105

---

§ 3. Технології політичного менеджменту.

Термін “політичний менеджмент” або “політичне управління” тривалий час викликав непорозуміння серед фахівців-політологів, як вітчизняних, так і західних. Це було пов’язано з тим, що політичне управління асоціювалось з маніпулюванням масовою свідомістю та поведінкою в умовах тоталітаризму. Але сьогодні у зв’язку зі змінами, які переживає суспільство, цей термін, а також практика політичного менеджменту набувають прав громадянства, з’являються нові тенденції в політичній сфері, здійснюється розвиток у напрямку партиципаторності, орієнтації політичної участі на вирішення конкретних проблем. Якщо вважати, що політичний менеджмент — це цілеспрямована діяльність, сенс якої міститься у перетворенні політичних вимог різних соціальних груп в політичні рішення та політичні дії, які відповідають інтересам більшості, то можна виділити деякі технології, підходи, форми політичної діяльності, що мають сьогодні актуального значення.

Прийняття політичного рішення — це технологічне перетворення політичної влади в управління соціальними процесами. По суті, даний процес присутній як на “вході”, так і на “виході” системи. При цьому збільшення вимог населення, соціальне “обурення” середовища поширюють масштаб управління і підвищують його роль в організації політичного життя. З іншого боку, ефективність реалізації прийнятих рішень безпосередньо впливає на ступінь підтримки та авторитет режиму правління.

На теперішній час в політичній науці склалося два основних підходи до розуміння процесу прийняття рішень. Так, нормативна теорія трактує його як процес раціонального вибору політичних цілей в складних ситуаціях. Як важливіший засіб оптимізації такого вибору виступають різні математичні моделі, дослідження операцій та інші інструментальні прийоми. Біхевіористська теорія, що розглядає даний процес як спе

цифічну взаємодію людей, зорієнтована на опис різноманітних факторів, які впливають на прийняття рішень у конкретній ситуації.

Такого роду підходи відображають подвійний — раціонально-ірраціональний — характер управлінського процесу. Політична влада реалізується через особистий вплив управляючих і, незважаючи на регламентуючу роль правил та процедур прийняття рішень, привносить в цей процес непередбачуваність та непрогнозуємість. Врешті-решт процес прийняття рішень являє собою симбіоз раціонально організованої взаємодії структур та інститутів влади та значного суб’єктивізму управляючих.

Ці дві ознаки співвідносяться та взаємодіють на різних етапах прийняття рішень. Технологія процесу формування рішення містить такі фази: вивчення проблеми; аналіз вихідної інформації; оцінка альтернатив та вибір оптимального варіанту; прийняття рішення; реалізація рішення; контроль виконання; оцінка результатів.

Вивчення процесів прийняття та реалізації рішень в різних організаціях стали підставою розробки моделей цього процесу, чим займається так звана якісна теорія рішень. Модель містить вказівки, як здійснювати роботу на кожній фазі, забезпечуючи їхній взаємозв’язок. Слідування технології дозволяє раціоналізувати процес прийняття рішень.

Першим етапом прийняття рішення є підготовчий етап. На цьому етапі із загального соціального контексту вибирають ті вимоги та конфлікти, які мають політичного характеру. Таким чином формується сукупність проблем, які необхідно вирішити політичними засобами та методами регулювання. Як правило, на цьому етапі різні групи відстоюють власне розуміння того, в якій черговості слід вирішувати важливі суспільні проблеми. Активну роль в цьому процесі відіграють різні структури — формальні (парламентські комітети, комісії, лобі) та неформальні (міжособистісні об’єднання політиків, експертів і т.д.). При цьому великого значення має той факт, чи готується вирішення крупних, стратегічних або звичайних, рутинних питань. В першому випадку значно гостріше ведеться явна чи неявна полеміка політичних груп та сил, зростає напруженість в правлячих колах, посилюється вплив тіньових важелів влади.

Головною умовою цього етапу є отримання інформації, яка відображає ті принципові моменти, що треба врахувати при прийнятті рішень. Також ця інформація повинна бути співвіднесена з ціннісними перевагами осіб, які приймають рішення, а також з діючими правилами та регламентами розглядання питань.

На другій стадії — етапі прийняття рішення — формулюються політичні цілі та засоби їх досягнення. На цьому етапі враховується динаміка зовнішнього середовища, оцінюються та обираються альтернатив, визначаються критерії вибору та оптимізації рішень, законодавчо закріплюється порядок їх прийняття.

На процес формулювання політичних цілей та вибору засобів помітно впливає форма правління, форма державного устрою, політичний режим, ступінь однаковість культурного середовища, рівень життя населення тощо.

Найбільш важливий елемент даної стадії — вибір методів реалізації сформульованих цілей. Можна сподіватись на інтуїцію та здоровий глузд, можна використати метод спроб та помилок. Але витрати від подібних технологій помітно перевищують їх ефективність.

В політичному менеджменті існують різні методи. Один з них — раціонально-універсальний — передбачає оптимальний варіант вирішення проблеми на основі всебічної інформації, розумної поведінки груп при розв’язанні даної проблеми, відсутності будь-яких перешкод зовні. На практиці такий варіант не проходить з причин суперечливої природи самої людини, рухомості її інтересів.

Більш прагматичним є метод гілок, що виходить з поетапних кроків та рішень в реалізації конкретної проблеми. Це своєрідне “пілотування” на маршруті досягнення глобальної цілі, коли можливий і відхід вбік, і повернення для вирішення виникаючих важливих завдань. Цей метод дозволяє прораховувати ефективність витрат на шляху до кінцевої цілі, вносити поправки до стратегії руху. Але при даному методі важко забезпечити досягнення будь-яких великих проривів в політичному реформуванні суспільства.

Враховуючи переваги та недоліки кожного з методів, деякі вчені пропонують використовувати так званий змішано-скануючий метод, який передбачає, з одного боку, широкий раціональний погляд на політичні проблеми суспільства та виділення їхніх типових, загальних рис, а, з іншого, — використання уявлень, що розкривають глибинні основи протиріч, для розробки якої-небудь однієї проблеми, виникаючої за конкретних обставин.

Третій етап — реалізація політичного рішення. Тут важливо добитися підтримки прийнятих рішень та засобів їх здійснення з боку населення. Позитивна мотивація у населення складається за рахунок умілого пропагандистського забезпечення, доказу переваг обраного варіанту вирішення проблеми.

Як правило, прийнято виділяти декілька основних типів (технологій) реалізації рішень: популізм, елітизм, консерватизм, демократизм та радикалізм. Популізм передбачає пряму апеляцію до громадської думки, до безпосередню опору на масові настрої. Тому він обов’язково зорієнтований на спрощення, а інколи і вульгаризацію запропонованих цілей. Правлячі еліти намагаються виробити якийсь заклик до населення, реалізація якого ,за їх думкою, забезпечить подолання всіх протиріч та швидке просування до успіху. Нерідко в таких випадках використовують лестощі, залякування внутрішньою або зовнішньою погрозою, безпідставні обіцянки тощо. Найбільш часто популізм використовується при харизматичному правлінні, але популістські заходи можуть стати складовою частиною політичного курсу і при інших режимах, які дотримуються раціональних методів управління.

Елітизм зорієнтований на попередження значної участі громадян у розробці рішень, в корегуванні урядового курсу. Такі режими заохочують діяльність різного роду посередницьких форм взаємодії з електоратом, акцентують увагу на розвиток представницьких органів та структур в політичному процесі. Широкого розповсюдження набуває тут діяльність тіньових, апаратних механізмів влади.

Консерватизм характеризує стійке прагнення влади за будь-яких суспільних перетворень приймати рішення, які сприяють збереженню тих чи інших інститутів, структур або стосунків влади.

Радикалізм призводить до протилежних результатів, він рідко приносить суспільству мир, порядок та спокій, насилля виступає як основний метод управління і перетворює владу у майже смертельну зброю.

На відміну від радикалізму, демократизм орієнтується на реальні потреби громадян, відтворення їх невід’ємних прав та свобод. Дотримання процедур виборчих циклів, принципу розподілу влади, цивілізованих відносин з опозицією, як правило, виключає з арсеналу політичного управління засоби жорсткого соціального примусу, заохочує механізми самодисципліни та самопримусу.

У будь-якому випадку добитися підтримки своїх дій та лояльності з боку громадян влада може тільки тоді, коли засоби та методи рішення спираються на стійкі стереотипи поведінки, існуючи цінності та уяви більшої частини населення.

У кожного політика існує свій стиль прийняття політичних рішень — індивідуальні методи, зумовлені особливостями особистості керівника, його менталітету, волі. На цей стиль впливають також ставлення до інформації, спрямованість інформаційного потоку, когнітивна здібність, здібність протистояти дійсності. Стиль прийняття рішення може бути: гнучким — зі схильністю до ризику; гнучким — зі схильністю до сторожкості; жорстким — зі схильністю до ризику; жорстким — зі схильністю до сторожкості. Крім того, можна казати про реагуючий стиль прийняття рішень, коли не тільки лідер, а взагалі уряд прагне співпрацювати з зацікавленими групами за допомогою переговорів, спрямованість на збереження їхнього статусу, встановлює стійкі зворотні зв’язки через опитування громадської думки. Поряд з тим використовується активний інтервенціонистський стиль, коли уряд нав’язує різним групам довгострокову програму, де приватні інтереси підпорядковуються національним.

В умовах сучасної України існує певний дуалізм політичних стилів. З одного боку, переважає авторитарний стиль прийняття рішень вузькою групою осіб з політичної верхівки без консультацій з іншими учасниками “політичної гри2. А, з іншого, — спостерігається активний інтервенціонистський стиль, який проявляється у нав’язуванні келійно прийнятих рішень суспільству. Багато в чому ця ситуація відчуження більшості населення від процесу прийняття рішень зумовлена незрілістю громадянського суспільства, розколотістю його культури.

 

< Попередня   Наступна >