§ 5 Поняття та класифікація мирних засобів вирішення міжнародних спорів

Чинне міжнародне право не знає немирних (силових) засобів врегулювання міжнародних спорів. Про врегулю­вання спорів за допомогою сили можна говорити, наприк­лад, у політичній площині. З правового погляду кожен ви­падок застосування сили (зокрема, військової) щодо іншої держави може бути або правомірним, насамперед як відповідь на порушення міжнародно-правових зобов’язань, або неправомірним, тобто становити правопорушення. У кожному з цих випадків застосовуються норми, що регулю­ють використання сили в міжнародних відносинах.

У чинному конвенційному міжнародному праві визначен­ня поняття «мирний засіб (спосіб, метод, процедура) вирі­шення (врегулювання, залагодження) міжнародного спору» здійснюється шляхом наведення переліку конкретних мир­них засобів або ж зазначається, що це засоби, які виключають застосування примусу в будь-якій формі. Засіб вирішення міжнародного спору можна визначити як певну послідовність дій сторін міжнародного спору й інших суб’єктів міжнарод­ного права (процедуру), на яку погодилися сторони спору та реалізація якої покликана привести до врегулювання спору, тобто усунути об’єктивно виражений конфлікт позицій спірних сторін із питань, що становили його предмет.

Загальне міжнародне право не зобов’язує держави звер­татися до конкретного засобу вирішення спорів і надає державам — учасницям спору право вільно обирати засоби його вирішення. Статут ООН закріпив цей принцип у ч. 1 ст. 33: сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, про­довження якого могло б загрожувати підтриманню міжна­родного миру та безпеки, повинні насамперед старатися вирішити спір шляхом переговорів, обслідування, посеред­ництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звер­нення до регіональних органів або угод чи іншими мирни­ми засобами за своїм вибором.

У міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ мирних засобів вирішення міжнародних спорів на дипломатичні (політичні) та правові (судові). До диплома­тичних належать переговори, добрі послуги, посередницт­во, обслідування та примирення, до правових — арбітраж і судовий порядок. Усі засоби, крім переговорів, передбача­ють залучення третьої сторони, що зобов’язана запропону­вати свій варіант вирішення спору. Основні відмінності цих двох типів засобів вирішення спорів полягають у такому: а) правовим засобам притаманне ухвалення рішення на основі міжнародного права1; політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення міжнародного права або встановлення спірними сторонами нової норми, а тому компроміс сторін є необхідною умовою; б) правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури, третя сторона є незалежною від сто­роннього впливу, насамперед спірних сторін; для політич­них засобів конфіденційність зазвичай є умовою досягнен­ня рішення, оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від суспільної думки; в) рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу, завжди юридич­но обов’язкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках по­літичного засобу, переважно є рекомендаційним.

Твердження, що юридичні спори нібито повинні вирі­шуватися виключно правовими засобами, а неправові — політичними, є хибним. Вибір мирного засобу далеко не завжди пов’язаний із переважанням у спорі політичних або правових моментів, оскільки багато що залежить від обставин конкретного спору (наприклад, невизначеність змісту норм міжнародного права, що мають застосовува­тися при врегулюванні спору; різниця в релігійних, куль­турних, ідеологічних і політичних цінностях держав— учасниць спору; роль третьої сторони у вирішенні суперечки; обов’язковість рішення для сторін спору; конфіденційність процедури врегулювання; вартість процесу врегулювання; можливість використання інших засобів мирного врегулю­вання).

1 Також можливе ухвалення рішення ex aequo et bono, тобто перед­усім на основі справедливості, що, утім, трапляється досить рідко.