110

---

Тема 3. Право власності на природні ресурси

Інститут права власності на природні ресурси є ключовим у системі екологічного права, оскільки правовідносини власності виступають передумовою виникнення будь-яких інших правовідносин щодо використання цих ресурсів.

Категорія „право власності на природні ресурси” вживається в двох розуміннях:

в об’єктивному розумінні – це система правових норм, які закріплюють, регламентують та охороняють відносини власності на природні ресурси;

в суб’єктивному розумінні – це сукупність правомочностей власника по володінню, користуванню та розпорядженню відповідними природними ресурсами.

Згідно зі ст.13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Ст.14 Основного Закону визначає землю як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави. Зазначені конституційні приписи, таким чином, встановлюють особливий правовий режим природних ресурсів. Це суттєво впливає на зміст права власності щодо них, яке має низку важливих особливостей порівняно з правом власності у цивільному праві.

Правові приписи, що регулюють відносини власності на природні об’єкти, містяться у всіх природноресурсових кодексах, а також законодавчих актах, що визначають правовий режим об’єктів природно-заповідного фонду, об’єктів тваринного світу тощо.

Право власності на землю є найбільш повно урегульованим, однак разом з тим і найбільш проблематичним. Згідно з положеннями Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р. земля в Україні може перебувати у державній, комунальній та приватній власнос

ті. На жаль, у цьому кодексі проігноровано прямі конституційні положення щодо права власності на землю Українського народу, що є його суттєвим недоліком.

Право власності на надра у Кодексі України про надра від 27 липня 1994 р. визначається лише за народом України. Таким чином, наразі вітчизняному гірничому законодавству, крім виключної загальнонародної власності, не відомі інші форми власності на надра. Аналогічні норми закріплено і у Водному кодексі України від 6 червня 1995 р. щодо права власності та водні об’єкти, які згідно зі ст.6 цього кодексу є виключною власністю народу України і надаються лише у користування.

Дещо інший підхід до регулювання правовідносин власності закріплено у лісовому законодавстві. Згідно з ч.1 ст.7 Лісового кодексу України від 21 січня 1994 р. (в редакції від 8 лютого 2006 р.) усі ліси, які знаходяться в межах території України, є об’єктами права власності Українського народу. Разом з тим ч. 3 вказаної статті передбачає, що ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності.

Аналіз положень природноресурсових кодексів щодо права власності на природні об’єкти дає підстави для констатації суттєвих неузгодженостей між ними. Так, попри відсутність права приватної власності у водному законодавстві, Земельний кодекс України передбачає можливість отримання громадянами та недержавними юридичними особами у власність (за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування безоплатно або за плату) замкнених природних водойм площею до 3-х гектарів (ч.2 ст.59).

Крім того, ст.79 Земельного кодексу України, визначаючи поняття земельної ділянки як об’єкта права власності, у ч. 2 поширює право земельної власності не лише поверхневий (ґрунтовий) шар, але й на водні об’єкти, ліси та багаторічні насадження, які знаходяться на цій ділянці. Очевидно, що ці неузгодженості з таких ключових питань, якими є відносини власності, мають бути оперативно та виважено усунуті.

Згідно зі ст.4 Закону України від 16 червня 1992 р. „Про природно-заповідний фонд України” території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу. Регіональні ландшафтні парки, зони – буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.

Згідно з приписами Закону України від 13 грудня 2001 р. „Про тваринний світ” об’єкти тваринного світу, які перебувають у стані природної волі і знаходяться в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника об’єктів тваринного світу, які є природним ресурсом загальнодержавного значення, здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Разом з тим, зазначається, що об’єкти тваринного світу в Україні можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Ст.7 вказаного закону уточнює, що об’єкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі, розведені (отримані) у напіввільних умовах чи в неволі або набуті іншим не забороненим законом шляхом, можуть перебувати у приватній власності юридичних та фізичних осіб.

 

< Попередня   Наступна >