Радник

---

Поняття “делікт” походить від лат. delictum — проступок.  Делікт — це правопорушення, яке завдає шкоди суспільству, державі або особі. Таке правопорушення є підставою для притягнення правопорушника до відповідальності, передбаченої законом. Зазначене правопорушення не пов’язане з порушенням договору (контракту). Деліктні зобов’язання відомі ще як позадоговірні.

Поняття “делікт” офіційно у цивільному законодавстві України не за-

стосовується, але в науково-правовій літературі і практиці вживається широко. Того, хто заподіює шкоду, називають  делінквентом. Того, кому шкоду заподіяно — потерпілим.

Світовій юриспруденції деліктні зобов’язання відомі давно. Наприк- лад, у Стародавньому Римі деліктні зобов’язання простежуються вже у Законах 12 таблиць. Юристи

Риму вважали, що приватне правопорушен- ня (delictum privatum) породжує обов’язок порушника сплатити потер- пілому штраф.

Про деліктні зобов’язання знали ще у сиву давнину. Вони, зокрема, мали місце у формі кривавої помсти за принципом “зуб за зуб”, “око за око”.

Римляни встановили такі деліктні правопорушення:

• injuria — особиста образа;

• furtum — крадіжка;

• damnum injuria datum — неправомірне знищення або пошкоджен-

ня чужого майна.

Позадоговірні цивільні правопорушення, що заподіювали шкоду, але не підпадали під ознаки делікту, у Стародавньому Римі називали квазіде- ліктами. Це поняття означало відповідальність за такі дії:

• винесення суддею несправедливого вироку;

• викидання чи вилиття з жилого дому;

• небезпечне для перехожих вивішування (виставляння) речей;

• неправомірні дії слуг готелів (кораблів тощо) щодо клієнтів;

• шкоду, заподіяну рабом або свійською твариною чужому майну або особі.

У Кодексі Наполеона (1804 р.) деліктам було присвячено лише п’ять

коротких за змістом статей. Німецький цивільний кодекс (1896 р.) зобо-

в’язанням, пов’язаним із заподіянням шкоди, присвятив уже 31 статтю.

Цивільний кодекс Української Соціалістичної Радянської Республіки було прийнято в 1923 р. Він містив розд. ХІІ “Зобов’язання, що виника- ють внаслідок заподіяння шкоди іншому”. Спеціально про деліктні зобо- в’язання у зв’язку з іноземним елементом у ньому не йшлося. Та врахо- вуючи постанову Центрального  Виконавчого Комітету УСРР “Про надання чинності Цивільному кодексу Української СРР”, власне Цивіль- ний кодекс (зокрема чинні тоді п. 4 та 5 розд. ІІІ “Права, пільги, обме- ження й обов’язки чужоземців”), а також “Положення про чужоземців в УСРР та про порядок придбання і втрати прав українського громадян- ства” від 28 березня 1922 р., можна дійти висновку, що національний ре- жим поширювався на іноземців при вирішенні питань деліктної відпо- відальності.

Внутрішньому законодавству України того часу не була відома колі-

зійна норма про вирішення деліктних спорів з іноземним елементом.

Пленум Верховного  Суду СРСР у постанові від 10 лютого 1931 р.

№ 32 зазначав, що на вимоги сторони спору суд повинен застосовувати до позовів про відшкодування шкоди, заподіяної деліктом, закон місця вчинення делікту. Та оскільки рішення навіть найвищої судової інстанції у нас не розглядаються як джерело права, то зазначене не вважалося ко- лізійною нормою міжнародного приватного права.

< Попередня   Наступна >