Підручники Міжнародне приватне право Міжнародне приватне право // В.М. Гайворонський Глава 11. СІМЕЙНІ ВІДНОСИНІ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ // §1. Визначення і регламентація шлюбуГлава 11. СІМЕЙНІ ВІДНОСИНІ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ // §1. Визначення і регламентація шлюбу
| Міжнародне приватне право - Міжнародне приватне право // В.М. Гайворонський |
Глава 11. СІМЕЙНІ ВІДНОСИНІ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ
§1. Визначення і регламентація шлюбу
У сфері МПП регулювання шлюбно-сімейних відносин посідає виняткове місце у зв'язку зі значними розбіжностями внутрішнього матеріального права різних країн. Правові настанови внутрішнього сімейного права характеризуються своєю пов’язаністю із моральними і релігійними уявленнями, економічними, побутовими особливостями, історичним розвитком, соціальним рівнем, національною, етнічною і культурною специфікою, пов’язаністю з основними правовими принципами, які прирівнюють до основ публічного порядку і т.д.
У правовій літературі визнається, що у праві різних країн немає одностайного визначення поняття шлюбу. У доктрині шлюби умовно класифікують на три види: шлюб-договір, шлюб-статус, шлюб-партнерство. Перша концепція шлюбу означає, що за законодавством встановлюються певні вимоги щодо реєстрації шлюбу, умов його дійсності, можливості відшкодування збитків, що виникли внаслідок розірвання шлюбу, встановлення договірного режиму майна. Друга концепція шлюбу основана на тому, що основна мета шлюбу – створення сім’ї, народження і виховання дітей, тому шлюб – це особливий статус, який набувається суб’єктом на основі закону і включає в себе певні права і обов'язки, які сторони за власною волею не можуть змінити. Остання концепція – шлюб-партнерство характеризується рівністю сторін у шлюбі з відсутністю суворої фіксації прав і обов’язків сторін.
Усі правові системи встановлюють певні вимоги до шлюбу, з відсутністю яких пов’язують недійсність або заперечність шлюбу. Такі умови частіше за все в законодавстві і доктрині розподіляються на дві групи: матеріальні і формальні. Перші отримали також назву “умов вступу до шлюбу”, “суттєвих умов”, якими позначають такі позитивні і негативні умови, з наявністю або в
Неоднаковими є умови вступу до шлюбу у різних країнах. У більшості країн шлюбний вік визначається у 18 років, хоча у деяких країнах встановлено і нижчі межі (для жінок зазвичай нижче від чоловіків). Наприклад, у Франції для чоловіків – 18, для жінок – 15 років; в Англії – 16 років за згодою батьків і 18 без неї; у ФРН – 18 років; в Японії відповідно 18 і 16 років; в Італії - 16 років для чоловіків і 14 для жінок (у виняткових випадках шлюбний вік може бути додатково знижений на два роки відповідно до постанови державного прокурора при суді); в Іспанії – 14 років для чоловіків і 12 – для жінок; у США в різних штатах шлюбний вік може бути від 15 до 21 року для чоловіків і від 14 до 18 років для жінок; в країнах Латинської Америки – 16-18 років для чоловіків і 14-15 років для жінок; для Колумбії і Еквадору – шлюбний вік відповідно чоловіків і жінок – 14 і 12 років; за законодавством ЙАР здатність вступу до шлюбу визначається у кожному конкретному випадку окремо, причому якщо юнак досяг 10 років, а дівчина – 9, і заявили про те, що досягли статевої зрілості – вони мають право вступити до шлюбу. Частіше за все для шлюбів неповнолітніх необхідно отримати згоду осіб, які здійснюють батьківську владу, опіку тощо.
Інша умова – моногамія визнається як умова шлюбу в країнах Європи, США, Латинської Америки, Японії і багатьох інших країнах. Мусульманські шлюби залишаються полігамними (частіше за все від двох до чотирьох жінок); в країнах тропічної Африки полігамія не обмежується.
Згода обох сторін на вступ до шлюбу фіксується у нормативних актах шлюбно-сімейного права США, Франції, Англії і інших європейських країн. В країнах Азії і Арабського Сходу, Африки вільний союз частіше за все поступається вибору сім’ї нареченого або договору між сім’ями нареченого і нареченої. Так, в Йемені згода нареченого або нареченої не тільки не обов’язкові, але не вимагаються взагалі. Питання згоди на вступ до шлюбу знайшло відображення у Гаазькій конвенції від 10 жовтня 1962 “Про згоду на вступ до шлюбу, шлюбний вік і реєстрацію шлюбів”, згідно зі ст. 1 якої без повної і вільної згоди двох сторін реєстрація шлюбів не допускається (у конвенції приймають участь 49 держав).
Різностатевість сторін до недавнього часу була традиційною умовою вступу до шлюбу. Винятками були лише випадки фізичних аномалій, при наявності яких суд (в Англії) або прокуратура (в Італії) вирішували питання про вступ до шлюбу на основі даних медичного обстеження. Відповідно до сучасних законодавств, в таких країнах як Швеція, Голландія, Франція та ін. одностатеві шлюби є дозволеними.
В деяких країнах за законом є неможливими шлюби з особами, що страждають на венеричне захворювання або ВІЛ, імпотентами, душевнохворими, особами, які мають заразні або успадковані захворювання, фізичні недоліки, глухонімими, сліпоглухими, сліпонімими; іноді для вступу до шлюбу сторони повинні пройти медичне обстеження. Так, відповідно до ст. 56 ЦК Іспанії, якщо особа має психічні відхилення, для її вступу до шлюбу необхідно, щоб у медичній довідці було сказано про те, що дана особа є здатною дати згоду на вступ до шлюбу.
Відсутність між сторонами певної ступені родинних зв’язків є обов’язковою умовою за законодавствами Швеції, Англії, США, ФРН, Франції, Болгарії. Частіше за все забороняються шлюби між родичами по прямій висхідній і низхідній лініями, між братами і сестрами, племінниками і тітками, племінницями і дядьками, двоюрідними братами і сестрами; свояцтво є перешкодою до вступу до шлюбу у Франції, Англії, деяких штатах США, країнах індуського права, країнах Латинської Америки. Забороняються шлюби між усиновителями і усиновленими, їх родичами і свояками, між опікунами і підопічними (Перу, Бразилія). Хоча в Швейцарії, Франції, ФРН шлюб припиняє відносини з усиновлення, а в деяких країнах є можливим отримання дозволу на шлюб між усиновленим і усиновителем.
“Жалобний строк” встановлюється для запобігання проблем, пов’язаних із встановленням батьківства, коли жінка не може впродовж законодавчо-встановленого строку вийти другий раз заміж після смерті чоловіка (Японія). Аналогічно встановлюється строк після розлучення, який дорівнює 300 дням у Франції і Швейцарії, 302 дням у ФРН.
У Франції, Англії і Італії шлюби неповнолітніх (до 21 року) можливі лише за згодою батьків або інших установлених у законодавстві осіб.
Заборона на вступ до шлюбу може бути пов’язана з релігійними нормами, які не допускають шлюбів священників, монахів, а також етично-правовими нормами, які не дозволяють укладання шлюбів між особами, винними у перелюбстві (Німеччина), чи між дружиною (чоловіком) жертви і особою, яка вчинила вбивство або замах на вбивство (Бразилія, Аргентина). Мусульманські країни не дозволяють шлюбів з “невірними”, а Іспанія не дозволяє громадянам своєї країни вступати до шлюбу з розведеними іноземцями, причому навіть у тому випадку, якщо за своїм національним правом такий іноземець має право- шлюбну здатність.
Друга група умов, яка отримала назву формальних, чи “умов форми”, означає вимоги, які пред’являються до форми шлюбу. У правовій літературі всі країни за ознакою форми шлюбу розподіляються на такі, які дозволяють тільки цивільну форму реєстрації шлюбу (Франція, ФРН, Японія, більшість штатів США); країни, які дозволяють лише церковну форму укладання шлюбу (Ізраїль, Ірак, Іран, Греція, Португалія); країни, у яких визнаються і породжують юридичні наслідки як церковна, так і цивільна форми шлюбу за вибором осіб, що вступають до шлюбу (Англія, Бразилія, Швеція, Норвегія, Данія); країни, у яких визнаються юридично не оформлені шлюби чи “шлюби за загальним правом”, “за звичаєм і загальною думкою” чи інші неформальні шлюби (деякі штати США).
Однак і серед указаних форм шлюбу є значні розбіжності у процедурі їх укладання. Так, у ФРН, Швеції обов’язковою є присутність повнолітніх свідків (від двох до шести); у Франції, Італії, ФРН обов’язковим є публічне повідомленні про майбутній шлюб (за кілька днів у церкві або на видному місці будинку муніципалітету, у місцевих друкованих засобах масової інформації) з метою заявлення про можливі перешкоди вступу до шлюбу третіми особами, які у разі незгоди наречених розглядаються у суді. В Англії і США шлюби можливі тільки після отримання спеціального дозволу або ліцензії, які мають строковий характер, і стають недійсними після спливу строку, на які були видані (від 1 місяця до 1 року). У більшості країн присутність осіб, що вступають до шлюбу є обов’язковою, однак в деяких країнах є можливим шлюб за дорученням через представника (Іспанія, Бразилія, Еквадор, Аргентина, Мексика), або за письмовим волевиявленням і без них (така форма шлюбу з’явилась у воєнні часи в деяких штатах США в основному стосовно військовослужбовців).
Для визнання шлюбами юридично-неоформлених стосунків за правом деяких країн необхідно, наприклад, наявність спільного проживання протягом певного строку, сприйняття даних осіб сусідами і друзями як подружжя, здійснення певних обрядів тощо.
Наведені, і багато інших прикладів розбіжностей матеріального права різних країн, а також реєстрація так званих “іноземних” шлюбів, які характеризуються іноземним походженням однієї чи обох сторін, що вступають до шлюбу, і реєстрація шлюбів за кордоном викликають необхідність узгодження законодавчих позицій у їх регулюванні.
Специфіка внутрішнього шлюбно-сімейого права позначається на практичній неможливості здійснення його уніфікації на матеріальному рівні у сфері шлюбно-сімейних відносин на сучасному етапі. Тому особливого значення набуває колізійне регулювання шлюбів у сфері міжнародного приватного права.
Законодавства з МПП більшості країн при регулюванні колізійних питань шлюбів виходять із наведеного роздвоєння умов вступу до шлюбу, призначаючи для регулювання матеріальних умов вступу до шлюбу одні колізійні критерії, а для формальних умов – інші. Єдиною перешкодою у цій класифікації є те, що за законодавствами одних держав певні умови відносяться до форми, а за законодавствами інших держав ці ж самі умови відносяться до матеріальних умов вступу до шлюбу.
Загалом колізійні прив’язки шлюбно-сімейного права не можна назвати різноманітними. Відсутність значної кількості колізійних прив’язок у даній сфері пов’язують із витоками правового регулювання шлюбно-сімейних відносин з канонічного права, римської патерналістської концепції верховенства глави сім’ї, превалюючого значення принципу територіальності у класичному міжнародному приватному праві тощо.
Частіше за все здатність осіб до вступу у шлюб і матеріальні умови шлюбу регулюються за допомогою широкого формулювання особистого закону або його різновидів: місця проживання або перебування, громадянства. За визначенням деяких колізіоністів, через те, що шлюб пов’язаний із особистими питаннями самовизначення, у якості колізійного критерію єдино можливою прив’язкою може бути прив’язка до особистого закону.
Так, виключно на основі колізійної прив’язки особистого закону (що може означати громадянство, доміцілій, місце проживання, національність тощо) регулюються здатність укладати шлюб, матеріально-правові або суттєві питання шлюбу за законодавствами Угорщини, Канади, ОАЕ, Португалії, Румунії і за кодексом Бустаманте. Так, наприклад, ст. 3088 Цивільного кодексу 1991 р. Квебеку передбачає, що в частині його матеріальної дійсності шлюб регулюється правом, що застосовуються до статусу кожного із майбутнього подружжя.
Відповідно до прив’язки громадянства регулюються вказані питання за законодавствами Буркіна-Фасо, Греції, Єгипту, Таїланду, Тунісу, Туреччини, Чехії, Південної Кореї, Японії. Формулювання колізійних норм тут приблизно такі: Умови укладання шлюбу регулюються законом громадянства кожної із сторін (ст. 19 Закону про конфлікт законів 1938 р. Таїланду).
За законодавством місця проживання матеріальні умови вступу до шлюбу регулюються у законодавствах Венесуели і Перу, а законодавство Естонії надає перевагу у цьому аспекті законодавству місця перебування.
Прив’язку до національного закону застосовують Бразилія, Італія, Латвія, Польща. У ст. 27 Закону 1995 р. № 218 “Реформа Італійської системи міжнародного приватного права” указано, що наявність дієздатності для вступу до шлюбу, а також інші умови, дотримання яких необхідно для укладання шлюбу, визначаються згідно з національним законом кожної особи, що вступає до шлюбу на момент його укладання.
Прив’язку до закону суду використовує Йемен.
Прив’язку до закону місця укладання шлюбу для його матеріальних умов застосовують Китай, Уругвай і Україна (ст. 276 Сімейного кодексу України). Така позиція законодавців, хоча і надає певної визначеності і простоти для правозастосування, однак впливає на ймовірність невизнання укладених таким чином шлюбів за кордоном (“шкутильгаючі шлюби”, “хромающие браки” “limping marriages”, “mariages boiteux”, “matrimonium claudicans”) через те, що не будуть взяті до уваги матеріальні вимоги вступу до шлюбу за іноземними особистими законами осіб, які вступають до шлюбу. Начало суворої територіальності, відповідно з яким застосуванню підлягає виключно lex fori, відображає політику законодавця щодо недопустимості іноземного права у власну юрисдикцію, що характерно перш за все для відособлених правових систем. Жорстке застосування lex fori по відношенню до регулювання укладання шлюбу здатне зашкодити інтересам учасників цих відносин в аспекті невизнання та не реалізації їх прав. Крім того, місце реєстрації шлюбу у ряді випадків обирається випадково, і прив’язувати відносини до права відповідної держави – значить породжувати фіктивний зв’язок відносин і правопорядку.
У деяких законодавствах спостерігається кумуляція колізійних прив’язок. Так, законодавства Грузії і В’єтнаму надають пріоритет особистому закону або своєму власному закону. Аналогічний підхід використовується у Конвенції СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (ст. 26) і двосторонніх договорах про правову допомогу між Україною і іншими державами. Так, наприклад, ст. 21 договору з Кубою, ст. 25 договору з Грузією, Литвою, ст. 24 договору з Латвією, В’єтнамом, ст. 26 договору з Узбекистаном, визначають, що “Умови укладання шлюбу визначаються для кожної з осіб, які вступають у шлюб, законодавством Договірної Сторони, громадянином якої вона є. Крім того, відносно перешкод до укладання шлюбу повинні бути дотримані вимоги законодавства Договірної Сторони, на території якої укладається шлюб”.
Такі країни як Німеччина, Швейцарія, передбачають кумулятивну дію прив’язок до закону громадянства або свого власного закону. Прив’язки до місця проживання і місця укладання шлюбу із зверненням до публічного порядку штату, чиє право застосовується, передбачені за законодавством Луїзіани.
Формальні умови вступу до шлюбу частіше за все регулює прив’язка lex loci celebrationis. Це пов’язане із тим, що шлюб реєструється за участі державних органів, і в цьому сенсі відносини, які пов’язані із процедурою його реєстрації і форми – адміністративні, а тому виходячи із суб’єктного складу це відношення може регулюватись тільки правом країни місця реєстрації шлюбу. Прив’язка lex loci celebrationis передбачена законодавствами Буркіна-Фасо, Угорщини, Китаю, Куби, Нідерландів, Перу, Португалії, Румунії, Таїланду, Туреччини, Уругваю, Чехії, Естонії, Південної Кореї. Так, за законодавством останньої, форма шлюбу регулюється законом місця, де шлюб укладено (ст. 15 Закону 1962 р. Про колізію законів). Форма укладання шлюбу визначається законодавством Договірної Сторони, на території якої укладається шлюб, у зазначених статтях договорів про правову допомогу і у Конвенції СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р.
Однак у багатьох законодавствах прив’язка lex loci celebrationis поєднується із особистим законом (Австрія, Німеччина, Італія, Латвія, Ліхтенштейн, ОАЕ, Польща). Наприклад, § 16 Федерального закону 1978 р. Про міжнародне приватне право Австрії передбачає, що форма укладання шлюбу всередині країни [Австрії] визначається відповідно місцевим настановам про форму. Форма укладання шлюбу за кордоном визначається відповідно особистого закону кожного, хто вступає до шлюбу; достатньо, однак, виконання настанов про форму місця укладання шлюбу. Прив’язка lex loci celebrationis діє кумулятивно із законом громадянства у Греції, Тунісі, Японії. Із місцевим правом lex loci celebrationis поєднується у Швейцарії, та за кодексом Бустаманте. Відповідно до законодавства Франції, необхідно дотримуватись форми у місці укладання шлюбу, а також вимог французького права щодо публікації про шлюб, і деяких інших настанов (ст. 170 Цивільного кодексу 1804 р.). Прив’язка lex loci celebrationis поєднується у колізійній нормі Канади із доміцілієм і громадянством, а в Італії – із національним законом, чи місцем перебування подружжя на момент реєстрації шлюбу.
У деяких країнах є можливими так звані консульські або дипломатичні шлюби (Бразилія, Угорщина, Португалія, Румунія, Туреччина, Франція, Естонія, Буркіна-Фасо, кодекс Бустаманте). Реєстрацію і визнання консульських шлюбів у правовій літературі інколи називають звичаєм міжнародного приватного права. Україна також традиційно дотримується визнання консульських шлюбів між громадянами України, що проживають за межами України (ст. 277 Сімейного кодексу України). Ця позиція послідовно прослідковується у нормах консульського статуту України (ст. 29 “Консул провадить укладання шлюбу… відповідно до законодавства України”), консульських конвенціях, укладених між урядом колишнього СРСР, а також Україною з іншими державами. Відповідно до цих конвенцій до консульських функцій, зокрема, належать функція по реєструванні шлюбів, якщо обидві особи, котрі одружуються є громадянами репрезентованої держави (Консульські конвенції з США, Японією, Францією, Швецією, Польщею, Сомалі, Норвегією, Румунією, Монголією, Йеменом, Румунією, КНР, Російською Федерацією, В’єтнамом). Інші Консульські конвенції ставлять реєстрацію консульських шлюбів у залежність від законодавства акредитуючої держави (Консульські конвенції з Фінляндією, Кубою, Угорщиною, КНДР, Литвою, Молдовою, Болгарією, Грузією, Азербайджаном, Туркменістаном, Узбекистаном, Туреччиною).
Питанням реєстрації і визнання шлюбів присвячена Гаазька конвенція від 14 березня 1978 р., “Про укладання і визнання дійсності шлюбів” відповідно до ст. 2 якої формальні вимоги щодо шлюбу повинні відповідати законодавству місця укладання шлюбу. Відповідно до суттєвих умов діє принцип lex loci celebrationis кумулятивно із законом громадянства чи місцем проживання однієї із сторін. Ст. 9 Конвенції фіксує обов’язковість визнання законно укладених шлюбів (а також дипломатичних і консульських) у інших державах.
< Попередня Наступна >