Головне меню
загрузка...
Головна Підручники Політологія Політологія: підручник / Ю.М.Розенфельд § 2. Сутність, структура і функції політичної системи

§ 2. Сутність, структура і функції політичної системи

Політологія - Політологія: підручник / Ю.М.Розенфельд
128

§ 2. Сутність, структура і функції політичної системи

Сучасні інтерпретації політичних систем вирізняються різноманіттям теорій та концепцій, навіть визначень категорії “політична система” існує понад двох десятків.

Першим аналогом поняття “політична система” було давньогрецьке слово “політія”, яку Аристотель вважав за певну організацію жителів або громадян античного полісу, що виникає через єдність прав і обов’язків та участь у політиці.

Сучасні трактування “політичної системи” виходять з того, що це – сукупність взаємодіючих між собою норм, ідей та заснованих на цьому політичних інститутів і дій, що організують політичну владу та механізми взаємозв’язку громадян і держави.

Якщо ж застосувати до визначення цього поняття соціологічний підхід, то “політичною системою” можна вважати універсальну управлінську систему суспільства, компоненти якої пов’язані політичними відносинами, і яка регулює взаємні стосунки між соціальними групами, забезпечуючи стабільність суспільства і належний соціальний порядок через використання державної влади.

В політичній науці найчастіше сукупність державних і недержаних суспільних інститутів, соціальних і правових норм, завдяки яким реалізуються політико - владні відносини, визначають як політичну систему суспільства. Отже, вона, перш за все, уявляє собою комплексний механізм організації та функціонування політичної влади. Системоутворюючі засади політичної організації полягають: а/ в політичній діяльності, через яку реалізуються всі політичні відносини;

б/ в духовно-культурних цінностях даного суспільства.

Формування політичної системи це процес, який пов’язаний з поступовим набуттям політичними відносинами низки суттєвих ознак:

...

gn: justify;">по-перше, це стійка взаємозалежність різних елементів політичного життя /за відсутністю яких може виникнути розпад системи і дезінтеграція соціуму/;

по-друге, впорядкованість політичних відносин, оптимальне сполучення їх розвитку та стабільності;

по-третє, це культурне підгрунтя політичної системи, що полягає в спільності духовних цінностей, політичних символів, силі переконань, які сприйняті членами політичної спільноти;

по-четверте, політичній системі властиве сумісне реагування усіх складових елементів на зовнішні впливи та реакції. Саме із взаємодії, кооперації народжується здатність політичної системи до швидкої мобілізації необхідних ресурсів щодо вирішення певної загальної проблеми.

Врешті, політична система відноситься до класу відкритих системних утворень, тобто вона віддається різним впливам не тільки внутрішніх, а й зовнішніх чинників, та формує власні механізми опору і самозбереження щодо руйнівних дій.

Розглядаючи структуру політичної системи, доцільно, насамперед, визначитись, що саме ті соціальні інститути /організації, установи, усталені порядки/ та соціальні норми, традиції, які так чи інакше пов’язані зі здійсненням політичної влади, і є найважливішими компонентами політичної системи. Політичні інститути, норми і рішення, які відіграють роль засобів вироблення та реалізації політичних програм, стратегій чи акцій, слугують регулятором діяльності соціальних суб’єктів політики, їх інтеграції та керованості, можна вважати елементами сучасної політичних систем.

Політична система містить такі компоненти:

інституційний – складається з різних соціально-політичних інститутів та установ. Перш за все, це – держава, її органи й установи, політичні партії, громадські рухи, організації, об’єднання, різноманітні інституції представницької та плебісцитарної /безпосередньої/ демократії;

функціональний – сукупність функцій, які здійснюються окремими соціально-політичними інститутами та їх групами /політична участь, діяльність, здійснення влади, вплив на громадське життя, політична соціалізація/

регулятивний – комплекс політико-правових норм та інших засобів регулювання взаємин між суб’єктами політики /звичаї, традиції, ритуали, політичні принципи, настанови тощо/;

комунікативний – сукупність різноманітних відносин між суб’єктами політичної системи /діалог, конкуренція, конфлікт і т.ін./, що стосуються влади, а також опрацювання і здійснення політики;

ідеологічний – сукупність політичних ідей, теорій, концепцій, стратегій і доктрин /політична свідомість, культура, ідеологія, правова культура, політична наука

. Кожен із компонентів політичної системи має свою власну структуру, особливі, підчас специфічні форми внутрішньої організації. Серед цих структурних елементів політичної системи слід назвати найбільш важливі, які відтворюються в будь-якому державно-політичному утворенні сучасності:

Політичні інститути – держава, її органи і установи; політичні партії та рухи, інші громадсько-політичні об’єднання; інститути виборів, парламентаризму, політичного плюралізму, демократії, автократії тощо.

Політичні відносини, які відбивають зв’язки між класами, між етносами, між соціальними групами, між особою, суспільством і державою, всередині політичних організацій щодо оволодіння, організації та використання влади.

Політичні принципи та норми /нормативна підсистема політичної системи/, через які соціальні інтереси і політичні устої отримують офіційне визначення та правове закріплення. Отже, право є механізмом легалізації політичної системи, а значить її необхідним елементом.

Політична культура, політична ідеологія, політична свідомість. Вони відбивають політичні прагнення та інтереси через ціннісну оцінку людьми політичних явищ у вигляді певних ідей, поглядів, теорій, духовно-політичних орієнтацій, уявлень і переконань. Політичні цінності та емоції, якими керуються люди, безпосередньо визначають зміст і характер політичної культури, отже й моделей політичної поведінки.

Політична участь і поведінка – комплекс стереотипів, зразків і стандартів, що складають моделі й типи політичної діяльності чи функціонування індивідів, груп, інших спільнот.

Соціальні суб’єкти політики: індивіди /громадяни, політичні лідери/, політичні групи і колективи, класи, нації, народ.

Механізми політичної комунікації – перш за все діяльність ЗМІ /”четвертої влади”/, політична агітація та пропаганда /”політична реклама”/, вплив на громадську думку, засоби політичної конкуренції, механізми політичного конфлікту чи співробітництва, діалогу тощо.

Виокремлення елементів політичної системи є досить умовним, адже кожен з них відтворюється і функціонує повноцінно лише у зв’язку з іншими. Увесь комплекс елементів політичної системи не є механічною сумою; завдяки інтегруючим зв’язкам утворюється впорядкована, стійка і досить консолідована політична сукупність, що забезпечує гармонію владної взаємодії між особою, суспільством і державою.

Структурна складність системи, а особливо багатоманітність політичного життя зумовили виокремлення цілого ряду важливих функцій політичної системи.

В теорії систем будь-яка дія, що спрямована на забезпечення життєздатності системи, на підтримку її в рівновазі, вважається функцією. Відповідно ж, дії, які спричиняють руйнування стабільності, організованості та зв’язків у системі, розуміють як дисфункції

Існує декілька підходів до виокремлення функцій сучасних політичних систем. Ми поділяємо точку зору Ф.Бурлацького і А.Галкіна /”Сучасний Левіафан”/, які головними функціями політичної системи визначили:

владно-інтеграційну, що знаходить своє виявлення в інтеграції різних елементів соціальної структури суспільства в єдину цілісність на основі консолідації цінностей та ідеалів, які пропонують пануючі політичні й економічні сили;

цілеспрямовану функцію, яка полягає у визначенні цілей та завдань політичного, економічного, соціального і культурного розвитку суспільства;

організаторську функцію; вона виявляється в мобілізації ресурсів суспільства /людських, матеріальних і духовних/ з метою досягнення цілей, які правлячі соціально-політичні сили поставили перед соціумом;

регулятивну функцію, яка полягає перш за все в легітимації політики, тобто у забезпеченні громадського визнання влади та її політичного курсу, в поясненні й виправданні політичних рішень, діяльності політичних інститутів, їх оновленні. Дана функція знаходить своє виявлення також у забезпеченні добровільної та свідомої політичної участі громадян, або у виправданні /найчастіше через право/ використання легітимної сили й інших засобів примусу, якими влада володіє.

В західній політології загальновизнаною є класифікація функцій політичної системи, яку здійснили Г.Алмонд і Дж.Пауелл: вони виокремили ті функції, що загалом забезпечують “збереження системи”, а кожна окремо – задовольнять певну потребу політичної організації

Функція політичної соціалізації підтримує існуючу політичну систему. Вона означає процес набуття людиною політичних знань, переконань, вірувань, цінностей, емоцій і традицій, що притаманні даному суспільству. Залучення людини, крім того, до загально прийнятих стандартів політичної поведінки забезпечує лояльне ставлення до інститутів влади і в цілому збереження діючої моделі політичної системи.

Життєздатність системи забезпечується також її здібністю до адаптації в навколишньому середовищі, й можливостями вдосконалення, що витікають з цього. Функція адаптації, зокрема, реалізується через політичне рекрутування /лідерів, еліт/, тобто добір і підготовку суб’єктів влади, які здатні винаходити найефективніші шляхи політичного розвитку.

Наступною є функція реагування, завдяки якій політична система відповідає на сигнали та імпульси, що надходять ззовні чи з середини. Вона стає особливо важливою, коли з’являються нові вимоги соціальних груп, партій, опозиції, якими не слід нехтувати.

Політична система може ефективно відповідати на вимоги соціальних верств, якщо має необхідні ресурси. Звідси й виникає т.зв. екстракційна функція – здобуття ресурсів із природнього, зовнішньоекономічного й внутрішнього середовища.

Отримані ресурси необхідно розподілити таким чином, щоб зберегти згоду й інтеграцію інтересів різних соціальних груп. Отже, функція дистрибутивна, тобто розподілу матеріальних і духовних благ, послуг, статусів і привілеїв, і виконує це завдання.

Управлінські дії політичної системи відбивають сутність функції регулювання і контролю, адже вона здійснює свій вплив на суспільство завдяки координації поведінки груп та індивідів. Дана функція реалізується через легалізацію та нормативізацію політичного життя, а також шляхом застосування санкцій адміністративної та іншої юридичної відповідальності й неюридичного контролю щодо порушників норм і правил політичної поведінки особи, групи.

В науковій літературі виокремлюють також функції впорядкування політичних процесів /політична інноватика, стабілізація, зменшення конфліктності/; політичної символізації та міфологізації, яка виявляється у формулюванні лозунгів, символів, ідеалів та політичних “міфів”, які інтегрують політичну свідомість громадян і спрямовують їх політичну поведінку; функцію легітимації – досягнення певної міри відповідальності реального політичного життя правовим нормам і усталеним політичним традиціям та уявленням суспільства.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук
загрузка...