149

---

§4. Праця українських громадян за кордоном і іноземців в Україні

Відповідно до Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43). Для реалізації цього принципу громадяни України мають право, зокрема, укладати трудові договори з іноземними наймачами як на території України, так і за кордоном, а також з українськими наймачами для праці за кордоном, а іноземці мають право працювати на території України на українських підприємствах, установах, організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю у відповідності із законодавством України.

Для визначення права, яке буде регулювати подібні трудові відносини у КЗпП в ст. 8 закріплена норма про те, що трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян, регулюються законодавством держави, в якій здійснюється працевлаштування (наймання) працівника, і міжнародними договорами України.

Для регулювання трудових відносин на підприємствах з іноземними інвестиціями існує спеціальна норма, ст. 36 Закону України про іноземні інвестиції 1992 р.: “На трудові відносини з працівниками, які не мають постійного місця проживання в Україні, поширюється право України, якщо сторони трудового договору (контракту) під час його укладання або на підставі подальшої угоди не обрали право країни, що буде регулювати окремі елементи трудових відносин. Вибір сторонами права, що регулює трудові відносини, вважається дійсним, якщо обране право має тісний зв’язок з трудовими відносинами і не погіршує становища працівників у порівнянні з умовами, передбаченими законодавством України, Іноземне право не застосовується щодо питань, відносно яких діють імперативні норми трудового права України”.

Таким чином, для україн

ських громадян, які працюють за кордоном з іноземним наймачем вітчизняне колізійне право встановлює прив’язку до права країни працевлаштування. Це означає, що трудові відносини українських громадян за кордоном залежать від політики іноземної держави у сфері працевлаштування іноземців (допуск іноземців на ринки праці, заснування квот, встановлення відповідальності тощо), і регулюються відповідно до міжнародних договорів про працевлаштування, трудового законодавства конкретної країни, статуту відповідного підприємства, колективного і індивідуального трудових договорів, і інших локальних нормативних актів. Від них залежать у тому числі права і обов’язки у сфері праці українських громадян, їх правовий статус у трудових відносинах як іноземців у певній країні. Українське матеріальне право в даних питаннях не компетентне.

Відповідно, у випадку працевлаштування українських громадян з іноземними наймачами на території України за загальним правилом ст. 8 КЗпП буде діяти українське право.

У випадку відряджень українських громадян за кордон у МПП діє прив’язка lex loci delegationis, яка означає застосування права тієї країни, яка направила робітника для виконання певних трудових функцій за кордон. Хоча в законодавстві це правило поки що не зафіксоване, однак доктрина і практика одностайні у позитивному відношення щодо його застосування. Для регулювання питань матеріального права у таких випадках діють Правила про умови праці радянських працівників за кордоном, що затверджені Постановою Держкомпраці від 25.12.1974 р. Вони стосуються збереження за працівником місця роботи, середньомісячної зарплати, виплати добових, перевезення особистих речей, оплати проїзду і т.д.

Регламентує працю іноземців в Україні ст. 8 Закону України про правовий статус іноземців, яка фіксує рівні права і обов’язки іноземців з громадянами України у трудових відносинах.

Однак різні категорії іноземців мають різний обсяг таких прав. Так, іноземці, що постійно проживають в Україні і біженці мають право займатись трудовою діяльністю на підставах і в порядку, установлених для громадян України. А для іноземців, які іммігрували в Україну для працевлаштування на певний строк, повинні бути отримані дозволи на працевлаштування, видані державним центром зайнятості Мінпраці (крім тих іноземців, які прийняті інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, для яких такий дозвіл отримувати не потрібно) (ст. 8 Закону України Про статус іноземців, ст. 8 Закону України Про зайнятість населення). У разі працевлаштування іноземців без відповідного дозволу, якщо необхідність цього дозволу передбачена законодавством України, настає адміністративна відповідальність для самих іноземців, а за порушення порядку працевлаштування іноземців - для посадових осіб підприємств, установ і організацій (статті 203, 204 Кодексу України про адміністративні порушення).

Для іноземців, які тимчасово перебувають в Україні, можливостей для працевлаштування в українському законодавстві не передбачено.

Крім того, іноземці не можуть призначатись на певні посади чи займатись певною трудовою діяльністю, якщо ці посади чи діяльність пов’язані з приналежністю до громадянства України (відповідно до Законів України Про нотаріат, Про адвокатуру, Про статус суддів, Про міліцію, Про аудиторську діяльність і т.д.).

 

< Попередня   Наступна >