89

---

§ 5 Міжнародна правова допомога

Міжнародна правова допомога є офіційною діяльністю державних органів, яка здійснюється на підставі міжнарод­них договорів. Випадки надання міжнародної правової до­помоги без укладання договорів є рідкими та пов’язані з прийняттям рішення у конкретній справі на рівні централь­ного органу виконавчої влади. Договори про правову допо­могу забезпечують найбільш повне здійснення національ­ної юрисдикції й уникнення конфлікту юрисдикцій — саме з цією метою держави їх укладають. Останнім часом з по­явою міжнародних судових органів міжнародні договори можуть передбачати можливість надання правової допомо­ги для здійснення міжнародної кримінальної юрисдикції. Міжнародна правова допомога охоплює також правову до­помогу в цивільних і сімейних справах.

Міжнародні договори із правової допомоги в переважній більшості є двосторонніми. В окремих випадках, за умови наявності певних інтеграційних відносин, питання правової допомоги вирішують на підставі багатосторонніх угод. Україна, наприклад, бере участь у двох таких системах міжнародної правової допомоги — СНД і Раді Європи. У рамках СНД це один багатосторонній договір — Конвенція про правову допомогу у правових відносинах із цивільних, сімейних та кримінальних справ 1993 р.1. У рамках Ради Європи укладено низку договорів: Конвенцію про взаємну допомогу в кримінальних справах 1959 р.2, Конвенцію про видачу правопорушників 1957 р.3, Конвенцію про репатрі­ацію неповнолітніх 1970 р., Конвенцію про передачу заяв про правову допомогу 1977 р., Конвенцію про передачу про­вадження у кримінальних справах 1972 р., Конвенцію про передачу засуджених 1983 р. тощо.

Договори про правову допомогу в основному регулюють такі питання, як екстрадиція, виконання іноземного судо­вого рішення, виконання окремого процесуального доручен­ня, а також питання колізійного права. Інколи ц

е можуть бути інші питання, наприклад обмін інформацією4. Перелік напрямів правової допомоги, які включено до конкретного договору, залежить від домовленості між державами: це може бути екстрадиція, причому окремої групи осіб, пра­вова допомога лише у цивільних справах, правова допомо­га і в цивільних, і у кримінальних справах. Питання пра­вової допомоги можуть бути включені до міжнародних до­говорів про уніфікацію кримінального законодавства. Прохання про надання правової допомоги може бути відхи­лено, якщо надання такої допомоги може зашкодити суве­ренітету чи безпеці або суперечить законодавству держави, що робить запит.

Екстрадиція. Екстрадицією називають видачу однією державою іншій осіб, яких підозрюють у скоєнні злочину або яких засуджено за скоєння злочину. У міжнародній практиці розповсюджені міжнародні договори про екстрадицію. Зазвичай у них вказують: правопорушення, скоєн­ня яких є підставою для екстрадиції; підстави для відмови в екстрадиції; порядок направлення вимоги про екстради­цію; документи, які мають супроводжувати вимогу про ек­страдицію; організаційно-правові засоби забезпечення ек­страдиції. Екстрадиція, як і інша правова допомога, є офі­ційною діяльністю, яку здійснюють лише спеціально уповноважені органи держави. В Україні такими повнова­женнями наділена Генеральна прокуратура України.

У міжнародно-правовій практиці відомі умови, за яких екстрадицію, як правило, не здійснюють. Зазвичай на них вказують в міжнародних договорах. У видачі відмовляють, якщо: особа є громадянином держави, від якої вимагають видачі5; злочин, який скоїла особа, розглядається державою, яка робить запит, як політичний; закінчились строки дав­ності; правопорушення пов’язане з податками, митними збо­рами; правопорушення є злочином приватного звинувачен­ня; правопорушення не є злочином за законом держави, від якої вимагають видачі; злочин скоєно на території держа­ви, від якої вимагають видачі; за правопорушення не пе­редбачено покарання у вигляді позбавлення волі; компетентні органи держави, від якої вимагають видачі, прийняли оста­точне рішення не порушувати кримінальної справи або при­пинити кримінальне переслідування за те ж саме правопору­шення. Після одержання вимоги запитувана Договірна Сто­рона негайно вживає заходів для взяття під варту особи, видача якої потрібна (за винятком тих випадків, коли видача не може бути здійснена), та негайно повідомляє про це державу, що запитує. Особа, узята під варту для забезпечення екстрадиції, повинна бути звільнена, якщо вимога про її видачу не надійде протягом одного місяця з дня узяття під варту.

Участь у Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р. накладає обмеження щодо екстрадиції з України будь-якої особи, яка знаходиться під її юрисдик­цією. Зокрема, заборонено видавати державам, в яких цю особу може бути засудженно до смертної кари, та державам, де існує практика застосування тортур, нелюдського або та­кого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Виконання іноземних судових рішень у цивільних спра­вах. Забезпечення за допомогою міжнародного договору виконання іноземного судового рішення є важливою гаран­тією права особи на судовий захист. Питання про умови та процедуру виконання іноземного судового рішення є обо­в’язковою складовою міжнародних договорів про правову допомогу в цивільних справах. Найбільш поширеним в Україні є виконання іноземного судового рішення відпові­дно до процедур, передбачених у Конвенції про правову до­помогу у правових відносинах із цивільних, сімейних і кри­мінальних справ 1993 р. Клопотання про визнання та дозвіл на примусове виконання рішень розглядаються судами дер­жави, на території якої має бути здійснене примусове ви­конання. Порядок примусового виконання визначається згідно із законодавством держави, на території якої має бути здійснене примусове виконання.

У визнанні судових рішень і у видачі дозволу на приму­сове виконання може бути відмовлено у випадках, визна­чених у міжнародному договорі.

 

1 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. — С. 278—286.

2 Див.: Там само. — С. 273—275.

3 Див.: Там само. — С. 276—278.

4 Європейська Конвенція про інформацію відносно іноземного зако­нодавства 1968 р.

5 Деякі держави не визнають такого обмеження. Згідно з ч. 2 ст. 35 Конституції України «Громадянин України не може бути… виданий іншій державі».

 

 

< Попередня   Наступна >