90

---

§ 4. Політична- наука ХХ сторіччя

Розвиток політичної думки кінця XIX- початку ХХст. пов'язано з іменами таких значних представників європейської політичної традиції як М. Вебер, Г Моска, В. Парето. Р. Міхельс і ін.

Макс Вебер /1864-1920/ - видатний німецький соціолог і історик. Його високий авторитет у сучасній політичній науці визначається масштабом проблем і старанністю їхньої розробки. Заслугою М. Вебера є розробка ним:

- теорії політичної влади, що розглядає питання про принципи її легітимності ;

- теорії панування раціональної бюрократії в сучасних суспільствах;

- теорії "плебісцитарної" демократії, що знімає витрати панування формального права в сучасних демократіях, чреватих неминучою бюрократизацією і знеособленістю процесів керівництва ;

- концепції аналізу сучасного капіталізму як утілення принципу раціональності .

За Вебером, особливість сучасного західного капіталізму, що існує на промисловій основі, в тому, що це раціонально організоване суспільство: в економіці - це раціональне ведення господарства ; у політиці - це суспільство з раціональним правом і державним керуванням /раціональна бюрократія/ ; із раціональною релігією /протестантизмом/ ; із раціональною діяльністю в сфері культури /наука/. Визначення, дані Вебером політиці, державі, владі, методологією дослідження бюрократії дотепер оперують багато політологів.

Слідом за Вебером і інші вчені висунули власні теорії політичного розвитку. Однією з найбільш значимої стала теорія політичних еліт - теорія, що розвиває тему політичної влади. Основоположниками теорії еліт є представники італійської школи - В. Парето /1848-1923/, Г. Моска /1858-1941/ і німець Р. Міхельс / 1676-193

6/, що переїхав із Німеччини в Італію.

Теорія еліт - це теорія про поділ людей у будь-якому суспільстві на еліти і маси. Г.Моска розвивав уявлення про те, що у всіх суспільствах - від слаборозвинених до могутніх, існує два класи людей - клас правлячих і клас керованих. Перший, завжди менше численний, виконує всі політичні функції, монополізує владу і насолоджується перевагами, які йому дає влада ; другий же, численний клас управляється і контролюється першим. Реальна влада, усупереч міфам про народне представництво, на ділі завжди знаходиться в руках "політичного класу" і завжди переходить від меншості до меншості, і ніколи - до більшості. Народовладдя, реальна демократія, соціалізм, вважав Моска, - утопія, несумісна з законами товариства і людської природи.

Незалежно від Г.Моски, теорію еліт розробляв В. Парето. Він також поділяє суспільство на еліту і не еліту. /Сама еліта ділиться на правлячу і не правлячу /контреліту/. Існують два типи еліт: "леви" /жорсткі, рішучі керівники, що спираються на силу в керуванні/ і "лиси" /гнучкі керівники, що використовують методи переговорів, поступок, переконання/. Два типи еліт створюють і два типи правління, що змінюють один одного. Розвиток суспільства, за Парето, відбувається шляхом циркуляції або кругообягу еліт: "Історія людства - це історія постійної зміни еліт ; одні піднімаються, інші занепадають". Він розглянув питання про "масової циркуляції еліт" або революції: про витиснення і заміну старої еліти контрелітою за допомогою мас. Головним результатом революційних змін стає поява нової еліти, із деякою домішкою старої.

Р. Міхельс відкрив закон, що управляє всіма соціальними організаціями і назвав його "залізним законом олігархії" Відповідно до цього закону, будь-яка значна громадська організація не може управлятися усіма її членами і влада концептується в руках тих, хто спроможний до керування. Проте ці "управлінці" швидко виходять з-під контролю рядових членів; у них з'являються свої специфічні інтереси, відмінні, а нерідко і протилежні інтересам мас. Міхельс висуває ідею неминучості олігархічного переродження всіх демократичних організації, партій і систем, "Демократія веде до олігархії, перетворюється в олігархію і це - наслідок організаційних вимог, а не психологічних якостей людей". Олігархізація, за Міхельсом, - позитивна якість партій і організацій і випливає з історичного досвіду : керманичі ніколи не поступалися своєю владою низам, а лише іншим керманичам. Концепція, розроблена Міхельсом, і понині функціонує, як теоретична платформа обгрунтування неминучості процесів олігархізації і бюрократизації.

З середини ХХст. відбувається швидкий і плідний розвиток політичної науки американськими вченими, що положили початок біхевіористського /поведінкового/ напрямку в дослідженні політичних процесів. Одним із творців сучасної політичної науки по-праву вважають Ч. Меріама /1874-1953/ / основоположника чикагської школи політичних досліджень. Він вважав, що реальні політичні процеси відтворюються в різноманітних точках земної кулі. Завдання політологів - спостерігати і перевіряти зроблені теоретичні висновки, розробивши, при цьому, більш точний механізм вивчення типів спілкування і поводження / за допомогою психології або соціальної психології/, або статистичного виміру тих процесів, що постійно повторюються. Політика, за Меріамом, це реальні дії людей у політичному житті, а не різноманітні види інститутів і структур, через які виражають свою волю громадяни.

Прихильником біхевіористського підходу до політичної науки був і учень Меріама, значний представник чикагської школи Г. Лассуел /1902-1978/. Йому належить заслуга розробки типології політичних особистостей, визначення типів політиків. Він висловив гіпотезу про "волі до влади" політиків як суб'єктивної компенсації фізичної або духовної неповноцінності. Головне завдання політичної науки Лассуел вбачав у тому, щоб досліджувати питання про розподіл цінностей у суспільсті, тому що до цього питання зводиться специфіка політичної діяльності. Той, хто розподіляєте цінності, той і має владу..

У повоєнні десятиліття одержали подальший розвиток ті теорії, ідеї, концепції, що були висунуті і сформовані в довоєнний період. Це, насамперед теорія зацікавлених груп і пов'язана з нею теорія рівноваги політичних сил /Д. Трумен, Д. Істон, Р. Тейлор і ін./ ; теорія демократії /Р. Даль, Дж. Сарторі й ін./ ; теорія еліт і елітизма /Ч. Мерріам, Г. Моргентау й ін./. Поряд із цим проводилися дослідження політичних систем сучасності /Р. Арон, Г. Шиле й ін./; партійно-політичних систем /М. Люверже, У.Д. Бернхем і ін./ ; структурно-функціональний аналіз світу політичного /Т. Парсонс, Р. Мертон і ін./, ідеї конфлікту і консенсусу в політиці /С. Липсет, Л. Козер, Р. Дарендорф і ін./. У 60-і р.р. у США почав розвиватися такий важливий напрямок політології, як емпіричне дослідження політичної культури. У начала цього напрямку стояли Г. Алмонд, С. Верба, Л. Пай, У. Розенбаум і ін.

У 90-і р.р. ХХ сторіччя широко розгорнулися дослідження в області політичної науки в сучасній Україні. Вийшло чимало книг, брошур. статей, видаються часописи політологічного профілю /насамперед - "Політична думка", що видається на українській, російській й англійській мовах з 1993 р./. З кожним роком збільшується число підручників і навчальних посібників по політології, підготовлених, як правило, професорсько- викладацьким складом вузів України.

Проте в цілому, у новітній історії України політична наука знаходиться на початковому етапі свого розвитку і багато актуальних теоретичних і практичних проблем політології ще чекають свого рішення.

 

< Попередня   Наступна >