109

---

§ 6 Міжнародно-правовий захист жертв війни

Кажучи про захист жертв війни, мають на увазі забезпе­чення сторонами конфлікту міжнародно-правового захис­ту для таких категорій осіб: поранені, хворі, особи зі скла­ду збройних сил на морі, що постраждали від аварії кораб­ля, військовополонені, цивільне населення, тобто надання їм такого статусу, який гарантував би гуманне поводження з ними та виключав насильство, знущання, глум над осо­бою тощо.

Основними міжнародно-правовими актами, які визнача­ють правове становище вказаних осіб, є чотири Женевські конвенції 1949 р. і Додаткові протоколи І та ІІ 1977 р. До поранених і хворих відносяться як військовослужбовці, так і цивільні особи, які внаслідок травми, хвороби, іншого фізичного чи психічного розладу, інвалідності потребують медичної допомоги чи піклування і які утримуються від будь-яких ворожих дій. Це й пасажири корабля, що зазнав аварії, особи, які наражаються на небезпеку на морі й інших водах, вагітні жінки, породілля, новонароджені діти. Ре­жим поранених і хворих поширюється і на особовий склад ополчень і добровольчих загонів, партизан, осіб, які сліду­ють за збройними силами, але не входять до їхнього скла­ду, на військових кореспондентів, обслуговуючий склад, на членів екіпажів торгового флоту, населення неокупованої території, яке береться за зброю з наближенням ворога.

Держави, що воюють, повинні поводитися із жертвами війни за будь-яких обставин гуманно, надавати їм макси­мально можливу медичну допомогу та догляд. Якщо такі осо­би опиняються у владі іншої сторони конфлікту, вони вва­жаються військовополоненими. Щодо цих осіб забороняють­ся такі дії: посягання на життя та фізичну недоторканність; взяття в заручники; колективні покарання; погрози вчини­ти вищевикладені дії; проведення медичних чи наукових дослідів; позбавлення права на неупереджене судочинство; застосув

ання практики апартеїду й інших негуманних дій на підставі расової дискримінації. Військові повинні дозво­ляти цивільному населенню та благодійним організаціям за власною ініціативою підбирати поранених, хворих і піклу­ватися про них, і за такі дії ніхто не повинен переслідувати­ся та засуджуватися. Сторони конфлікту за можливості ма­ють реєструвати полонених, поранених і хворих для подаль­шої передачі державі, громадянами якої вони є.

Міжнародно-правова охорона цивільного населення.

Цивільне населення — це особи, які не належать до жодної категорії учасників збройного конфлікту та безпосередньо не беруть участь у воєнних діях. Правовий захист цивіль­ного населення здійснюється в конфліктах як міжнародно­го, так і неміжнародного характеру. Сторони конфлікту зо­бов’язані вжити всі заходи, щоб діти до 15 років, ті, що оси­ротіли чи розлучені із сім’ями через війну, не були кинуті напризволяще (ст. 24 Женевської конвенції про захист ци­вільного населення під час війни). Не можна застосовувати до цивільного населення ніякі заходи фізичного чи мораль­ного тиску з метою отримання будь-яких відомостей.

Забороняється завдавати фізичних страждань чи вжива­ти будь-які заходи, що приведуть до загибелі цивільного населення (вбивства, тортури, тілесні покарання, каліцтва, медичні, наукові експерименти, голод серед цивільних як метод ведення війни, терор, грабіж, взяття заручників, інше насильство з боку цивільних чи військових представників сторін конфлікту). Цивільне населення й окремі цивільні особи не повинні бути об’єктом нападу. Забороняється ви­користовувати цивільне населення для захисту певних об’єктів, пунктів або районів нападу.

Режим воєнної окупації. Воєнна окупація — це тимчасо­ве захоплення території (частини території) однієї держави збройними силами іншої держави та встановлення військо­вої адміністрації на захопленій території. Воєнна окупація будь-якої території не означає її перехід під суверенітет дер­жави, що її захопила.

Згідно із положеннями ІV Гаазької конвенції 1907 р., ІV Женевської конвенції 1949 р., Додаткового протоколу І оку­пуюча держава зобов’язана вжити усі заходи щодо забезпе­чення порядку на захопленій території. Населення окупова­ної території повинно підкорятися розпорядженням властей, але його не можна примушувати до принесення присяги на вірність окупуючій державі, до участі в бойових діях, спря­мованих проти його держави, до свідчень про армію остан­ньої. Мають поважатися честь, гідність, життя цивільних осіб, їхня власність, релігійні переконання, сім’ї. Держава, що оку­пує, повинна забезпечувати цивільне населення необхідним одягом, продовольством і санітарними матеріалами.

Щодо цивільного населення забороняється: вчиняти будь-які акти насильства; застосовувати примус фізичного чи морального характеру, зокрема для отримання відомос­тей; застосовувати тортури, тілесні покарання, медичні дос­ліди, колективні покарання тощо; брати його в заручники; депортувати з окупованої території. Іноземцям, що опини­лися на окупованій території, забезпечується право зали­шити її в найкоротший час.

Режим військового полону. Режим військового полону регламентовано ІІІ Женевською конвенцією 1949 р. Згідно із Конвенцією військовополоненими вважаються особи, які потрапили під владу ворога: особовий склад збройних сил, ополчення та добровольчих загонів, які входять до складу збройних сил; особовий склад партизанських загонів; осо­бовий склад збройних сил, який підпорядковується уряду, не визнаному державою, яка утримує в полоні; військові кореспонденти, постачальники, інші особи, які слідують за збройними силами; члени екіпажа торгового флоту та цив­ільної авіації; населення неокупованої території, що взяло­ся за зброю, якщо воно відкрито носить зброю та виконує закони та звичаї війни.

Держава, яка утримує в полоні, несе відповідальність за поводження із військовополоненими. Кожний військовопо­лонений при його допиті зобов’язаний повідомити тільки свої прізвище, ім’я, звання, дату народження й особистий номер. Військовополонені не можуть бути піддані фізично­му каліченню, науковим і медичним дослідам. До них не можуть бути застосовані репресалії. Військовополонені по­винні бути захищені від насильства та залякування, їм за­безпечуються повага до особистості та гідності. Держава, яка захопила в полон, може піддати військовополонених інтернуванню. Їм також може бути заборонено виходити за встановлену межу табору. Військовополонені забезпечують­ся приміщенням, харчуванням, одягом, медичною допомо­гою. До них має бути забезпечений доступ медичного та ду­ховного персоналу. У полоні зберігається носіння відзнак.

Військовополоненим забезпечується можливість працю­вати, примушення до праці забороняється. Заборонено ви­користовувати військовополонених на небезпечних роботах (наприклад, для знешкодження мін) або таких, що прини­жують гідність. У процесі роботи мають виконуватися вимо­ги техніки безпеки. Військовополонені повинні мати зв’язок із зовнішнім світом. Їм забезпечується також право подання скарги органам влади держави, яка утримує їх у полоні.

Військовополонені зобов’язані виконувати закони дер­жави, яка їх утримує в полоні та яка має право застосовува­ти судові та дисциплінарні стягнення за проступки. Однак стягнення може бути накладене лише один раз за один про­ступок. Забороняються колективні покарання. За втечу військовополонений може бути підданий тільки дисциплі­нарному стягненню.

Після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються та репатріюються.

 

< Попередня   Наступна >