81

---

3.3. Види імунітетів держави

Імунітети держави прийнято підрозділяти на різновиди:

Імунітет від дії законодавства іноземної держави. Цей вид імунітету забезпечується такими складовими частинами суверенітету, як незалежність і рівність держав. Дійсно, якщо держава незалежна, то неможливо без її згоди підкорити її дії іноземному законові. Дії держави визначаються її внутрішнім правопорядком і нормами міжнародного права, але ніяк не законами іншої держави. Звідси випливає, що в цивільно-правових відносинах держава підкоряється тільки власному законодавству, якщо вона не погодилась на інше. Внаслідок цього, при укладанні державою приватноправової угоди з іноземною фізичною або юридичною особою, у випадку, якщо сторони не визначили застосування до їх відносин відповідного права (тобто була відсутня їх явно виражена воля), договір буде регулюватися нормами даної держави.

Держава може погодитися на застосування до відповідного приватно –правового договору з її участю іншого правопорядку, ніж її власний, однак така згода повинна бути явно вираженою. При цьому мається на увазі, що автономія волі сторін у таких ситуаціях повинна трактуватися необмежено. Приватно – правове зобов'язання суверена не може підпадати під чинність іноземного закону, якщо держава не погодилася на вибір такого іноземного правопорядку. За згодою держави в угоді (договорі) можуть бути сформульовані вилучення з принципу імунітету від підпорядкування іноземному законодавству. У той же час подібні виключення з загального правила не можуть трактуватися розширено, а повинні реалізовуватися в строгій відповідності з застереженнями, зробленими безпосередньо в самій угоді.

Деякі автори виділяють крім цього ще і податковий імунітет. Однак вважається, що податковий імунітет і є частковим проявом реалізації імунітету від підпорядкування

держави дії іноземних законів (у даному випадку податкового законодавства).

Показової в цьому плані є судова практика США.

У 1812р. Верховний суд прийняв рішення в справі з приводу належності шхуни "Іксчейндж". Суд відмовив в позові американським громадянам, що вимагали відновити їх у правах власності на цю шхуну, яка раніше була реквізована Францією та стала частиною її морського флоту. Виносячи рішення, суддя Маршалл заявив, що хоча всі суверени мають права територіальної юрисдикції, вони не поширюють дію цих прав на інших суверенів. Довгий час це рішення вважалося керівним для американських судів.

Постійна палата міжнародного правосуддя в Гаазі 12 червня 1929р., розглядаючи справи про позики югославського та бразильського урядів ("справи про сербські і бразильські позики"), які були розміщені серед французьких громадян, визнала, що питання про силу "золотого застереження" по цих позиках підпорядковується законам Югославії і Бразилії, а не французькому законодавству, тому що "до особливостей суверенної держави відноситься те, що вона не вважається підкорившою сутність і дійсність своїх зобов'язань іншому законові, ніж своєму власному".

Таким чином, жодна держава не може вимагати від іноземної держави підпорядкування "чужому" законодавству. У силу цього, при укладанні міжнародно-правових договорів держави особливо обмовляють подібного роду аспекти своїх відносин.

Наприклад, Угода між Урядом України і Урядом Сполучених Штатів Америки про сприяння капіталовкладенням від 6 травня 1992р., визначає, що від імені США буде діяти спеціальний уповноважений орган, іменований "емітентом", - Корпорація закордонних приватних інвестицій (ОПІК), та встановлює, що: "Емітент як некомерційне агентство Уряду Сполучених Штатів Америки не підпадатиме під дію законодавства України, яке застосовується щодо комерційних організацій, що займаються страховою або фінансовою діяльністю".

Судовий імунітет. У широкому значенні слова, цей вид імунітету містить у собі:

- імунітет від пред'явлення позову в іноземному суді;

- імунітет від попередніх дій;

- імунітет від попереднього виконання рішення.

Тут необхідно відмітити, що сучасні закони про імунітет деяких держав, хоча і встановлюють обмеження імунітету, але все-таки поділяють власне юрисдикційний імунітет (тобто судовий імунітет у вузькому значенні) і імунітет від виконавчих дій. Наприклад, в актах Австралії, Великобританії, Канади презюмується, що згода іноземної держави на підпорядкування місцевій юрисдикції не означає згоди щодо застосування заходів для попереднього забезпечення і примусового виконання судового рішення.

Імунітет від пред'явлення позову прийнято іменувати судовим імунітетом у вузькому значенні слова. Цей вид імунітету означає, насамперед, непідсудність держави іноземному суду. Кожна держава має право висунути вимогу в суді іноземної держави до фізичної або юридичної особи. Однак заява позову до держави в іноземному суді, як правило, неможлива, якщо тільки сама держава не погодилася на підпорядкування юрисдикції відповідної держави. Така згода може бути виражена індивідуальним актом, тобто видано спеціальний акт до даного випадку.

Правило про непред'явлення позову в суді до іноземної держави поширюється на всі категорії позовів, будь це позови, що заявляються безпосередньо державі - іn personam (так звані – прямі позови), або непрямі позови - іn rem, коли вимога пов'язана, наприклад, з майном, що належить державі. Типовим прикладом у цьому плані є вимоги з приводу державних морських або повітряних судів.

Імунітет від попередніх дій. Відповідно до імунітету суд, що розглядає приватно - правий спір за участю іноземної держави, не вправі застосовувати будь-які заходи для попередньому забезпеченню позову, тому що такі міри носять примусовий характер. Часто заходи для забезпечення позову розглядаються і приймаються судом ще до порушення і слухання справи за участю держави. У будь-якому випадку, якщо такі міри стосуються держави і її власності (арешт державних рахунків в іноземних банках, опис майна, обмеження права держави користуватися своїм майном та ін.), то з огляду імунітету вони не припустимі.

Імунітет від примусового виконання рішень іноземного суду. Відносно держави та її власності не можуть бути застосовані будь-які примусові заходи для виконання іноземного (арбітражного) рішення органами цієї, або будь-якої іншої іноземної держави.

У ході багаторічної практики вироблені окремі виключення з цього правила, що дозволяють, у випадку відмови іноземної держави від виконання судового рішення, застосовувати примусові засоби відносно власності останньої. Однак за загальним правилом, навіть, якщо держава добровільно взяла участь в іноземному судовому процесі, рішення може бути виконане нею тільки добровільно. Іншими словами, для застосування заходів на виконання або забезпечення судового рішення суд повинен отримати окрему згоду іноземної держави.

Імунітет власності держави означає правовий режим недоторканності власності, що знаходиться на території іноземної держави. Юридичним змістом даного виду імунітету є заборона звернення стягнення і примусового вилучення майна, що належить державі. Власність користується імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона користується імунітетом навіть, якщо знаходиться у володінні особи, що не має імунітет. Це зумовлює виділення питань власності як самостійний елемент змісту імунітету, що підтверджується судовою практикою. Наприклад, в рішенні англійського суду, яке отримало визнання у світі, в справі судна "Crіstіna" (1938р.) підкреслюється, що незалежно від того, чи є суверен стороною в процесі або ні, суди не можуть виносити рішення про захоплення або затримку власності, що йому належить або знаходитися в його володінні або під його контролем. На такій позиції ґрунтуються і міжнародно-правові акти.

Однак якщо власність держави використовується в комерційних цілях, то на неї не поширюються положення про імунітет власності держави, що передбачається й у розробленому Комісією міжнародного права проекті статей про юрисдикційні імунітети держави і їхню власність, і в законах про імунітети іноземних держав, що діють у ряді держав.

У Великобританії, Канаді, США, Австралії, Сінгапуру іноземній державі не надається імунітет від виконавчих дій відносно об’єктів права власності, які використовується в торговельних цілях.

Разом з тим, до деяких об’єктів права власності іноземної держави, надається повний імунітет від попередніх заходів і виконавчих дій. Це дипломатичні і консульські приміщення та інша власність держави, яка використовується для ведення дипломатичної і консульської діяльності її представництв, консульств, спеціальних місій і т.д., імунітет яких закріплений у "Віденській конвенції про дипломатичні зносини" від 18 квітня 1961р., "Віденської конвенції про консульські зносини" від 24 квітня 1963р., "Конвенції про спеціальні місії" від 16 грудня 1969р. Застосування імунітету для цієї категорії власності, включаючи банківські рахунки, передбачено і у статті 19(1)проекту Комісії міжнародного права (Великобританія, Пакистан і ін.).

Імунітет від попередніх заходів і виконавчих дій застосовується також до об’єктів права власності, які використовуються або призначені для використання в зв'язку з військовою діяльністю або є військовими за своєю природою, або знаходяться під контролем військової влади (Канада, США, Австралія).

На відміну від інших документів з імунітету держави, у проекті Комісії міжнародного права виділені ще дві категорії власності, до яких не можуть бути застосовувані примусові заходи: власність, "яка представляє частину культурного надбання іноземної держави або частину його архівів", та не виставлена на продаж, і власність, "яка складає частину виставки об'єктів наукового, культурного або історичного значення", та не виставлена на продаж.

Режим недоторканності державної власності тісно пов'язаний з міжнародно-правовою доктриною "акта держави", відповідно до якої суди однієї держави не повинні виносити рішення щодо актів уряду іншої країни, винесені на її території. Якщо держава, придбала власність на підставі акту, прийнятого на своїй території, жоден іноземний суд не вправі обговорювати правомірність приналежності цієї власності. Імунітет власності виявляється в тому, що, якщо майно знаходиться у володінні держави, яка заявила, що воно їй належить, то ніякі органи іноземної держави не можуть перевіряти правомірність цього факту. У відомому рішенні англійського суду в справі "Лютер проти Сегора", пов'язаному з радянською націоналізацією (1921р.), було відзначено: "Якщо Красин привіз із собою ці товари в Англію й оголосив від імені свого уряду, що вони належать російському урядові, те...жоден англійський суд не може перевіряти, чи відповідає така заява дійсності. Подібне розслідування суперечило б міжнародної ввічливості у відносинах між незалежними суверенними державами".

Принцип імунітету власності іноземного суверена в літературі формулюється, наприклад так: "суд... не має юрисдикції стосовно розгляду позовів або прийняття інших процесуальних дій проти якого-небудь іноземного суверена. Ніяка позовна вимога або інша процесуальна дія не може мати місця в британському суді проти іноземного суверена, власність іноземного суверена не може бути піддана арешту або стягненню, навіть якщо йдеться про судно, зайняте торгівлею . Розрізняється два випадки: а) власність іноземної держави знаходиться в руках представника цієї держави, і останній користується судовою недоторканністю; б) власність іноземної держави знаходиться в руках третьої особи, що не користується судовою недоторканністю (імунітетом). Навіть в останньому випадку ця власність користується недоторканністю в самому повному обсязі, якщо тільки буде доведено, що вона належить суверенній державі.

Імунітет угод держави. Оскільки держава в силу імунітету вільна від примусових заходів для здійснення іноземних законів, адміністративних розпоряджень та ін., то з цього випливає, що приватноправові відносини міжнародного характеру за участю держави, зокрема, угоди, що укладаються державою з іноземними фізичними або юридичними особами, повинні регулюватися правом цієї держави, якщо тільки самі сторони не домовляться про застосування іноземного права. Це правило давно вже склалося в іноземній судовій практиці і знаходить закріплення в міжнародних договорах.

Найбільш важливим підтвердженням цього є Вашингтонська конвенція про порядок розгляду інвестиційних суперечок між державами й іноземними особами від 18 березня 1965р, яка ратифікована Законом України "Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами" від 16 березня 2000 року №1547-III. Згідно ст.42 інвестиційна суперечка за участю держави розглядається на основі права, обраного сторонами; при відсутності такого вибору - застосовується право держави, що виступає як сторона в суперечці.

 

< Попередня   Наступна >