§ 4. Технології проведення електоральних кампаній

Електоральна (виборча) кампанія є найбільш цікавим феноменом політичного процесу, адже за змістом, структурою вона містить окремі форми практично всіх інших політичних кампаній, крім того, за своєю спрямованістю вона безпосередньо сприяє конституюванню політичної системи.

Будь-яка політична (отже і виборча) кампанія – це система колективних дій, що розраховує на досягнення конкретно визначеної цілі. Успіх виборчої кампанії в значній мірі залежить від масштабів підтримки тих цілей, програм, які висуваються партією (чи окремим кандидатом), що мала більшу кількість людей. Очевидними проявами підтримки можна вважати кількість членів організації чи політичного руху, регулярність виконання громадянами свого виборчого обов’язку, розмір реального електорату політичної партії або окремого кандидата, силу емоційно-психологічного співчуття (оптимізму) щодо своїх обранців, яку в різних формах висловлюють виборці.

Вибори є не тільки суттєвою ознакою, атрибутом демократії, вони – необхідна умова її існування. У Загальній Декларації прав людини, яку прийняла 10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН, наголошується: “Воля народу повинна бути основою урядової влади; ця воля має знаходити своє висловлення у періодичних і нефальсифікованих виборах, які мають провадитись при загальному і рівному виборчому праві, шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування.”

Виборча система є порядком організації та проведення виборів до представницьких установ або індивідуального керівного представника (наприклад, президента країни), що закріплений в юридичних нормах, а також чинній практиці діяльності державних і громадянських організацій. Виборча система є складовою частиною політичної системи, крім того, сама поділяє

виборче право – теоретико-юридичний компонент;

виборчу процедуру (або виборчий процес) – практико-організаційний компонент.

Класифікувати вибори можна, використовуючи декілька критеріїв:

-згідно об’єкту виборів - вони можуть бути президентські, парламентські, муніципальні (до органів місцевого самоврядування);

- відповідно до строків – чергові, позачергові, додаткові;

- за рівнем демократизації (протилежні пари) – загальні чи обмежені (центрові);

- рівні чи нерівні;

- прямі чи непрямі (багатоступеневі);

- із таємним чи відкритим голосуванням.

Для політичної оцінки є важливим розумінням ознак, які характеризують міру демократизму виборів: загальність, рівність, прямий характер, таємне голосування. Так, у багатьох країнах світу (навіть із розвинутою демократичною традицією) зберігаються так звані виборчі цензи і відносно активного виборчого права (права обирати), і відносно пасивного (бути обраним). Виборчі цензи бувають: майновими (володіння майном чи прибутками); пов’язані з осілістю проживання на даній території не менш визначеного законом строку; освітніми (зокрема, володіння державною мовою); віковими і т.ін.

В Конституціях та виборчому законодавстві кожної суверенної країни відзначаються ці особливі умови, походження яких пов’язано з історичною традицією, політичною культурою, політичною нормою тощо. Так, у Канаді до Сенату може ввійти тільки особа, що володіє нерухомою власністю; у Великій Британії, щоб отримати право бути обраним, слід внести виборчу заставу досить великого розміру; віковий ценз для депутатів верхньої палати парламенту в відповідних країнах досить високий: у США та Японії – 30 років, у Франції –35, у Бельгії та Іспанії – 40 років.

Вибори вважаються рівними, якщо забезпечено єдину норму представництва – кількість виборців, яких представляє один кандидат. Але цей принцип досить легко можна порушити через поділ країни на виборчі округи таким чином, як це вигідно пануючій еліти; саме так здійснюється технологія так званої “виборчої географії” ( чи “виборчої геометрії”).

Виборчий процес самим безпосереднім чином пов’язаний із нормами закону і ефективністю чинного законодавства. При цьому забезпечуються три важливі умови:

а) дотримання рівності можливостей для всіх кандидатів і партій, які беруть участь у виборах (рівне фінансування, доступність ЗМІ, нейтралітет держапарату);

б) інститут реєстрації претендентів на посади, згідно вимог і цензів, закріплених законодавством;

в) інститут реєстрації виборців шляхом складання списків виборців.

Виборчий процес неможливо ні вивчати, ні досліджувати, якщо не визначитись у специфіці виборчих систем, отже і відповідного законодавства, що їх регулює в межах тієї чи іншої національно-правової системи.

Виборчі системи пройшли майже тривіковий історичний шлях. В сучасному світі діють дві головні системи виборів – мажоритарна і пропорційна; на їх основі застосовуються і змішані форми. Суттєві відмінності між ними полягають не тільки у формальних моментах, але й у політико-правових механізмах, завдяки яким досягаються визначені політичні цілі.

При мажоритарній системі ( системі більшості) кандидати висуваються на територіях виборчого округу і обраним вважається той, що отримав більшість голосів виборців. Відомі два різновиди цієї системи – абсолютної більшості та відносної більшості. При першій кандидата вважають обраним, якщо він набрав абсолютну більшість голосів (50% плюс один голос); саме тому за умов такої системи дуже вірогідним стає другий тип виборів, в якому беруть участь лише два претенденти, що отримали найбільшу кількість голосів у першому турі. При мажоритарній системі відносної більшості перемагає кандидат, який набрав голосів більше, ніж кожний з його суперників. Чималою політичною вадою такої виборчої системи є те, що партія, яка на виборах мала меншу прихильність виборців, ніж її головний суперник, може отримати більшість міст у парламенті країни. В той же час ця система сприяє витисненню у законодавчих органів влади представників малих і невпливових політичних організацій і допомагає тенденції становлення (поступово) двох- чи трипартійної системи.

Дана виборча система застосована у таких країнах як США, Канада, Велика Британія, Австралія, Нова Зеландія, Франція, Японія.

Пропорційна виборча система передбачає, що мандати розподіляються чітко пропорційно кількості наданих голосів виборців. Політичною метою застосування цієї системи виборців є забезпечення широкого і пропорційного представництва в органах влади політичних партій, а також соціальних і етнічних груп. Дана система сприяє розвиткові та вдосконаленню багатопартійності. Існує також два її різновиди:

пропорційна виборча система загальнодержавного рівня, коли виборчі округи не виокремлюють та голосування за політичні партії здійснюється в масштабі всієї країни;

пропорційна виборча система, що грунтується на багатомандатних округах; отже депутатські мандати поділяються на підставі впливу політичних партій у виборчих округах.

Безсумнівно, достоїнством пропорційної системи з точки зору політичної науки і практики є те, що завдяки їй можливо представити реальну картину політичного життя та розташування політичних сил у суспільстві. Але вона має і свої недоліки – наприклад, необхідність формувати так звані коаліційні уряди (кабінети), політика яких не є стабільною; сильну залежність депутатів від лінії своїх партій, що відбивається на ефективності законотворчості; досить слабкий зв’язок безпосередньо між депутатами і виборцями.

За сучасних умов певні варіанти пропорційної системи прийняті законодавством Австрії, Бельгії, Греції, Ізраїлю, Італії, Норвегії, Фінляндії, ФРН, Швейцарії, Швеції та інших країн.

В сучасному виборчому процесі України (зокрема, і Росії) діє комбінація мажоритарної і пропорційної систем ( змішаний варіант), коли половина депутатського корпусу (225 місць) обирається по мажоритарних багатомандатних округах, а друга половина (225) згідно пропорційної системи – від партій та виборчих політичних об’єднань за умов подолання 4- відсоткового бар’єру. Застосування змішаної виборчої системи пояснюється намаганням досягти найбільш оптимальної моделі політичного представництва в країні.

Виборча процедура як заходи держави з організації та проведення виборів безпосередньо визначається правовою нормою і, таким чином, завжди має легальний характер. Вона регламентує і регулює будь-які виборчі кампанії на протязі довгого строку. Виборча процедура зазвичай містить: 1) призначення виборів; 2) утворення виборчих органів, які відповідальні за їх проведення; 3) організацію виборчих округів, районів, ділянок; 4) реєстрацію кандидатів у депутати ( або інших претендентів); 5) фінансову підтримку виборів із бюджету; 6) охорону порядку в ході їх проведення; 7) визначення результатів голосування.

Виборча (передвиборча – таке поняття використовують деякі автори) кампанія офіційно починається з дня проголошення акта про призначення виборів (це прерогатива держави) і продовжується до дня виборів.

Зміст виборчої кампанії полягає в цілеспрямованих діях безпосередніх учасників виборів – сторін, що є суперниками (конкурентами): партій, громадських організацій, самих кандидатів.

Технологія проведення виборчої кампанії є складним виявом політичного мистецтва і політичного досвіду, але кожна сторона-учасник має виконувати необхідні етапи. По-перше, заява кандидата про його рішення балотуватися на виборчий пост, в якій надається мотивація цього рішення, акцентуються ті проблеми, що будуть головними аргументами його програми тощо. По-друге, складання і висунення виборчої платформи кандидата – цільного тексту зрозумілих для виборців пропозицій, що витікають з актуальних проблем життя країни, регіону, міста і спрямовані на їх вирішення. По-третє, створення оргструктур передвиборчої кампанії , тобто формування її штабу як спеціального апарату фахівців із питань “політичного маркетингу”. Саме вони формулюють завдання кампанії, вирішують питання її фінансування, зв’язків із ЗМІ та інше. По-четверте, формування стратегії й тактики виборчого “марафону” з орієнтацією на партійні цілі та ідеали; чи на суперечливі проблеми, з яких можливо ефективно дискутувати з конкурентами; чи на видатні особистісні якості та ділові можливості (імідж) кандидата. По-п’яте, завоювання голосів виборців, що містить агітаційно-пропагандистські дії, політичну рекламу платформи кандидата та його активно-змагальні вчинки - акції в межах виборчої конкуренції.

Спеціальну технологію ведення таких кампаній фахівці називають виборчою інженерією. Вона будується із множини особливих методів та засобів, які враховують синтез об’єктивних і суб’єктивних обставин, що здатні визначити успішний результат. До цих чинників слід віднести:

вагомість економічної кон’юнктури, на фоні якої розгортається політична кампанія щодо програмних цілей, вимог і гасел, висунутих претендентом;

динаміку соціальних настроїв, що завжди коливаються в ході проведення компанії;

механізми розгортання кампанії слід орієнтувати на використання емоційних та психологічних імпульсів;

завдання психологічних елементів виборчої інженерії йде через певні образні форми, мистецькі акції, зрозумілі гасла, яскраві та “теплі” символи, тощо;

формування позитивної харизми кандидата, зокрема, через уміння поводитися публічно, манеру спілкування, пози і ходу, через яскравість його політичних промов та розповсюдження в політичній рекламі його “людяних якостей”;

тактика виваженого використання інформаційних технологій, перш за все ЗМІ, для тиражування і просунення необхідної політичної інформації, для впливу на масову й індивідуальну свідомість виборців.

Грамотно і зважено проведена виборча кампанія створює певну можливість передбачати результати голосування досить близько до реальних.

Зрештою, механізми виборчих кампаній певним чином стосується і таких інститутів, як пряма дія в політиці: референдум і плебісцит, політико-правова процедура проведення яких має свій контекст у законі та в політичному процесі. Крім того, політична практика знає також інші форми прямої дії – безпосередній вплив громадян на владу через резонансні форми політичної активності – мітинги, демонстрації, страйки.