110

---

§ 3 Стадії укладання міжнародного договору

Договірна ініціатива — це пропозиція однієї чи декіль­кох держав укласти міжнародний договір для врегулюван­ня певних відносин між собою. Зазвичай сторона, що вис­тупила з такою пропозицією, представляє і проект майбут­нього договору. Якщо пропозиція знаходить відгук, заінтересовані сторони визначають спільні заходи з підго­товки тексту міжнародного договору.

З’ясування повноважень. Дії щодо укладання міжнарод­ного договору виконують уповноважені на це особи. Пред­ставники держав повинні пред’явити відповідні повнова­ження (п/п (а) п. 1 ст. 7 Віденської конвенції 1969 р.), або вони можуть бути визнані такими, якщо «із практики відповідних держав або інших обставин випливає, що вони мають намір розглядати таку особу як ту, що представ­ляє державу для цієї мети, і не вимагати пред’явлення по­вноважень» (п/п (б) п. 1 ст. 7 Віденської конвенції 1969 р.). Повноваження (як на всі стадії укладання договору, так і на будь-яку певну стадію) видаються відповідно до внутрі­шнього законодавства держави, яку представляють особи.

Деякі особи вважаються такими, що представляють дер­жаву за своєю посадою. Таким особам видання спеціальних повноважень не потрібно. Відповідно до п. 2 ст. 7 Віденсь­кої конвенції 1969 р. такими особами є: «а) голови держав, голови урядів і міністри закордонних справ — з метою здійснення всіх актів, що стосуються укладення договору; б) голови дипломатичних представництв — з метою прий­няття тексту договору між державою, що акредитує, і державою, при якій вони акредитуються; в) представни­ки, що уповноважені державами представляти їх на міжнародній конференції, в міжнародній організації або в одному з її органів, — з метою прийняття тексту догово­ру на такій конференції, в такій організації або в такому органі»1. Із цим положенням Конвенції кореспондують відповідні положе

ння ст. 6 Закону України «Про міжна­родні договори України».

Підготовка та прийняття тексту договору. Міжнародна прак­тика дозволила напрацювати три основні організаційно-правові форми підготовки узгодженого тексту договору: звичайні дип­ломатичні канали, міжнародні конференції та міжнародні організації. Як правило, текст договору відпрацьовується в ме­жах однієї з цих форм. Трапляються випадки, коли один і той самий договір під час підготовки проходить всі три стадії. На міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях текст договору приймається згідно з їхніми процедурами.

До стадії підготовки узгодженого тексту міжнародного договору також відноситься прийняття тексту договору та встановлення його автентичності. Прийняттям тексту до­говору закінчуються переговори між державами щодо його підготовки. Існують дві форми прийняття тексту договору: підписання та парафування. Після узгодження та прийнят­тя тексту договору необхідно зафіксувати, що він є остаточ­ним і не підлягає зміні (встановлення автентичності тек­сту). Відповідно до ст. 10 Віденської конвенції 1969 р. текст договору стає автентичним і остаточним шляхом застосу­вання процедури, про яку домовились держави, що беруть участь у переговорах: підписання, підписання ad referendum, парафування тексту договору або заключного акта конференції, що містить цей текст.

Підписання ad referendum (умовне, неостаточне підпи­сання) в подальшому потребує підтвердження з боку ком­петентного органу відповідної держави або міжнародної організації.

Парафування — це встановлення автентичності тексту договору за допомогою ініціалів уповноважених осіб, які засвідчують, що узгоджений текст договору є остаточним. Після парафування текст не може бути змінений навіть за згодою уповноважених осіб.

Висловлення згоди на обов’язковість договору. Остан­ньою стадією укладання міжнародного договору є висловлення згоди суб’єктів міжнародного права на обов’язковість договору. Статті 11 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років визначають такі способи висловлення згоди на обов’яз­ковість договору: підписання договору, обмін документами, що складають договір, ратифікацію договору, його прийнят­тя, затвердження, приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовились сторони.

Підписання може одночасно бути й формою прийняття тексту договору, і формою висловлення згоди на його обов’яз­ковість. Під час підписання держави дотримуються правила альтернату — чергування підписів. В оригінальному при­мірнику двостороннього договору, що призначається для цієї сторони, найменування держави, підписи уповноважених осіб містяться на почесному місці — під текстом договору з лівого боку, а найменування держави-контрагента, підписи її представників — з правого. На примірнику договору, що призначений для другої сторони, застосовується зворотний порядок. У багатосторонніх договорах найменування сторін і підписи представників розміщуються зазвичай зверху вниз в алфавітному порядку (відповідно до обраної мови).

Обмін документами, що утворюють договір, — це спро­щена процедура його укладання. Посадові особи (як прави­ло, міністри закордонних справ) надсилають один одному листи (ноти), у яких викладаються попередньо узгоджені положення щодо сутності питання. Обмін листами означає згоду на обов’язковість цих положень.

Ратифікація — це остаточне затвердження договору од­ним із вищих органів держави відповідно до процедури, пе­редбаченої національним законодавством. Стаття 14 Віденсь­кої конвенції 1969 р. зазначає: «Згода держави на обов’яз­ковість для неї договору висловлюється ратифікацією, якщо: а) договір передбачає, що така згода висловлюється ратиф­ікацією; б) іншим чином встановлено, що держави, які бе­руть участь у переговорах, домовились про необхідність ра­тифікації; в) представник держави підписав договір за умо­ви ратифікації; г) намір держави підписати договір за умови ратифікації випливає з повноважень її представника або був висловлений під час переговорів»2. Ратифікація втілюється у двох актах: міжнародному (ратифікаційній грамоті) та внутрішньодержавному нормативному акті (законі, указі й ін.), які відповідають двом основним функціям ратифікації: міжнародній і внутрішньодержавній. Як міжнародний акт ратифікація означає процедуру, яку міжнародне право вва­жає необхідною для надання договорам обов’язкового харак­теру. Ратифікація дозволяє контролювати дії уповноваже­них, а також ще раз оцінити зміст міжнародного договору, що укладається. Відмова від ратифікації не є порушенням міжнародного права.

В Україні повноваження щодо ратифікації міжнародних договорів має Верховна Рада України. Закон України «Про міжнародні договори України» в ч. 2 ст. 9 встановлює, які міжнародні договори України підлягають ратифікації3. За­кон про ратифікацію, підписаний Головою Верховної Ради України, в подальшому має бути представлений для підпи­су Президенту України.

Прийняття та затвердження становлять собою більш спрощену процедуру виявлення згоди на обов’язковість до­говору. Але за своєю сутністю вони виконують ті ж самі функції, що й ратифікація. Пункт 2 ст. 14 Віденської кон­венції 1969 р. зазначає: «Згода на обов’язковість для держа­ви договору висловлюється прийняттям або затверджен­ням за умов, схожих на ті, що застосовуються до ратифі­кації». У багатьох випадках прийняття та затвердження дозволяють вищим посадовим особам при укладанні міжна­родного договору обійти положення внутрішнього законо­давства, що вимагають ратифікації. Відповідно до ст. 12 За­кону України «Про міжнародні договори України» догово­ри, що не потребують ратифікації, затверджує або Президент (у формі указу), або Уряд (у формі постанови). Затвердження як форма виявлення згоди на обов’язковість тексту договору активно застосовується у практиці міжна­родних організацій. Генеральна Асамблея затверджує уго­ди ООН з її спеціалізованими закладами.

Приєднання як окрема форма висловлення згоди на обо­в’язковість міжнародного договору реалізується у тому разі, коли держава з будь-яких причин спочатку не брала участі у договорі, а згодом захотіла приєднатися до нього. Порядок і умови приєднання обумовлюються текстом договору. У зви­чайних випадках приєднання здійснюється після набрання договором чинності шляхом депонування ратифікаційної гра­моти або іншого документа про приєднання. В Україні питан­ня приєднання до міжнародних договорів регулюються ст. 13 Закону України «Про міжнародні договори України».

Під час підписання договору або, якщо міжнародний до­говір підписаний за умови подальшої ратифікації (або іншо­го способу висловлення згоди на його обов’язковість), під час ратифікації держава може висловити до нього за­стереження. Необхідність застережень виникає у тих випад­ках, коли держава загалом зацікавлена в участі в договорі, але з тих чи інших причин не згодна з його окремими поло­женнями. Згідно з п/п. (г) п. 1 ст. 2 Віденської конвенції 1969 р. застереження — це «одностороння заява в будь-якому формулюванні та під будь-яким найменуванням, що зроблена державою під час підписання, ратифікації, прий­няття або затвердження договору або приєднання до ньо­го, через яку вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору у їх застосуванні до цієї дер­жави». Застереження можна робити тільки до багатосто­ронніх договорів. Застереження до двостороннього догово­ру може розглядатися як пропозиція його перегляду.

Держава має право робити застереження до договору «за виключенням тих випадків, коли: а) це застереження за­бороняється договором; б) договір передбачає, що можна робити тільки певні застереження, до яких це застережен­ня не відноситься; або в) у випадках, що не підпадають під дію пунктів (а) і (б), застереження не сумісне з об’єктом та метою договору» (ст. 19 Віденської конвенції 1969 р.).4.

 

1 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буро-менського. — С. 23—36.

2 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буро-менського. — С. 23—36.

3 Ч. 2 ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори України».

4 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буро-менського. –. — С. 23—36.

< Попередня   Наступна >