107

---

§ 3. Міжнародно-правове регулювання праці

У сфері міжнародної праці діє значна кількість міжнародно-правових актів багатостороннього і двостороннього характеру, спрямованих на визначення загального статусу працівника.

Основоположне значення у цій сфері належить Загальній декларації прав людини 1948 р., яка у ст. 23 встановлює право кожної людини на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці і на захист від безробіття; право кожного на рівну оплату за рівну працю, справедливу і задовільну винагороду. І хоча юридично Загальна декларація прав людини не має обов’язкового характеру, однак її моральний авторитет дозволяє їй впливати на інші міжнародно-правові документи.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. визнає право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується. Для цього держави-учасниці Пакту повинні вжити заходів щодо програм професійно-технічного навчання і підготовки, забезпечення зайнятості (ст. 6). Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, включаючи, зокрема: винагороду, що забезпечувала б як мінімум усім трудящим: справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності без будь-якої різниці; умови роботи, що відповідають вимогам безпеки та гігієни; однакову для всіх можливість просування в роботі на більш високі ступені виключно на підставі трудового стажу і кваліфікації; відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу, оплачувану періодичну відпустку і винагороду за святкові дні (ст. 7). Ст. 10 Пакту закріплює обов'язок надавати оплачувану відпустку з достатньою допомогою по соціальному забезпеченню матерям протягом розумного періоду до і після пологів, а також гарантії для зах

исту від економічної і соціальної експлуатації дітей і підлітків і встановлення державами межі віку, нижче яких користування платною дитячою працею забороняється і карається законом.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні праві 1966 р. закріплює, зокрема, в ст. 8 заборону на приневолення до примусової чи обов’язкової праці.

Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р. встановлює у ст. 5 обов’язок у забезпеченні рівноправ’я кожної людини перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, національності чи етнічного походження, особливо при здійсненні права на працю, вільний вибір роботи, справедливі і сприятливі умови праці, захист від безробіття, рівну плату за рівну працю, справедливу і задовільну винагороду.

Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації по відношенню до жінок 1979 р. зобов’язує держав-учасниць вживати всіх заходів до відновлення рівноправності жінок у сфері зайнятості, зокрема, права на працю як невід’ємне право всіх людей, право на однакові можливості при наймі на роботу, право на вільний вибір професії чи роду роботи, на рівну винагороду, соціальне забезпечення тощо (ст. 11).

Конвенція ООН про статус біженців 1951 р. фіксує обов’язок договірних держав надавати біженцям, які законно проживають на їх території, права працювати за наймом, яким користуються громадяни іноземних держав за тих же обставин. Держави зобов’язуються надавати біженцям максимально сприятливого статусу щодо права займатися самостійно сільським господарством, промисловістю, ремеслом, торгівлею, вільними професіями (ст. 18, 19).

Міжнародна Конвенція ООН про захист прав всіх трудящих-мігрантів і членів їх сімей 1990 р. встановлює в ст. 8 норму, згідно з якою трудящі-мігранти і члени їх сімей можуть вільно залишати будь-яку країну, включаючи державу свого походження. Трудящим-мігрантам повинно забезпечуватись не менш сприятливе ставлення, ніж те, що застосовується до громадян держави у питаннях роботи по найму, винагороди і інших умов праці і зайнятості (ст. 25). Трудящі-мігранти і члени їх сімей користуються правом вільного переміщення по території держави роботи по найму і вільного вибору місця проживання в ній (ст. 39). Після закінчення свого перебування у країні місця роботи по найму, трудящі-мігранти мають право переводити свої зароблені заощадження у державу свого походження чи іншу державу (ст. 47). Трудящі-мігранти мають право вільно обирати оплачувану діяльність (ст. 52); їм також надається національний режим у питаннях захисту проти звільнення, виплат по безробіттю (ст. 54) тощо.

Багато важливих міжнародних актів з питань регулювання праці було прийнято Міжнародною організацією праці (МОП) Вона була створена у 1919 р. відповідно до Версальського договору при Лізі Націй як Міжнародна комісія з розробки конвенцій і рекомендацій у питаннях трудового права і поліпшення умов праці. МОП діє як автономна спеціалізована установа, завданням якої є формулювання міжнародних норм у галузі праці і їх реалізація. Формою роботи МОП є Міжнародна конференція праці, яка проходить щорічно у Женеві. Результатом роботи МОП є низка міжнародних актів, які торкаються прав людини, заборони примусової чи обов’язкової праці, свободи асоціацій, ліквідації дискримінації у галузі праці і зайнятості, реалізації принципу рівної винагороди за рівну працю, безпеки і гігієни праці, відпочинку, відпусток тощо.

Зокрема, МОП прийняла Конвенцію № 97 про права трудящих-мігрантів. В цій Конвенції містяться норми, що зобов’язують держави у наданні інформації про політику, законодавство, спеціальні установи, заходи по трудовій міграції. Держави повинні створювати компетентні і безкоштовні служби допомоги трудящим-мігрантам, вживати заходів проти пропаганди, що вводить в оману у питаннях міграції; заходи з полегшення від’їзду, переїзду трудящих-мігрантів; надання національного режиму у питаннях зарплати, допомоги, привілеїв за колективним договором, житлового, соціального забезпечення, податків і зборів, судочинства.

Конвенція МОП № 143 – про зловживання у сфері міграції і про забезпечення трудящим-мігрантам рівних можливостей і поводження від 1978 р. покладає обов’язок на держави-члени організації вживати заходів для припинення таємної міграції, незаконного найму, проти організаторів і наймачів незаконних мігрантів (ст. 3); вияву незаконної зайнятості трудящих-мігрантів, застосування адміністративної, цивільної, кримінальної відповідальності до осіб, які незаконно використовують працю трудящих-мігрантів, організовують міграцію трудящих з метою отримання роботи (ст. 6). Разом з тим, якщо підстави проживання є законними – держави повинні забезпечити рівність у відношенні гарантій забезпечення зайнятості, надання роботи, тимчасової роботи, перепідготовки для трудящих-мігрантів (ст. 8). Держави повинні здійснювати національну політику, спрямовану на сприяння рівності можливостей і поводження, соціального забезпечення, профспілок, культурних прав, індивідуальних і колективних свобод трудящих-мігрантів і членів їх сімей, які перебувають у країні на законних підставах (ст. 9).

Згідно з Міжнародною конвенцією про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їх сімей МОП 1990, закріплюються права трудящих-мігрантів і членів їх сімей: на свободу пересування, особисту недоторканість, гуманне поводження, визнання правосуб’єктності, на об’єднання у профспілки, на соціальне забезпечення, медичну допомогу, свободу слова, думки, совісті, релігії (статті 8-32).

Ряд інших конвенцій МОП регулюють питання трудових відносин: № 118 “Про рівність громадян країни і іноземців і осіб без громадянства у сфері соціального забезпечення; № 95 “Про охорону заробітної плати”, № 52 “Про щорічні оплачувані відпустки”, № 122 “Про політику у сфері зайнятості”.

Важливу роль для європейського співтовариства відіграють акти Європейського Союзу з питань прав людини у сфері праці. Відповідно до ст. 2 Договору про створення Європейського Союзу, (Амстердам, 1997 р.), Співтовариство має своїм завданням сприяти гармонічному, збалансованому і безперервному розвитку економічної діяльності, високому рівню зайнятості і соціального захисту у Державах-учасницях. Співтовариство має своєю метою сприяння зайнятості, поліпшення умов життя і праці людей (ст. 136).

Європейська соціальна хартія 1961 р. у ч. І встановлює такі права і принципи: Кожен повинен мати можливість заробляти собі на життя шляхом вільного вибору професій і занять, право на справедливі і безпечні умови праці, справедливу винагороду, соціальне забезпечення. Громадяни будь-якої держави – учасника Хартії мають право на будь-яку роботу, що приносить прибуток на території іншої держави – учасника Хартії на началах рівності з її громадянами, маючи при цьому право на захист і допомогу для себе і членів своїх сімей і т.д. Для цього держави повинні застосовувати існуючі правила у ліберальному дусі, спростити формальності і ліквідувати судові витрати іноземних робітників, лібералізувати правила регулювання праці іноземців, визнати право залишати країну і займатись діяльністю, що приносить прибуток на території іншої країни (ст. 18). Працівникам-мігрантам повинно бути забезпечено доступ до послуг з метою надання їм допомоги, забезпечення їх від’їзду, переміщення, необхідних медичних і гігієнічних послуг, національного режиму по відношенню до заробітної плати, членства в профспілках, житла, оподаткування, судових процедур (ст. 19).

В межах Європейського Союзу було прийнято Хартію основних соціальних прав робітників 1989 р., яка зокрема гарантує свободу пересування працівників у межах ЄС, передбачає право на працевлаштування на будь-якій роботі в межах ЄС на основі національного режиму місцевих працівників щодо доступу до праці, її умов і соціального захисту; гармонізацію умов проживання в державах – членах ЄС; ліквідацію невизнання дипломів чи еквівалентної професійної кваліфікації; покращення умов життя і праці працівників- фронтальєрів.

На Міжпарламентській асамблеї держав-учасниць СНД 1995 р. було прийнято Рекомендаційний законодавчий акт щодо міграції трудових ресурсів в країнах СНД. Цей акт містить базові принципи погодженої політики у сфері міграції трудових ресурсів у СНД. Метою акту є регулювання процесу трудової міграції, забезпечення гарантій прав трудящих-мігрантів, зближення національного законодавства країн СНД, укладання міждержавної угоди і взаємодія країн СНД у питаннях трудової міграції.

Відповідно до цього акту трудящим-мігрантам забезпечується безкоштовне надання послуг щодо найму, оформленням виїзду і улаштуванням на роботу. Трудящим-мігрантам гарантується рівність прав з громадянами держави при прийнятті на роботу і розірванні трудових відносин, встановленні умов оплати праці, режиму роботи, охорони здоров’я і гігієни праці, соціального захисту, зверненні до суду.

Для регулювання основних напрямків співробітництва держав СНД у сфері міграції і соціального захисту трудящих-мігрантів було укладено Угоду урядів держав-учасниць СНД із вказаних питань. Дана угода містить норми про визнання документів про освіту, трудового стажу, регулювання трудових договорів, соціального страхування, відшкодування шкоди, переказ зароблених коштів і т.д.

У 1994 р. було укладено Угоду держав-учасниць СНД про співробітництво у сфері охорони праці для проведення скоординованої політики у питаннях охорони праці, визнання стандартів безпеки праці, затвердження погоджених норм і вимог по охороні праці, створення спільної інформаційної системи з банком даних по охороні праці тощо.

Цього ж року було укладено Угоду держав-учасниць СНД про порядок розслідування нещасних випадків на виробництві, що сталися з працівниками при перебуванні їх поза державою проживання, а також Угоду про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди, заподіяної працівникам: каліцтва, професійного захворювання або іншого пошкодження здоров’я, пов’язаного із виконанням ними трудових обов’язків.

Важливе значення мають двосторонні домовленості України з рядом держав щодо регулювань трудової діяльності і соціального захисту громадян, які працюють за межами своїх держав. Так, наприклад, Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами своїх країн від 14.01.1993 р. встановлює, зокрема, колізійні норми для регулювання віку особи, з якого допускається прийняття на роботу, виїзду і перебування, трудової діяльності, прав і обов’язків працівників, соціального забезпечення з прив’язками до законодавства країни перебування. Крім того, в цій Угоді взаємно визнаються стаж і дипломи, а також інші документи без легалізації. Аналогічні норми містяться в Угоді між Урядом України та Республіки Молдова про трудову діяльність і соціальний захист громадян України та Республіки Молдова, які працюють за межами своїх держав від 15.12.1993, Угоді між Урядом України та Республіки Білорусь про трудову діяльність та соціальний захист громадян України та Республіки Білорусь, які працюють за межами своїх держав від 17.06.1995, Угоді між Урядом України та Республіки Вірменія про трудову діяльність та соціальний захист громадян України та Республіки Вірменія, які працюють за межами своїх держав, від 17.06.1995.

Регулюванню колізійних питань трудових відносин покликані норми Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 27.05.1993 р., а також Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13.12.1993 р., згідно з якими сторони, громадяни яких мають трудові стосунки, можуть підпорядкувати їх обраному за згодою між собою законодавству. Якщо вибір не зроблено – укладання, зміна, скасування і закінчення трудових стосунків, а також вимоги, що випливають з них, регулюються законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої робота була, або мала бути виконана. Якщо працівник виконує роботу на території однієї Договірної Сторони на підставі трудових відносин, які пов’язують його з головним підприємством на території іншої Договірної Сторони, укладання, зміна і закінчення трудових відносин, а також вимоги, що випливають з них, регулюються законодавством останньої.

 

< Попередня   Наступна >