як принципал - відповідає за діяльність всіх інших учасників, за дії, які вони здійснили в межах зазначених видів діяльності. Отже в англійській моделі товариство не лише не є юридичною особою, але й не має самостійної правоздатності, яка б відрізнялася від правоздатності його учасників. Тому товариство в даному випадку слід розглядати як відносини між двома або більше особами, а не як організацію, що створена цими особами та незалежну від них.

Правова модель товариства в континентальній Європі принципово відрізняється від англійської. По-перше, європейські правові системи засновані на розрізненні цивільного та торгового права, тому виокремлюються відповідно цивільні товариства (наприклад, товариство мешканців будинку, фермерів) та торгові (метою яких є отримання прибутку). По-друге, за законодавством більшості європейських країн товариство є юридичною особою (§ 105 Німецького торгового укладення; ст. ст. 20 - 22 Французького торгового кодексу; ст.ст. 75, 85 Торгового кодексу Іспанії). Відповідальність учасників товариства є необмеженою та солідарною.

Правовий статус командитних товариств за кордоном подібний до передбаченого ст. 133 ЦК України. Командитні товариства складаються з двох груп учасників: із тих , які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (повні учасники), та учасників, які несуть відповідальність лише у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Відомі також змішані форми господарських товариств, наприклад, командитне товариство з обмеженою відповідальністю, коли повним учасником в командиті стає компанія з обмеженою відповідальністю, як юридична особа.

Проте в багатьох країнах найбільш поширеними видами суб’єктів господарювання є корпорації – акціонерні компанії та компанії з обмеженою відповідальністю. Акціонерні компанії виступають формою організації крупного капіталу, що дозволяє залучати фінансові кошти для ведення господарської діяльності та ефективно управляти підприємством. Компанії з обмеженою відповідальністю здебільшого використовуються у малому та середньому бізнесі, доля яких в економіці зарубіжних країн дуже велика.

Головні ознаки компаній з обмеженою відповідальністю співпадають у більшості країн світу, за виключенням Великої Британії, де вони відповідають акціонерним компаніям (хоча британське поняття акціонерної компанії не повністю співпадає із континентальним). Учасники товариства з обмеженою відповідальністю несуть відповідальність за зобов’язаннями підприємства лише в межах зробленого вкладу. Капітал поділяється на долі-паї, які розповсюджуються між засновники без публічного оголошення і зазвичай є іменними. Як правило, кількість учасників обмежена до 30-50 осіб. Ці обставини зацікавлюють підприємців, оскільки при обмеженні відповідальності вони можуть здійснювати будь-які господарські операції, не надаючи їм гласності.

Законодавство про акціонерні товариства є найбільш розробленим та деталізованим. У ФРН діє Акціонерний Закон 1965 року, що складається з п’яти книг, де детально регулюються питання заснування, внутрішньої структури, діяльності та ліквідації акціонерних компаній, відповідальності їх засновників та посадових осіб. Ордонанс Франції від 24 липня 1966 року а також Декрет про торгові компанії 1967 р. визначають порядок створення та діяльності акціонерних компаній та компаній з обмеженою відповідальністю, регулюють їх структура, правовий статус цінних паперів, а також містять великий перелік кримінальних дій, якими вважається порушення правил діяльності торгових компаній. У США акціонерне законодавство утворюють закони окремих штатів про підприємницькі корпорації.

Зазвичай акціонерна компанія – це об’єднання капіталів, що утворюється шляхом випуску акцій, які є документами на пред’явника, котуються на фондовій біржі і можуть вільно переходити від однієї особи до іншої. Законодавство детально регламентує порядок створення акціонерних товариств, кількість засновників, форми та методи управління тощо.

Отже методи правового впливу на формування та діяльність юридичних осіб співпадають в багатьох країнах, типовими є і види їх організаційно-правових форм, однак кожна країна має специфічні особливості, зумовлені історичними, політичними та іншими обставинами.

 

< Попередня   Наступна >