115

---

1.2. Основні історичні етапи в розвитку логіки.

Для правильного розуміння предмета логіки необхідно хоча б коротке знайомство з її історією, тому що предмет будь-якої науки визначається історією її розвитку.В історії логіки чітко розрізняються наступні основні етапи :І. Давня і середньовічна логіка. Цей етап охоплює період від початку формування традиційної логіки як науки в IV столітті до н.е. до появи перших спроб її реформувати в XVII столітті.ІІ. Логіка Нового часу – приблизно із середини XVII до середини XIX століття.ІІІ. Сучасна логіка – із середини XIX століття до наших днів.  Підставою для розрізнення трьох основних етапів у розвитку формальної логіки є масштабні дослідницькі програми, що дозволили вивчати принципово нові можливості в аналізі і побудові міркувань. Цим масштабним змінам супроводжував процес росту й уточнення логічних знань, що у свою чергу приводив до зміни уявлень про предмет логіки і можливості її застосування в інших науках і практичній діяльності.І період: древня і середньовічна логіка. Перші логічні дослідження почалися приблизно одночасно і незалежно одні від інших у різних древніх цивілізаціях: Стародавній Греції (IV століття до н.е.), Стародавній Індії і Стародавньому Китаї (ІІІ ст. до н.е.). Однак ні в Стародавній Індії, ні в Стародавньому Китаї логіка не була розроблена так систематично, як у Стародавній Греції. Тому вони не зробили великого впливу на розвиток світових філософських, наукових і освітніх традицій.  Перші вказівки на логічні принципи тотожності, непротиріччя і виключеного третього зустрічаються в поемі давньогрецького мислителя Парменіда, присвяченій обґрунтуванню законодавства його рідного поліса Елеї (кінець VI ст.до н.е.). Керуючись цими принципами, афінський мудрець Сократ (бл.470-399 до н.е.) і його учень Платон (427-347 до н.е.) заклали основи "діалектики" – науки про те, як ставити питання і давати відповіді, як індуктивним шляхом будуват

и визначення і розподіли понять, як їх тлумачити і як спростовувати помилкові судження. Однак у Сократа і Платона ще не було систематично розробленого вчення, а були тільки окремі спостереження і рекомендації логічного характеру.Основоположником європейської логіки вважається Аристотель (384-322 р. до н.е.) – філософ і вчений-енциклопедист, що, зокрема, може вважатися й основоположником теорії держави і права. Серед багатьох творів він написав низку трактатів на теми логіки, що згодом були зібрані в єдину збірку творів під загальною назвою "Органон" (знаряддя думки). Ця збірка містить у собі такі твори:"Категорії", "Про тлумачення", Перша і Друга "Аналітики", "Про софістичні спростування", "Топіка" і "Риторика". Викладене в цих трактатах вчення Аристотеля в багатьох відносинах не втратило свого теоретичного значення до наших днів, бо є фундаментом традиційної логіки. Зокрема, трактати "Категорії"і "Про тлумачення" - це перші спроби пояснити, що таке поняття, судження й істина; "Аналітики" присвячені теорії дедуктивних умовиводів і доведень; трактати "Про софістичні спростування", "Топіка" і особливо " Риторика" мають виразну практико-юридичну спрямованість. Оськільки ритором називалася людина, що виступає в суді, то й аристотелівську риторику варто розуміти як науку для тих, хто виступає в суді. У "Риториці" Аристотель звертається також до питань законодавчої техніки, прийняття судових рішень і виховання дисципліни міркування у юристів. Особливістю логіки Аристотеля була орієнтація на дедуктивне міркування (силогізм), яке здійснюється шляхом переходу від загальних положень до окремих випадків. Сам Аристотель і його учні ще не застосовували терміна "логіка", а називали цю науку "аналітикою".Однак перші спроби відмовитися від аналітики Аристотеля почалися вже приблизно через півсторіччя після його смерті (починаючи з III ст. до н.е.) у так званих стоїків (Зенон Кітійський, Діодор Кронос, Стільпон), що запропонували більш прості способи утворення умовиводів, побудови й аналізу доказів. Це стоїки для позначення аналітики ввели термін "логіка" (від багатозначного слова "логос" – "думка", "розум", "слово" і навіть "закон"), яким ми користуємося донині. На їхнє логічне вчення орієнтувалася система юридичної освіти в Стародавньому Римі в епоху Республіки (II—I ст. до н.е.), тоді як праці Платона й Аристотеля залишилися на другому плані. У Римі логікою зайнялися юристи (Сенека Старший, Цицерон, Квінтіліан), які вперше стали обговорювати теоретичні питання її застосування до діючих правових відносин, норм і інститутів. Саме в цей період римські юристи спробували провести систематичну класифікацію права і визначити загальні норми, пристосовані до окремих випадків. Одним з перших юристів систематичним застосуванням логіки до права став Квінт Муцій Сцевола (помер у 82 р. до н.е.). Цю тенденцію поглибив вже в імператорський період великий юрист і викладач права середини II в.Гай, який прагнув вивести загальні принципи, що відносяться до всього права. Подібні гранично широкі норми (regulae), узагальнювалися із сукупності однорідних судових рішень. Але вже на початку Середніх віків твори стоїків були втрачені, а завдяки перекладам на латинську мову і коментарям з VI аж до середини XVII в. вищим логічним авторитетом знову став вважатися Аристотель. Зокрема, з часів кодификації римського права візантійським імператором Юстиніаном у праві стали широко користуватися дедуктивним методом. Перевага дедуктивного виводу для права складається в демонстративній необхідності висновку й однаковості застосування правових норм. В епоху середньовіччя разом з відкриттям спочатку в Болоньї, а потім і в багатьох інших європейських містах університетів логіка (часто називана діалектикою) стала обов'язковим предметом навчання. Цей період часто називають схоластикою (від грецького schole – школа, звідси схоластика), Професор Паризького університету П’єр Абеляр (1079 - 1142) у працях "Діалектика" і "Так і Ні" розвинув діалектичну техніку дискусії, аналізу аргументів і прийняття рішень по самих складних і гострих питаннях богослов'я. Учені схоласти Петро Іспанський, Дунс Скот, Вільям Оккам у XIII – XIV ст. довели до максимальної досконалості мистецтво підрозділів, визначень, доказів, а також техніку аргументування в учених диспутах. Як зазначає сучасний історик права Г. Берман, усе це дуже придалося для розробки західноєвропейської юриспруденції, для якої схоластична логіка стала на довгий час головним методом. ІІ період. Логіка Нового часу.З початком епохи Відродження у XVI столітті в логіці намічаються перші спроби відійти від схоластики і покладеної в її підгрунтя аристотелівської логіки. Так, П’єр де ла Раме, або Рамус (1515-1572), професор Паризького університету, що загинув під час так званої Варфоломієвської ночі,.наголошував: "усе сказане Аристотелем – хибне" і запропонував свою версію несилогістичної дедуктивної логіки і теорії риторичних доказів.Критика схоластики особливо загострилася на порозі Нового часу (XVII в.), часу становлення досвідних наук, природознавства і розквіту національних систем права. Основоположником філософії Нового часу є видатний англійський юрист (лорд-канцлер, що відповідає посаді Голови Верховного Суду - High Court of Chancery) Френсис Бекон (1561 — 1626). Займаючись за дорученням королеви Єлизавети уніфікацією неписаного законодавства Англії і писаних законів Шотландії, Бекон зіштовхнувся з проблемою логічного виводу загальних положень з окремих випадків (прецедентів). Головний метод такої нової логіки він знайшов в індукції. Теорію індуктивної логіки Ф. Бекон виклав у вигляді афоризмів у творі "Новий Органон", уже самою назвою спрямований проти "Органона" Аристотеля. Критикуючи силогістику Аристотеля, Бекон запропонував замінити її індукцією, що навчає тому, як поступово, від одиничних фактів і часткових положень можна переходити до загальних положень, тобто законів у широкому розумінні слова “закон”. Створення теоретичних основ індуктивної логіки Беконом можна вважати початком другого етапу розвитку логіки, ознаменованого рішучим програмним поворотом її теорії до практики.Іншою впливовою тенденцією до відмовлення від аристотелівськой логіки став проект її математизації. Уперше питання про її бажаність ще на початку XVII в. висловив у самій загальній формі французький юрист за освітою, а потім філософ і математик Рене Декарт (1596-1650), основоположник раціоналізму Нового часу. Його послідовник, теж юрист, філософі і математик Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646—1716) запропонував математизувати саму мову, на якій висловлюються людські міркування і побудувати своєрідне обчислення думок. Ідея математизації досить проста і приваблива. Люди сперечаються між собою, граючи на різних відтінках змісту слів. Для усунення суперечок Лейбніц пропонував кожному слову приписати точне значення і позначити сукупність слів символами, а між ними розставити спеціальні логічні позначки, схожі на математичні. Точно викладені таким чином думки гарантують надійність висновків і наслідків..Для цього потрібно виразити їх універсальною мовою науки ("універсальної характеристики"), що дозволить потім побудувати логічне обчислення. Ідеї символізації і обчислення стали філософським фундаментом символічної логіки. Проте вона стала оформлюватися тільки в середині XIX в., бо не викликала широкого інтересу ні за життя Лейбница, ні за життя його найближчих послідовників Готфріда Плуке (1716 - 1790), Йоганна Ламберта (1728 – 1777) і Соломона Маймона (1753 - 1800), що запропонував сам термін "математична логіка". Більш того, вже в XVIII і особливо на початку XIX в. вони викликали сильний опір з боку так званих "класичних німецьких філософів".  Так, Імануїл Кант (1718 -1802) вважав, що формальна логіка Аристотеля є настільки добре розробленою, що її вже неможливо далі вдосконалювати. Саме Кант першим наголосив тезу про формальність логіки. Протилежної точки зору дотримувався інший німецький філософ, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 — 1831), який у своєму головному творі "Наука логіки" запропонував відмовитися від формальної логіки з її принципами тотожності, непротиріччя і виключеного третього на користь змістовної логіки, принципами якої є "діалектична" тотожність протилежностей (протиріччя), переходу кількісних змін у якісні і діалектичного заперечення - через послідовну зміну тези, антитези і "зняття" протилежностей у єдиному синтезі. У такому розумінні логіка перетворювалася в універсальну науку про загальні принципи буття (онтологію), теорію пізнання (гносеологію) і суспільного розвитку (соціальну філософію, філософію права і філософію історії). Її предмет і функції надмірно розширювалися, а методологічне значення – надмірно перебільшувалося. Але у своїй "революції" у логіці Гегель не враховував того, що логіка не повинна підмінювати собою інші науки і відповідати на питання про зміст – вона не говорить нам про те, "що" саме перед нами і тим більше про те, "як це щось виникає" (це завдання конкретних наукових дисциплін). Логіка може говорити лише про те, "як потрібно міркувати" про даний предмет, щоб бути однозначно зрозумілими іншими людьми. Якщо ми втрачаємо тотожність предмета думки, ми тим самим припускаємо можливість трактувати його як завгодно, аж до протиріччя, і в результаті створювати видимість обґрунтування чого завгодно. Цим застереженням не надали значення К.Маркс, Ф.Енгельс, Г.В. Плеханов, В.І. Ленін, Й.В.Сталін, що багаторазово заявляли про ущербність ідеалістичної гегелівської діалектики і плідність так званої матеріалістичної діалектики, а також про своє бажання дати її короткий виклад. Але вони так і не виконали своїх обіцянок і тим більше не сформулювали її закінченої теорії (хіба що за винятком Сталіна, який дав примітивний нарис діалектики у «Короткому курсі історії ВКП(б)»). Такої теорії не створили і їхні численні послідовники, незважаючи на те, що протягом багатьох десятиліть з часу проголошення марксизму офіційною світоглядною та ідеологічною доктриною в СРСР (1922 - 1991), вийшла друком величезна література, присвячена діалектичній логіці. Висловлені в ній точки зору не піддаються зведенню до загального результату, шокують своєю залежністю від політико-ідеологічної кон'юнктури й у кінцевому рахунку свідчать про елементарне нерозуміння завдань і реальних можливостей логіки.Оскільки відстоювана Гегелем і марксистами діалектика має на меті аналіз змістовної сторони пізнання, остільки вона в кращому випадку стає частиною загальної філософії - теорією пізнання, а в гіршому – намагається підмінити собою спеціальні дисципліни в їх методологічній і прогностичній функції і тим самим втрачає основний предмет логічного дослідження. Ще за життя Гегеля чеський філософ Бернард Больцано (1781 – 1848) показав безпідставність таких домагань діалектичної логіки..Вже в наші дні одним з найбільших філософів і логіків ХХ століття Карлом Поппером (1902 – 1994) було доведено, що "діалектична логіка" є формально "переповненою" системою, оскільки в ній одночасно виводяться ствердження і заперечення одних і тих самих положень, а фактично припускаються будь-які наслідки. Тому немає достатніх підстав взагалі відносити запропоновану Гегелем і марксистами версію “діалектичної логіки” до сфери логічного знання.З цього не випливає, що діалектична логіка взагалі непродуктивна в будь-якій її формі. Якщо повернутися до її античних і середньовічних джерел, діалектична логіка цілком вписується в контекст сучасних логічних теорій діалогу й аргументації. Зокрема, за назвою "прагмадіалектика" її розробляє творча група сучасних логіків в Амстердамському університеті (Франс ван Еемерен, Роб Гроотендорст, Тьярк Крюгер і їхні учні), з яким співробітничають українські вчені.ІІІ. Етап сучасної логіки.  Незважаючи на всі проекти відновлення логіки, її традиційна форма, заснована на аристотелівській силогістиці, з різними модифікаціями і доповненнями теорією індуктивних виводів, усе-таки залишалася пануючою формою логіки до середини XIX в. Прикладом може служити "Система логіки силогічної та індуктивної" Джона Стьюарта Мілля, академічні курси логіки німецьких учених Християна Зігварта, Йозефа Тренделенбурга, Вільгельма Вундта, російського логіка О І. Введенського та ін. Особливістю цих курсів був психологізм - спроба поєднати логічну теорию з психологією мислення як підставою логіки. У результаті границі між логікою і психологією стали розмитими. З різкою критикою психологізму в ХХ столітті виступив німецький математик і філософ Едмунд Гуссерль (1859—1938). Його праці: "Логічні дослідження" (1900) і "Філософія як строга наука" (1910-1911) багато в чому сприяли ствердженню ідей математичної логіки. З його погляду, психологізм приречений на протиріччя і внутрішню парадоксальність, бо він бере під сумнів об’єктивність логіки і робить її відносною, підриваючи формальні умови правильності висновку, а у кінцевому рахунку – і саму ідею істинного знання. Так само різко Гуссерль відкинув і натуралізм – прагнення звести інтелектуальні дії до фізіологічних процесів і тим самим перетворити логіку в одну з галузей природознавства.Починаючи із середини XIX в. почастилися спроби усе більш широкого застосування методів так званої символічної, або математичної, логіки. Її розвиток зв'язаний із працями вже згадуваного чеського філософа Бернарда Больцано, шотландця Августа Де-Моргана (1806 — 1871), англійських логіків Джорджа Буля (1815 — 1864); Вільяма Стенлі.Джевонса (1835 - 1882); Бертрана Рассела (1872 - 1970); німецьких математиків і логіків Ернста Шредера (1841 - 1902), Готлоба Фреге (1848 — 1925); Давида Гільберта (1862 - 1943); італійця Джованні Пеано (1838 - 1932), американця Чарлза Сандерса Пірса (1839 - 1914), російських логіків П.С. Порецького (1846 — 1907), М.О. Васильєва (1880 — 1940) та ін. Разом зі створенням символічної або математичної логіки почався третій етап в історії логіки, зв'язаний із широким застосуванням методів обчислень і формалізованих мов. Вивідне знання, одержуване за допомогою символічної логіки, за своїми внутрішніми характеристиками подібне знанню, що здобувається шляхом традиційної логіки – воно є знання дедуктивне. Однак воно якісно відрізняється своїм граничним абстрагуванням від конкретного змісту висловлень. Завдяки формалізації логічних дій у математичній логіці були відкриті багато нових закономірностей, знання яких потрібно при вирішенні багатьох складних задач математики, кібернетики, математичної лінгвістики, при аналізі і синтезі електронних мікросхем, у теорії і практиці програмування, у процесах планування і прийняття рішень тощо.Для розвитку логіки ХХ століття величезну роль зіграв Людвіг Йозеф Вітгенштайн (1889—1951 р.), англо-австрійський філософ і логік. У його "Логіко-філософському трактаті" (1921) була викладена програма "логічної терапії" - розвитку логіки як інструмента прояснення змісту вживаних у науці виразів природної мови. Ці ідеї були сприйняті представниками логічного позитивізму, об'єднаних у так званому "Віденському гуртку" (1929 - 1938), що приділили велику увагу аналізові мови науки, прагнучи звільнити її від нечіткості і двозначності, властивих природним мовам. "Віденський гурток" очолив професор філософії індуктивних наук Моріц Шлік, навколо якого утворилася дослідницька група (філософи Рудольф Карнап і Вальтер Крафт, математик Курт Гьодель, фізики Філіп Франк і Ганс Райхенбах, логік і соціолог Отто Нойрат). Не входячи до складу гуртка, у його дискусіях часто брав участь Карл Поппер. Програма "Гуртка" була викладена в 1930 році за назвою "Наукова концепція світу" у журналі "Erkenntniss" ("Знання"). Відповідно до цієї програми, логіко-математичні висловлювання є аналітичними істинами, що не залежать від досвіду й утворять первинну множину достовірних принципів, незалежних від світу фактів і подій. На відміну від них емпіричні речення конкретних наук обов'язково повинні бути експериментально перевіреними (верифіковані). Усі висловлювання, що на є аналітичними істинами логіки і математики, і які не можуть бути верифіковані в досвіді і стати синтетичними істинами, є просто безсенсовними. Ідеї Віденського гуртка про плодотворність зв'язку символічної логіки з конкретними науками дуже вплинули на американську, англійську, а починаючи з 60-х рр. ХХ століття – і на вітчизняну наукову думку. Сучасна математична логіка — це безліч різних логічних систем (індуктивна, ймовірнісна, комбінаторна, конструктивна, багатозначна, модальна, часова, деонтична і т.ін.), кожна з яких відноситься до різних предметних областей і класів задач. Процес подальшої спеціалізації і диференціації цих теорій свідчить про постійний прогрес логіки. Зокрема, ідеї логічного позитивізму вплинули на формування "чистого вчення про право" австро-американського теоретика Ганса Кельзена, на формування сучасної аналітичної філософії права (Х.Л.А. Харт) і на формування сучасної деонтичної логіки (Г.Х. фон Врігт, К. Алчуррон, Е. Булигін та ін).Суттєвий доробок у дослідження логічних проблем права здійснили відомі українські юристи і логіки – професор Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого В.О. Жеребкін (1921-2002), що викладав у ній протягом майже 50 років, директор Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України академік М.В. Попович, завідувач сектором логіки і методології наукового пізнання Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України професор А.Т. Ішмуратов, декан філософського факультету Київського Національного університету ім. Т.Г. Шевченка професор А.Є. Конверський та професор цього ж факультету І.В. Хоменко, професор Національної академії Міністерства внутрішніх справ України О.І. Гвоздік, професор Чернівецького Національного університету ім. Юрія Федьковича А.А. Козловський, доцент Одеської Національної юридичної академії Л.М. Сумарокова, професор Національного університету Міністерства внутрішніх справ у Харкові О.В. Тягло та ін. < Попередня   Наступна >