135

---

§ 4 Матеріальні засоби забезпечення міжнародної безпеки

Заходи з роззброєння й обмеження озброєння виступа­ють матеріальними гарантіями безпеки держав. Війну не можна виключити міжнародним правом. Фактична військо­ва безпека сучасних держав ґрунтується на підтриманні військового потенціалу, який є матеріальною основою здійснення самооборони. Але відсутність загрози збройного нападу підвищується в разі приблизної рівності військо­вих потенціалів. Тому принцип рівності припускає знижен­ня рівня військового протистояння сторін за допомогою роз­зброєння, що включає також обмеження озброєння та кон­троль за ним. Ідея роззброєння виражає вікові прагнення людства знайти найбільш дієвий спосіб рятування від не­щасть війни. З давніх давен до наших днів була складена велика кількість проектів, у яких втілилася ідея світу без зброї. Але ця проблема виявилася і найбільш складною.

Роззброєння — це широкий комплекс погоджених за­ходів держав, покликаних зменшити, а зрештою і цілком ліквідувати матеріальні засоби ведення війни. У даний час роззброєння є принципом міжнародного права, який не містить обов’язку роззброюватися, а вимагає від держав домагатися й укладати договори про роззброєння.

Важлива роль у проблемі роззброєння належить Стату­ту ООН. Статут доручає Генеральній Асамблеї вироблення загальних принципів роззброєння та надання рекомендацій членам ООН. На Раду Безпеки Статут покладає відпові­дальність за розробку системи регулювання озброєнь (ст. 26). Розгляд питань роззброєння займає одне з центральних місць у діяльності ООН. Органом ООН є Комісія з роззброєн­ня, до складу якої входять усі держави — члени ООН. Відбу­лися три спеціальні сесії Генеральної Асамблеї ООН з роз­зброєння (1978, 1982, 1988).

Центральним питанням проблеми роззброєння є заборона та знищення зброї масового знищення, пер

ш за все ядерне роззброєння. Повна заборона ядерної зброї (заборона застосо­вувати, робити, випробувати) зараз неможлива. На практиці ця мета може бути досягнута поступово: заборона випробу­вань; заборона застосування; нерозповсюдження ядерної зброї; припинення її виробництва; створення без’ядерних зон. Проте залишається проблематичним забезпечення участі в міжнародних договорах з ядерного роззброєння всіх чи хоча б переважної більшості ядерних і коло ядерних держав.

Міжнародно-правове регулювання обмежень на випробу­вання ядерної зброї почалося з підписання Договору про за­борону іспитів ядерної зброї в атмосфері, у космічному про­сторі та під водою 1963 р. У 1996 р. був підписаний Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань. Учасники Договору зобов’язалися не робити будь-яких випробних ви­бухів ядерної зброї та будь-яких інших ядерних вибухів, а також заборонити та запобігати будь-яким таким ядерним вибухам у будь-якому місці, що знаходиться під їхньою юрис­дикцією чи контролем. Передбачено створення контрольно­го механізму за дотриманням зобов’язань за цим Договором.

У сфері нерозповсюдження ядерної зброй найбільш авто­ритетним та універсальним є Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., відповідно до якого держава, що володіє ядерною зброєю, зобов’язується не передавати кому б то не було ядерну зброю чи інші ядерні вибухові пристрої, а також мати контроль над ними. Держави, що не володіють ядерною зброєю, зобов’язалися не приймати ядерної зброї й інших ви­бухових пристроїв, не приймати допомоги у виробництві такої зброї. Держави-учасниці визнають право Міжнародної агенції з ядерної енергії проводити перевірки виконання зобов’язан­ня за цим Договором. У 1995 р. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї був продовжений на невизначений термін. Україна бере участь у Договорі про нерозповсюдження ядер­ної зброї в якості неядерної держави.

Протягом останніх 30 років була укладена низка міжна­родних договорів про часткове знищення ядерної зброї. Од­ним із напрямів останньої є обмеження стратегічних оз­броєнь. У поняття стратегічних озброєнь зазвичай включа­ють як оборонні, так і наступальні озброєння, що мають підвищену руйнівну силу та дальність. Переважна більшість міжнародних договорів у цій сфері була підписа­на двома державами з найбільшими ядерними потенціала­ми — СРСР (потім Росією) та США: Угода про обмеження систем протиракетної оборони 1972 р. (ПРО) — взаємне об­меження систем ПРО відповідно до принципу однакової без­пеки; Тимчасова угода про деякі заходи в області обмежен­ня СНВ 1972 р. (ОСВ-1) — забороняла збільшувати число ракет наземного базування, пускові установки на підводних човнах, термін дії – 5 років; Договори ОСВ-2 1979 р. та Про скорочення й обмеження стратегічних і наступальних оз­броєнь (ССНВ-1) 1991 р., що передбачали обмеження і ско­рочення стратегічних наступальних озброєнь: міжконти­нентальних балістичних ракет, балістичних ракет підвідних човнів, важких бомбардувальників, боєзарядів ракет. У 1993 р. між Російською Федерацією і США був ук­ладений Договір про подальше скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ССНВ-2). Договори про ССНВ-1 і ССНВ-2 передбачають заходи з інспекцій і контролю. Незважаючи на те що всі ці договори призвели до скорочення більш ніж на третину ракетно-ядерного по­тенціалу Росії та США, він залишається найбільшим у світі.

Іншим об’єктом ядерної зброї є ракети середньої та мен­шої дальності. Їх ліквідація передбачена радянсько-амери­канським Договором про ліквідацію ракет середньої та мен­шої дальності 1987 р. Проте по спливу 15 років у світі з’яви­лися нові держави, що здатні виготовляти такі види ядерних носіїв, і питання про їх ліквідацію знову стає актуальним.

Обмеження території розміщення ядерної зброї привело до створення без’ядерних зон — територій, вільних від ядер­ної зброї на підставі міжнародного договору. Держави-учас-ниці, що не володіють ядерною зброєю та входять у без’я­дерну зону, зобов’язуються за загальним правилом не здійснювати випробувань, виробництва та розміщення ядерної зброї, не вступати в будь-яку форму володіння ядер­ною зброєю, вони можуть використовувати ядерну енергію винятково в мирних цілях. Держави, що володіють ядер­ною зброєю, зобов’язуються не сприяти державам, що вхо­дять у без’ядерну зону, у випробуваннях і придбанні ядерної зброї в будь-якій формі, не розміщати ядерну зброю в межах визначеної договором території, а також не застосовувати проти держав-учасниць у без’ядерній зоні ядерну зброю. Для дотримання режиму без’ядерної зони створюються системи міжнародного контролю, визначені в договорі1.

В арсеналі засобів масового знищення одне з найбільш помітних місць займає також хімічна і бактеріологічна зброя. Сучасна хімічна зброя за своєю вражаючою дією не поступається ядерній зброї, тому Генеральна Асамблея ООН характеризує проблему хімічного роззброєння як одну із найважливіших. Значним кроком до хімічного роззброєн­ня є Конвенція про заборону виробництва, накопичування та застосування хімічної зброї та її знищення 1993 р.

Постійне вдосконалювання та накопичення запасів бак­теріологічної зброї диктує необхідність створення відпові­дних норм, що забороняють її виробництво та збереження. У 1972 р. була підписана Конвенція про заборону розроб­ки, виготовлення та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення, що зобо­в’язує держави-учасниці ніколи, ні за яких умов не розроб­ляти, не виробляти, не накопичувати цю зброю, а також засоби її доставки (ст. 1) та знищити усі види цієї зброї.

Окремим напрямом є роззброєння й обмеження звичай­них озброєнь. У 1990 р. був укладений безстроковий Договір про звичайні збройні сили Європи. До Договору додаються ряд Протоколів, що регулюють процедури скорочення зви­чайних озброєнь і техніки, класифікацію військової техні­ки, питання повідомлення та контролю. Районом застосу­вання Договору оголошена вся сухопутна територія держав-учасниць у Європі — від Атлантичного океану до Уральських гір. Договір передбачає запровадження ефек­тивних засобів міжнародного контролю.

У 1979 р. була укладена Конвенція про заборону військо­вого чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище. Йдеться про нанесення збитку чи заподіяння шкоди будь-якій іншій державі шля­хом впливу на природу, землетруси, повені, знищення рос­линного світу.

 

1 У даний час у міжнародній практиці діє угода про створення без’я­дерних зон у визначених зонах: в Латинській Америці — на підставі Договору про без’ядерну зону в Латинській Америці 1967 р. (Договір Тлателолко), у південній частині Тихого океану — на підставі Догово­ру про без’ядерну зону 1985 р. (Договір Раротонга), у Південно-Східній Азії на підставі Бангкогського договору 1995 р., в Антарктиці (Договір про Антарктику 1959 р.); на Місяці й інших небесних тілах (Договір про космос 1967 р.), на дні морів і світового океану й у його надрах (Договір про заборону розміщення в надрах океану ядерної зброї й інших видів зброї масового знищення 1971 р.). У даний час відкритий для підписан­ня Договір про зону, вільну від ядерної зброї, в Африці, 1996 р.

< Попередня   Наступна >