139

---

§ 2 Види збройних конфліктів. Учасники збройних конфліктів

Розрізняють міжнародні збройні конфлікти та збройні конфлікти не міжнародного характеру.

Згідно з положеннями Женевських конвенцій 1949 р. міжнародними визнаються такі конфлікти, коли один суб’єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб’єкта. Сторонами в такому конфлікті можуть бути держави, нації і народи, що борються за незалежність, міжнародні організації, що здійснюють заходи з підтрим­ки миру та міжнародного правопорядку. Стаття 1 Додатко­вого протоколу І також до міжнародних відносить конфлі­кти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації та проти расистських ре­жимів за здійснення свого права на самовизначення.

Збройний конфлікт між повстанцями та центральним урядом є, як правило, внутрішнім конфліктом. Повстанці можуть визнаватися стороною, що воює, якщо вони: мають свою організацію; мають на чолі відповідальні за їхню по­ведінку органи; встановили свою владу на частині території; дотримуються у своїх діях «законів і звичаїв війни». Виз­нання повстанців такою стороною, що воює, виключає за­стосування до них національного кримінального законодав­ства про відповідальність за масові безладдя тощо. На за­хоплених у полон поширюється статус військовополонених. Повстанці можуть підтримувати правовідносини із третіми державами та міжнародними організаціями, отримувати від них припустиму міжнародним правом допомогу. Влада повстанців може створювати на контрольованій нею тери­торії органи управління та видавати нормативні акти. Та­ким чином, визнання повстанців стороною, що воює, як правило, свідчить про набуття конфліктом статусу міжна­родного і є першим кроком до визнання нової держави.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру — це всі збройні конфлікти, які не підпадают

ь під дію Додаткового протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держа­ви між її збройними силами чи іншими організованими збройними групами, які, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, який дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені військові дії та застосовувати положення Прото­колу ІІ. Збройні конфлікти неміжнародного характеру ма­ють такі ознаки: застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, у тому числі поліцейських підрозділів; ко­лективний характер виступів (дії, що спричиняють обста­новку внутрішнього напруження, внутрішні безладдя не можуть вважатися такими конфліктами); певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відповідаль­них за їхні дії; тривалість і безперервність конфлікту (ок­ремі спорадичні виступи слабоорганізованих груп не мо­жуть розглядатися як збройні конфлікти неміжнародного характеру); здійснення повстанцями контролю над части­ною території.

До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід віднести всі громадянські війни та внутрішні конфлікти, що виникають зі спроб державних переворотів тощо. Вони відрізняються від міжнародних конфліктів передусім тим, що в останніх обидві сторони, що воюють, є суб’єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні сто­роною, що воює, визнається лише центральний уряд. Дер­жави не повинні втручатися у внутрішні конфлікти на те­риторії іншої держави. Але на практиці здійснюються певні збройні заходи, що отримали назву «гуманітарні інтер­венції», які вживаються для зупинення конфліктів, що суп­роводжувалися масовими людськими жертвами.

З погляду міжнародного права законні учасники зброй­ного конфлікту, які належать до збройних сил сторін конфлікту, діляться на комбатантів (тих, що воюють) і некомбатантів (тих, що не воюють). До комбатантів відноситься весь склад збройних сил (особовий склад сухопутних, військово-морських, військово-повітряних сил), а також ополчення, добровольчих і партизанських загонів, рухів опору, які відповідають таким умовам: мають на чолі осо­бу, відповідальну за підлеглих, мають визначені та видимі здалеку відмітні знаки; відкрито носять зброю; дотримують­ся у своїх діях правил ведення війни. Також до них відно­сяться члени екіпажів торгівельних суден і цивільних літаків, які допомагають воюючим, населення, яке при на­ближенні ворога взялося за зброю. При взятті в полон вони набувають статусу військовополонених.

До некомбатантів відносяться особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не беруть участь у бойових діях: медичний персонал, духовенство, військові кореспонденти, юристи, інтенданти. Вони можуть мати осо­бисту зброю для самозахисту.

Розвідники — це особи, які входять до складу збройних сил сторін, носять військову форму та проникають на місце розташування ворога з метою збирання інформації про ньо­го для свого командування. При захопленні в полон набу­вають статусу військовополонених. Від них треба відрізня­ти лазутчиків (шпигунів) — осіб, які, діючи таємним спо­собом чи під неправдивими приводами, збирають відомості в районі бойових дій. На цих осіб режим військового поло­ну не поширюється.

Іноземні військові радники й інструктори — це особи, які входять до збройних сил іншої держави, які відповідно до міжнародних угод здійснюють допомогу в освоєнні бойо­вої техніки та навчанні особового складу збройних сил. Вони не беруть участь у конфлікті, а тільки навчають веденню бойових дій, в іншому разі вони прирівнюються до комба­тантів.

Найманці не є комбатантами (ст. 47 Додаткового прото­колу І). Це особи, які спеціально завербовані для ведення бойових дій, фактично беруть участь у них із метою отри­мання винагороди, не є громадянами держави, що знахо­диться у конфлікті, не проживають на її території, не входять до особового складу збройних сил сторін конфлікту. Найманство кваліфікується як злочин.

Від найманців треба відрізняти добровольців, які є закон­ними учасниками конфлікту. Це особи, які через політичні або інші переконання (не матеріальні міркування) вступа­ють на службу до армії воюючої сторони та включаються до особового складу збройних сил.

 

< Попередня   Наступна >