168

---

6.3. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ СПЕЦІАЛЬНИХ МІСІЙ

Спеціальна місія, згідно зі ст. 1 Конвенції про спеціальні місії, має представницький характер. Ця обставина дає змо­гу розмежовувати спеціальні місії від різних недержавних, хоча значною мірою також офіційних місій та візитів. Але це не означає, що спеціальна місія має відповідати за підтри­мання постійних дипломатичних відносин між державами, оскільки її завдання має бути чітко окреслене. Водночас встановлення дипломатичних відносин часто є наслідком діяльності саме попередніх спеціальних дипломатичних місій.

Положення ст. 2 Конвенції про спеціальні місії вказу­ють, що держава може відряджати спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої. Що ж стосується реалізації цього права іншими суб'єктами міжнародного права, то про це в тексті Конвенції нічого не сказано, але немає також заборони з цього приводу. Отже, звідси можна зробити вис­новок, що правом скеровувати і приймати спеціальні місії наділені всі суб'єкти міжнародного права.

Держава, яка виявила бажання скерувати одну й ту ж спеціальну місію у дві або декілька держав, має повідомити про це кожну приймаючу державу, коли звертається до неї за згодою. Аналогічна згода потрібна також у випадку, якщо одна або декілька держав бажають відрядити спільну спеці­альну місію в іншу державу для розв'язання питання, яке становить для них спільний інтерес.

У дипломатичній практиці досить часто трапляються випадки, коли спеціальні місії (особливо на вищому рівні) послідовно відвідують декілька країн упродовж короткого терміну. Це, найчастіше, один географічний район (напри­клад, Близький Схід, Західна Європа, Індокитай тощо). Од­нак, як зазначає К. К. Сандровський, "з правової точки зору це буде не одна спеціальна місія, а радше послідовний лан­цюг таких місій, оскіль

ки переговори, які веде місія, про­водяться з кожною державою окремо, в різний час і на те­риторії різних держав" [11].

Наявність дипломатичних або консульських відносин не є необхідною складовою для скерування або прийняття спе­ціальної місії. Крім цього, відряджання і приймання спеці­альної місії не пов'язані також з інститутом визнання, який є необхідною юридичною передумовою для встановлення дипломатичних відносин. Це дає змогу державам викори­стовувати таку форму дипломатії за будь-яких умов. При цьому держави вільні від будь-яких зобов'язань, крім тих, що передбачені функціонуванням конкретної місії.

Акредитуюча держава може призначити главу і членів спеціальної місії на свій розсуд, попередньо надавши прий­маючій державі необхідну інформацію про чисельність і склад місії, а також прізвища і посади осіб, яких вона має намір призначити. Причому приймаюча держава може не дати згоди на відряджання спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини й умови у приймаючій державі та потреби цієї місії. Вона може та­кож, не повідомляючи причин відмови, не дати згоди на призначення будь-якої особи як члена спеціальної місії (ст. 8). Однак сьогодні дипломатична практика засвідчує, що більшість держав не ставить будь-яких кількісних ра­мок для спеціальних місій, за винятком випадків, коли в до­говорі подається застереження щодо кількості спеціалістів.

На відміну від глави дипломатичного представництва, главі спеціальної місії не потрібно отримувати агреман, хоча деякі члени Комісії міжнародного права, яка займалася підготовкою проекту цієї Конвенції, пропонували його як необхідну вимогу стосовно спеціальної місії (Е. X. Ареча-га). М. Бартош справедливо вважав, що надання візи є пере­конливим вираженням згоди щодо прийняття глави і чле­нів місії.

Відповідно до ст. 10 Конвенції про спеціальні місії, пред­ставники акредитуючої держави в спеціальній місії, а та­кож члени її дипломатичного персоналу в принципі мають бути громадянами акредитуючої держави. Громадяни прий­маючої держави не можуть бути призначені до складу спеці­альної місії інакше як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути у будь-який час анульована.

До складу спеціальної місії може входити дипломатич­ний, адміністративно-технічний та обслуговуючий персо­нал. Якщо члени постійного дипломатичного представниц­тва або консульської установи, що перебуває у приймаючій державі, включені до складу спеціальної місії, вони збері­гають привілеї та імунітети членів дипломатичного пред­ставництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, що надаються Конвенцією про спеціальні місії.

Акредитуюча держава має завчасно повідомити Міні­стерство закордонних справ або інший орган приймаючої держави про склад спеціальної місії, прибуття й остаточне відбуття членів місії та припинення їх функцій у місії. Під час розгляду проекту Конвенції члени Комісії міжнародно­го права пропонували вимагати від членів спеціальних місій, глави спеціальної місії, які є генералами, адмірала­ми та офіцерами дійсної військової служби, попереднього повідомлення і згоди держави перебування. Але цю пропо­зицію не було прийнято, оскільки щодо цієї групи осіб уже давно склалися відповідні звичаєві норми.

Приймаюча держава може в будь-який час, не будучи зобов'язаною мотивувати своє рішення, повідомити акре­дитуючу державу, що хтось із членів її дипломатичного персоналу є persona non grata або що будь-який інший член персоналу місії неприйнятний. Тоді акредитуюча держава зобов'язана відкликати цю особу або припинити її функції в місії. Причому та чи інша особа може бути оголошена persona non grata або неприйнятною до прибуття її на тери­торію приймаючої держави.

Якщо акредитуюча держава відмовиться виконати або не виконає в межах розумного строку свої зобов'язання, про які йшлося вище, приймаюча держава може відмовитися визнати цю особу членом спеціальної місії. Водночас сто­совно глави і членів деяких спеціальних місій, які обійма­ють відповідні посади у державі, що акредитується (напри­клад, прем'єр-міністр, міністр закордонних справ, міністр зовнішньої торгівлі), приймаюча держава не може заявити, що ця особа є persona non grata. Такі дії могли б бути ква­ліфіковані як втручання у внутрішні справи акредитуючої держави.

У ст. 13 Конвенції про спеціальні місії передбачено, що функції спеціальної місії розпочинаються з моменту вста­новлення місією офіційного контакту з Міністерством закор­донних справ або іншим органом приймаючої держави, щодо якого є домовленість. При цьому початок здійснення функ­цій спеціальною місією не залежить ні від представлення її постійним дипломатичним представництвом акредитуючої держави, ні від вручення вірчих грамот або повноважень. Здебільшого спеціальні місії отримують повноваження від глав держав, глав урядів або міністрів закордонних справ.

Вирішальна роль у діяльності спеціальної місії належить главі місії. Якщо скеровуюча держава його не призначила, то один із представників скеровуючої держави, зазначений останньою, уповноважений діяти від імені спеціальної місії і вести листування з приймаючою державою. Приймаюча держава адресує всю кореспонденцію, що стосується спеці­альної місії, главі місії або, якщо глава місії не призначе­ний, уповноваженому представнику чи через постійне дипломатичне представництво.

Усі офіційні справи з приймаючою державою, доручені спеціальній місії акредитуючої держави, ведуться з Міні­стерством закордонних справ або з іншим органом прийма­ючого уряду, щодо якого є домовленість.

Що стосується першості глав декількох спеціальних місій, вона визначається за звичаєм, прийнятим в ООН — за англійським алфавітом назв держав. Питання про стар­шинство не виникає, якщо переговори ведуться між спеці­альною місією й органами держави перебування. Старшин­ство серед членів спеціальної місії визначається згідно з порядком, встановленим главою місії з урахуванням дип­ломатичних рангів членів місії. Якщо до складу спеціаль­ної місії входять члени уряду, вони мають певні переваги перед іншими членами місії в плані старшинства.

Якщо йдеться про спеціальні місії (їх ще називають це­ремоніальними), відповідно старшинство серед глав місій визначається протоколом приймаючої сторони (п. 2 ст. 16).

Під час розробки проекту Конвенції про спеціальні місії голова комісії М. Бартош, керуючись практикою диплома­тичної діяльності багатьох держав, вважав, що коли глава церемоніальної місії не має дипломатичного рангу посла або посланника, такі місії треба вважати наступними після місій, що мають главу в ранзі посланника. Під час святко­вих церемоній місце спеціальних місій має бути перед по­стійними місіями.

Місце перебування спеціальної місії визначається за зго­дою між зацікавленими державами. При цьому місія може відкривати власне представництво поблизу місця, де вона виконує свої функції. Якщо місія здійснює поїздки краї­ною, її штаб-квартирою потрібно вважати постійне дипло­матичне представництво скеровуючої держави. Якщо вона виконує свої функції у різних місцях, зацікавлені держави можуть домовитись про те, щоб ця місія мала декілька місць перебування, з яких вони можуть обрати основне.

За відсутності згоди місцем перебування спеціальної місії є місце, де розташоване Міністерство закордонних справ приймаючої сторони.

Глава спеціальної місії має право використовувати пра­пор та інші символи акредитуючої держави на приміщен­нях, які займає місія, включаючи резиденцію глави місії, а також на його транспортних засобах, якщо вони викори­стовуються з офіційною метою. Безумовно, при цьому тре­ба брати до уваги закони, правила та звичаї приймаючої держави.

Спеціальні місії двох або декількох держав можуть зібра­тися на території третьої держави лише після отримання прямо висловленої згоди цієї держави, яка зберігає за со­бою право на її анулювання.

Ст. 20 Конвенції містить положення, які визначають юридичні та фактичні підстави для завершення функцій спеціальної місії. Зокрема, вони припиняються:

а) за домовленістю зацікавлених держав;

б) після виконання завдання спеціальної місії;

в) після закінчення строку, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не продовжений;

г) після повідомлення акредитуючою державою про те, що вона припиняє діяльність спеціальної місії або відкликає її;

ґ) після повідомлення приймаючої держави про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою.

Важливо зазначити, що факт розірвання дипломатичних або консульських відносин між акредитуючою державою і державою перебування не призводить до припинення ді­яльності спеціальних місій, що існують на момент їх розір­вання.

 

 

< Попередня   Наступна >