140

---

8.8. ПРИВІЛЕЇ ТА ІМУНІТЕТИ ПРАЦІВНИКІВ КОНСУЛЬСЬКИХ УСТАНОВ

Як уже зазначалося, персонал консульських установ не є однорідний, його поділяють на три основні категорії: кон­сульські посадові особи, консульські службовці, обслугову­ючий персонал.

З метою нормального функціонування консульських посадових осіб їх наділяють відповідними імунітетами та привілеями, закріпленими у Віденській конвенції про кон­сульські зносини 1963 р. (ст. 40—57) і в двосторонніх кон­сульських конвенціях. Власне ці документи визначають права та обов'язки консульських посадових осіб, з одного боку, та держави перебування стосовно них — з іншого.

Виділяючи ці три групи осіб, сучасна консульська прак­тика неоднозначно підходить до питання про особисту не­доторканність консульських посадових осіб.

Згідно з пунктом "сі" ст. 1 Віденської конвенції 1963 р., консульська посадова особа означає будь-яку особу, вклю­чаючи главу консульської установи, якій доручено в цьому статусі виконання консульських функцій.

Порівняно з дипломатичними представниками, які ко­ристуються привілеями та імунітетами в державі перебу­вання, незалежно від того, чи діють вони як приватні особи чи при виконанні обов'язків, консульські посадові особи користуються ними лише при виконанні посадових обо­в'язків. А тому юридичний імунітет має функціональний характер.

Порівняльний аналіз Віденської конвенції 1963 р. і дво­сторонніх консульських конвенцій наочно підтверджує, що між ними є чимало розбіжностей, особливо в тому, що сто­сується привілеїв та імунітетів консульських посадових осіб. Він дає змогу виділити декілька підстав щодо розв'язання цього питання.

Згідно з п. 1 ст. 41 Віденської конвенції, консульські посадові особи не підлягають

ні арешту, ні попередньому ув'язненню інакше як на підставі постанов компетентних судових органів у випадку вчинення тяжких злочинів. Май­же аналогічне положення закріплене у ст. 34 Українсько-турецької консульської конвенції. Частина 2 зазначеної статті встановлює, що "за винятком випадків, зазначених у пункті 1 цієї статті, консульські посадові особи не можуть бути ув'язнені і не підлягають ніяким іншим формам обме-ЯСО їїН5Ї особистої свободи інакше як на виконання судових постанов, що вступили в законну силу".

Якщо проти консульської посадової особи порушується кримінальна справа, ця особа повинна з'явитися в компе­тентні органи. Водночас під час провадження справи до неї зобов'язані виявляти повагу, зважаючи на її офіційний ста­тус та ставити якнайменше перешкод щодо виконання нею консульських функцій. А якщо виникає потреба затриман­ня консульської посадової особи, відповідно судове пере­слідування щодо неї має бути розпочате в найбільш стис­лий строк. У випадку арешту або попереднього ув'язнення будь-якого працівника консульського персоналу або пору­шення проти нього кримінальної справи держава перебу­вання негайно повідомляє про це главу консульської уста­нови. Якщо ж такі заходи вживаються щодо останнього, держава перебування повідомляє про це акредитуючу дер­жаву дипломатичними каналами.

Згідно зіст. 43 Віденської конвенції 1963 р., консульські посадові особи та консульські службовці не підлягають юрисдикції судових або адміністративних органів держави перебування щодо дій, вчинених ними під час виконання консульських функцій.

У сучасній міжнародній практиці функціональний іму­нітет — досить поширене явище. Він надається широкому колу осіб: консулам, військовим морякам, службовцям між­народних організацій, адміністративно-технічного та обслу­говуючого персоналу дипломатичних представництв та ін. Відповідно при цьому виникає певна проблема, основний зміст якої зводиться до визначеності самого поняття "дій, вчинених при виконанні консульських функцій". З огляду на це в консульській практиці часто виникають труднощі щодо з'ясування того, чи перебувала означена особа на мо­мент злочину при виконанні своїх службових обов'язків, чи ні, а також того, хто уповноважений розв'язувати цю проблему. Тут можливі два варіанти: або акредитуюча дер­жава, або держава перебування. На жаль, на універсально­му рівні це питання не розв'язане, оскільки тут зіштовху­ються інтереси двох держав.

Консульський юрисдикційний імунітет є формальним (процесуальним) привілеєм. Він не знімає покарання за скоєні дії, а лише передбачає неможливість переслідування під час виконання службових обов'язків. Його часова дія обумовлена періодом перебування конкретної особи на від­повідній посаді.

Відмінність між формальним (процесуальним) і матері­альним імунітетом полягає в тому, що останній виключає караність дій. Таким матеріальним імунітетом є, наприклад, адвокатський імунітет. Процесуальний імунітет, не відміня­ючи караності дій, не дозволяє переслідувати особу за певні Дії.

Ціла низка конвенцій, підписаних Україною та іншими державами, надаючи імунітети конкретним посадовим осо­бам, поширює їх також і на членів сімей, що проживають разом з ними.

Водночас держави часто вдаються до закріплення у дво­сторонніх конвенціях за консульською посадовою особою такого ж правового режиму, як і для дипломатичних агентів щодо імунітету від кримінальної юрисдикції держави пере­бування. Згідно зі ст. 36 Українсько-румунської консуль­ської конвенції, крім сказаного вище, консульська посадо­ва особа користується також імунітетом від цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування, крім ви­падків:

майнових позовів, що стосуються приватного нерухо­мого майна, яке перебуває на території держави перебуван­ня, якщо лише вони не володіють ним від імені акредитую­чої держави для потреб консульської установи;

позовів, що стосуються успадкування, відносно яких вони виступають як виконавці заповіту, опікуни над спад­ковим майном, спадкоємці або відмовоотримувачі — як приватні особи, а не від імені акредитуючої держави;

позовів, що стосуються будь-якої професійної або ко­мерційної діяльності, яка здійснюється ними у державі пе­ребування за межами їх офіційних функцій;

позовів, порушених третьою особою, за шкоду від нещасного випадку, заподіяного автотранспортним засобом, судном або повітряним судном у державі перебування.

Таким чином, укладаючи двосторонні консульські кон­венції, держави прагнуть до більш чіткого врегулювання окремих питань правового статусу консульських посадових осіб порівняно з тим, як це передбачено ст. 43 Віденської конвенції 1963 р.

Неоднозначно у консульському праві врегульоване пи­тання щодо обов'язку консульських службовців давати свідчення. Відповідно до п. 1 ст. 44 Віденської конвенції, працівників консульської установи можуть викликати як свідків під час ведення судових або адміністративних справ, і вони не можуть відмовлятися давати свідчення.

Якщо консульська посадова особа відмовляється давати свідчення, щодо неї не можуть застосовуватися жодні за­ходи примусу або покарання. Компетентні органи держави перебування, яким потрібні свідчення консульської поса­дової особи, не повинні створювати перешкод у виконанні його службових обов'язків. Вказані органи можуть, коли це можливо, одержати свідчення за місцем проживання цієї особи, у приміщенні консульської установи або прийняти від неї письмову заяву.

Важливою юридичною гарантією в діяльності праців­ників консульської установи є той факт, що вони не зобов'я­зані давати свідчення у питаннях, пов'язаних із виконан­ням своїх функцій, або надавати офіційну кореспонденцію і документи, що стосуються їх функцій. Вони також не зо­бов'язані давати свідчення щодо роз'яснення законодавства акредитуючої держави.

Що стосується податкових і митних привілеїв консуль­ських посадових осіб, вони знайшли своє закріплення у ст. 49—59 Віденської конвенції 1963 р., а також у двосто­ронніх консульських конвенціях, які уклала держава. Так, згідно зі ст. 49, консульські посадові особи і консульські службовці, а також члени їх сімей, які проживають разом із ними, звільняються від податків, зборів та мита (особи­стих, державних, районних і муніципальних), за винятком:

а) непрямих податків, що, зазвичай, включаються у вартість товарів або обслуговування;

б) зборів і податків на приватне нерухоме майно на території держави перебування, за винятками, передбаченими положеннями ст. 32;

в) податків на спадкове майно або мита на успадкування, або податків на перехід майна, що стягується державою перебування, за винятками, передбаченими у положеннях пункту "Ь" ст. 51;

г) податків і зборів на приватні доходи, включаючи прибутки з капіталу, джерело якого міститься в державі перебування, та податків на капіталовкладення у комерційні або фінансові підприємства в державі перебування;

д) зборів, що стягуються за конкретні види обслугову­вання;

є) реєстраційного, судового та реєстраційного мита, іпо­течних і гербових зборів, за винятками, передбаченими в по­ложеннях ст. 32.

Працівники обслуговуючого персоналу звільняються від податків, зборів та мита на заробітну плату.

Вказані норми фактично відтворюються і повторюються без особливих змін у двосторонніх консульських конвенці­ях держав. Але навіть поверховий аналіз цих положень засвідчує, що суб'єктивний склад осіб, які звільняються від сплати податків, досить різноманітний і не стосується лише консульських посадових осіб.

Ст. 50 Віденської конвенції 1963 р. закріплює нормативні вимоги щодо звільнення від митного збору та митного огля­ду. В ній зазначено, що мито не стягується з предметів для особистого користування консульської посадової особи, включаючи предмети, потрібні для його облаштування та офіційного користування. Від сплати мита звільняються також члени сімей консульських посадових осіб, що про­живають разом з ними.

Кількість споживчих товарів не має перевищувати кількість, необхідну для безпосереднього споживання відпо­відними особами. Обмеження, що встановлює держава пе­ребування щодо ввезення та вивезення товарів, стосуються переважно автомобілів, алкогольних виробів та цигарок.

Особистий багаж, який везуть із собою консульські по­садові особи та члени їх сімей, що проживають разом з ними, звільняються від огляду. У випадку, якщо є серйозні підста­ви вважати, що в ньому містяться предмети, які не є особи­стими предметами чи предметами для офіційного користу­вання, він може бути оглянутий у присутності відповідної консульської посадової особи або члена його сім'ї.

Важливе місце в аналізі привілеїв та імунітетів посідає питання про початок і кінець консульських привілеїв та імунітетів. За загальним правилом кожний працівник кон­сульської установи користується привілеями та імунітета­ми, передбаченими Віденською конвенцією 1963 р., з мо­менту його в'їзду на територію держави перебування при слідуванні до місця призначення або, якщо він уже перебу­ває на цій території, з часу, коли він розпочав виконувати свої обов'язки у консульській установі.

Що стосується членів сім'ї працівників консульської установи, які проживають разом з ними, та приватних до­машніх працівників, вони користуються привілеями та імунітетами також з моменту в'їзду їх на територію держа­ви перебування або ж з моменту, коли вони стали членами їх сімей чи їх приватними домашніми працівниками, за­лежно від того, що відбулося пізніше.

У випадку, якщо функції працівника консульської уста­нови припиняються, його привілеї та імунітети, а також привілеї та імунітети членів його сім'ї, які проживають разом з ним, або його приватного домашнього робітника припиняються в момент, коли ця особа залишає державу перебування або після закінчення розумного строку, щоб це зробити, залежно від того, який із цих моментів настає швидше. Але до цього часу привілеї та імунітети продовжу­ють існувати, навіть у випадку збройного конфлікту. Чле­ни сім'ї працівника консульської установи, які прожива­ють разом з ним, та його приватні домашні робітники втра­чають привілеї та імунітети, коли перестають бути членами сім'ї працівника консульської установи або залишають службу в нього, однак із застереженням, що якщо такі осо­би мають намір залишити країну перебування впродовж ро­зумного строку, то їх привілеї та імунітети зберігаються до моменту їх від'їзду.

Зазначимо, що стосовно дій, вчинених консульською посадовою особою або консульським службовцем під час виконання своїх функцій, імунітет від юрисдикції продов­жує існувати без обмеження строку.

У випадку смерті працівника консульської установи члени його сім'ї продовжують користуватися привілеями та імунітетами до моменту залишення ними держави пере­бування або до закінчення розумного строку для залишен­ня держави перебування. Крім цього, норми Віденської конвенції 1963 р. та двосторонніх консульських конвенцій встановлюють, що на випадок смерті працівника консуль­ської установи або члена його сім'ї держава перебування зобов'язана:

дозволити вивезення рухомого майна померлого, за винятком речей, придбаних у державі перебування, виве­зення яких заборонено на момент його смерті;

звільнити рухоме майно померлого від спадкового мита та від усіх належних податків.

Розглядаючи питання про привілеї та імунітети кон­сульських посадових осіб, не можна при цьому обминути аналогічну проблему щодо почесних консулів.

Віденська конвенція 1963 р. не містить визначення тер­міна "почесний консул", лише в деяких двосторонніх кон­сульських конвенціях присутні елементи дефініції цієї на­зви. Відсутній докладний опис цього терміна й у консуль­ських статутах держав. Однак, якщо використати наявні міжнародно-правові акти та внутрішнє законодавство дер­жав, можна стверджувати, що почесним консулом є особа, яка має громадянство держави перебування, але може бути також громадянином акредитуючої держави, а інколи і тре­тьої держави, не є службовою особою акредитуючої держа­ви, не отримує постійної винагороди, виконує консульські функції в обмеженому вигляді, може займатися також іншою професійною діяльністю, що має на меті отримання доходу, і користується обмеженими привілеями та імуніте­тами.

Оскільки почесний консул є громадянином тієї держа­ви, на території якої він виконує консульські функції й од­ночасно займається іншою професійною діяльністю, відпо­відно він не може мати аналогічний правовий статус як професійний (штатний) консул. Деякі двосторонні конвенції взагалі не передбачають можливості використання інститу­ту почесного консульства.

Треба зазначити, що згідно зі ст. 68 Віденської конвенції 1963 р., кожна держава має право вирішувати, чи буде вона призначати або приймати почесних консульських посадо­вих осіб. Очевидно, однією з найважливіших гарантій у їх діяльності є те, що держава перебування зобов'язана нада­ти почесній консульській посадовій особі такий захист, який може бути потрібний з огляду на її офіційний статус.

Якщо проти почесної консульської посадової особи по­рушується кримінальна справа, вона зобов'язана з'явитись у компетентні органи. Але при провадженні справи щодо неї має виявлятися повага з огляду на її офіційний статус і, за винятком випадків, коли її заарештовано або затрима­но, має бути якомога менше перешкод для виконання нею консульських функцій. У випадку, якщо виникає необхід­ність затримати почесну консульську посадову особу, судо­ве переслідування проти неї має розпочатися в якомога ко­ротший строк.

Загалом, як передбачено ст. 58 Віденської конвенції про консульські зносини, режим, що застосовується до почес­них консульських посадових осіб, майже аналогічний, як і для штатних консульських посадових осіб. Але при цьому існує досить важливе застереження, яке зводиться до того, що вказані привілеї та імунітети надаються лише під час виконання консульських функцій. Водночас вони не нада­ються членам сім'ї почесної консульської посадової особи або консульського службовця, який працює в консульській установі, очолюваній почесною консульською посадовою особою.

Контрольні запитання

Що таке "консульська екзекватура"?

Що таке "консульський патент"?

У чому полягає відмінність міжнародно-правового статусу дипломатичного представництва і консульської установи?

Що таке "консульська легалізація"?

Хто може бути почесним консулом?

Хто і в яких межах користується привілеями та імунітетами згідно з Віденською конвенцією про кон­сульські зносини 1963 р.?

 

< Попередня   Наступна >