83

---

§ 8 Односторонні акти держав

Прийняття міжнародних правових актів можливе як шляхом укладання міжнародних договорів, так і односто­роннім шляхом. Односторонні зобов’язання можливі як для держав, так і для інших суб’єктів міжнародного права. Існу­вання таких зобов’язань, якщо вони прийняті у відповідності з міжнародним правом, такою ж мірою правомірне, як і існу­вання договірних актів. Тобто односторонні акти можуть мати правове значення та, відповідно, юридичні наслідки.

Односторонні акти, безумовно, є джерелами міжнародно­го права, бо створюють міжнародні зобов’язання. Відсутність односторонніх актів у переліку ст. 38 Статуту Міжнародно­го Суду не говорить про зворотне. По-перше, ст. 38 подає перелік джерел, які «суд застосовує», а не вичерпний пе­релік всіх джерел міжнародних зобов’язань. По-друге, на момент прийняття Статуту питання про односторонні зобо­в’язання в теорії не було розроблено. До того ж навряд чи слід сумніватися в тому, що односторонні зобов’язання мо­жуть мати меншу юридичну силу, ніж, наприклад, доктри­на, яку застосовує Суд. Зрозуміло, не всі односторонні акти можна розглядати як юридично значимі. Наприклад, таки­ми не є голосування, заяви, комюніке й інші. Але якщо суб’єкт бажає надати своєму односторонньому акту правові наслідки, то такий акт, безумовно, є правовим.

Можливе існування таких односторонніх актів, як: ви­знання, обіцянка, відмова, протест.

Визнання — зобов’язання розглядати об’єкт, що ви­знається як такий, що відповідає міжнародному праву (міжнародно-правове визнання держав, урядів, рухів, кор­донів, історичних заток, боргів, факту правопорушення й ін.). Заява про визнання означає відмову суб’єкта від оспо­рювання існуючого становища, якщо тільки не відбувають­ся зміни, які суттєво його змінюють. Наприклад, зникнен­ня раніше визнаної держави та поява н

ового суб’єкта.

Обіцянка — зобов’язання чинити в подальшому інакше, ніж це мало місце раніше. Обіцянка можлива у вигляді зая­ви про приєднання до договору, його ратифікації, у вигляді внесення застережень, односторонньої відмови від виконан­ня договору (денонсації, анулювання). Обіцянка може бути пов’язана також із зобов’язанням змінити свій правовий ста­тус, наприклад у разі заяви про постійний нейтралітет (Акт про нейтралітет Австрії від 26 жовтня 1955 р.)1 або про намір набути такого статусу (Декларація про державний суверені­тет України від 16 червня 1990 р.)2. У деяких випадках міжнародні договори в якості обов’язкової умови містять положення про необхідність спеціального одностороннього акта — застереження (наприклад, застереження про визнан­ня державою обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду).

Відмова – акт, на підставі якого суб’єкт (зазвичай дер­жава) відмовляється від своїх прав і претензій. Відмова можлива або у вигляді передачі права іншому, або у виг­ляді відречення від права взагалі. Прикладом відмови пер­шого роду може служити відмова СРСР від репараційних претензій до Японії та Німеччини. Прикладом другого роду є намір України відмовитися від володіння ядерною зброєю. Відмова завжди стосується права суб’єкта та не створює зо­бов’язання для третіх держав. За формою відмова може бути письмовою, усною або мовчазною. Однак вона завжди по­винна бути ясно вираженою, її неможливо презюмувати. Міжнародне право не містить певних положень щодо мож­ливості відмовитися від відмови. Але можна домислити, що тут повинно діяти те саме застереження, що й у праві міжна­родних договорів – rebus sic stantibus.

Протест — акт, за допомогою якого суб’єкт констатує порушення права та вимагає виправлення ситуації, компен­сації шкоди. Протест може бути пов’язаний із порушенням прав як суб’єкта, що заявляє протест, так і інших суб’єктів або з порушенням норм міжнародного права загалом. Про­тест здебільшого має письмову форму, хоча міжнародне пра­во з цього приводу не містить будь-яких вказівок. Нерідко протест буває поєднаний із певними діями: розривом дип­ломатичних відносин, оголошенням persona non grata, від­зивом посла, репатріацією, репресаліями та іншим.

Протест може мати суттєве міжнародно-правове значен­ня як акт своєчасної та недвозначної заяви суб’єкта про його порушене право. Так, Міжнародний Суд не визнав претензій Великої Британії в англо-норвезькій справі про риболовство 1951 р. не в останню чергу тому, що з боку Великої Британії були відсутні протести щодо декретів уряду Норвегії почи­наючи з 1869 р. Відсутність протесту можна розглядати як презумпцію згоди суб’єкта зі становищем і обставинами, що існують. Що довше вона триває, «то більше ця презумпція перетворюється на дійсне визнання»3. При цьому суб’єкт має бути повідомлений про те, що мало місце порушення його права. Із протесту має випливати або визнання його правомірності, або визнання наявності міжнародного спо­ру, вирішення якого має відбуватися на основі принципу мирного розв’язання міжнародних спорів.

 

1 Див.: Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. — С. 468.

2 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. — С. 22.

3 Международное право / Отв. ред. Г. В. Игнатенко. — М., 1996.

 

< Попередня   Наступна >