94

---

§ 2. Склад злочину та його елементи

Поняття злочину необхідно відрізняти від поняття складу зло­чину. Вони співвідносяться між собою як антисуспільне явище, котре вносить певні деструктивні зміни в суспільні відносини (злочин), та юридична конструкція встановлює відповідальність за злочин і закріплює її на рівні норм Особливої частини КК.

Отже, склад злочину потрібно розглядати як сукупність за­кріплених у нормах законодавства про кримінальну відповіда­льність юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), які ви­значають суспільно небезпечне діяння як злочинне.

Склад злочину структурно складається з чотирьох обов'яз­кових елементів: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'­єктивна сторона. Для констатації наявності складу злочину необхідне встановлення усіх чотирьох його елементів. Відсут­ність хоча б одного з них виключає склад злочину в цілому.

Об'єкт злочину — надзвичайно важливий, хоч і юридично рівноправний, рівнозначний, обов'язковий елемент складу будь-якого кримінально протиправного і суспільно небезпеч­ного діяння. Загальна теорія об'єкта злочину детально і глибо­ко розроблена в юридичній науці проте питання, пов'язані з його визначенням, є одними з найбільш проблемних у науці кримінального права. Правильне встановлення об'єкту злочин­ного посягання має велике теоретичне та практичне значення, оскільки саме це сприяє з'ясуванню соціально-політичної суті злочину, зокрема характеру та ступеня його суспільної небез­печності.

Найпоширенішою є позиція вчених, які вважають що об'єк­том злочину є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини. Щодо структурних елементів об'єкта злочину, то такими вважаються предмети суспільних відносин, їх учасни­ки (суб'єкти) та соціальний зв'язок (суспільно значуща діяль­ність) як зміст відносин1.

yle="text-align: justify;">В юридичних джерелах, які торкаються проблем об'єкта злочину, пропонується "вертикальна" класифікація об'єктів. Розрізняють загальний об'єкт, родовий (іноді його називають груповим або спеціальним) та безпосередній.

Поділ на загальний, родовий і безпосередній об'єкти перед­бачає уточнення питання — проти яких саме суспільних від­носин передусім спрямоване те чи інше злочинне посягання і, відповідно, яким саме суспільним відносинам воно заподіює або може заподіяти шкоду.

Під загальним об'єктом злочину слід розуміти усю сукуп­ність суспільних відносин, які поставлені під охорону кримінального закону. Однак, це не означає, що кримінальне право охороняє усі без винятку суспільні відносини. Норми криміна­льного права направлені на захист лише тих суспільних відно­син, спричинення шкоди яким здатне завдати істотної шкоди інтересам суспільства в цілому. Отже, об'єктом злочину є не всі й не будь-які суспільні відносини, а лише ті, які охороня­ються кримінальним правом.

Під родовим об'єктом злочину слід розуміти об'єкт, що охоплює певне коло тотожних або однорідних за своєю соціа­льно-політичною та економічною сутністю суспільних відно­син, які тому й охороняються єдиним комплексом взаємопо­в'язаних кримінально-правових норм. Тобто — це єдиний об'єкт для певної (однорідної) групи злочинів. Він є критерієм класифікації усіх злочинів і кримінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за їх вчинення. Саме ця його властивість слугує основою побудови Особливої частини КК.

Теорія кримінального права класифікує безпосередні об'єк­ти злочинів "по горизонталі". Як правило, злочин має один безпосередній об'єкт, однак бувають такі злочини, які посяга­ють відразу на два безпосередніх об'єкти (два об'єктні злочи­ни). У злочинах такого роду один безпосередній об'єкт є голо­вним, основним, а інший — додатковим. Основний об'єкт — це ті суспільні відносини, які є частиною родового об'єкта і саме йому, головним чином, злочином заподіюється шкода. Тому саме цей основний безпосередній об'єкт як частина ро­дового визначає внесення злочину до того або іншого розділу Особливої частини КК. Додатковий об'єкт — ті суспільні від­носини, яким заподіюється шкода сумісно, поряд з основним об'єктом. Цьому об'єкту також заподіюється шкода, оскільки він разом з основним об'єктом визначає сутність злочину.

При характеристиці об'єкта злочину не можна обминути пи­тання про предмет злочину, який хоч і не є самостійним еле­ментом складу злочину, однак входить в структуру суспільних відносин, як об'єкта злочину і виступає самостійною факульта­тивною ознакою складу злочину. Крім того законодавцем ско­нструйовані так звані "предметні" склади злочинів для яких предмет є обов'язковою ознакою складу злочину. Розглядаючи питання про поняття предмета злочину, автори вважають, що це "речі, у зв'язку з якими або з приводу яких вчиняється зло­чин". Традиційно предметом злочину вважають будь-які речі матеріального світу, з певними якостями яких кримінальний закон пов'язує наявність у діях особи ознак конкретного скла­ду злочину.

В Українській кримінально-правовій літературі побутує точ­ка зору, що предмет злочину є ознакою складу злочину, який містить специфічну інформацію, необхідну для правової оцін­ки злочину. У деяких випадках він виступає обов'язковою (конструктивною) ознакою об'єкта злочину певного виду. З цього приводу зауважимо, що предмет злочину не може пре­тендувати на роль самостійної ознаки складу злочину, оскіль­ки склад злочину є сукупністю його обов'язкових елементів (об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єктивної сторони і суб'єкта злочину). Відсутність хоча б одного з цих елементів унемож­ливлює склад злочину і, отже, кримінальну відповідальність. Предмет же притаманний не кожному злочину, є не обов'язко­вим, а факультативним стосовно загального поняття складу злочину. Злочини, які мають свій предмет, називаються пред­метними злочинами.

Окрім предмета злочину, як речей матеріального світу, з приводу яких вчиняються злочин, наука кримінального права виділяє також предмет охоронюваних суспільних відносин та предмет злочинного впливу.

Об'єктивна сторона як елемент складу злочину охоплює ознаки, які характеризують злочин із точки зору його зовніш­нього вияву, і містить велику кількість інформації, необхідної для кваліфікації діяння. Об'єктивна сторона — це зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законам діяння (дії чи бездіяльності), яке спричиняє або ство­рює небезпеку спричинення суспільно небезпечних наслідків, а також характеризується наявністю причинного зв'язку між діянням і наслідкам, часам, місцем, обстановкою, способами і засобами вчинення злочину.

Усі ознаки, які утворюють об'єктивну сторону злочину, в науці кримінального права прийнято поділяти на обов'язкові та факультативні. Обов'язковими є такі ознаки, які необхідні для кожного конкретного складу злочину. До них відноситься суспільно небезпечне діяння (дія та бездіяльність). Жоден зло­чин не відбудеться, якщо не вчинятиметься суспільно небезпе­чна дія або бездіяльність. Факультативні — це такі ознаки, які є необхідними лише для окремих конкретних складів злочи­нів. До них відносяться: суспільно небезпечні наслідки, при­чинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечним наслідком, місце, час, спосіб, засоби і обста­новка вчинення злочину. В одних випадках ці ознаки знахо­дяться за межами складу, в інших — на них вказано у законі як на основні або кваліфіковані ознаки.

Діяння, як ознака об'єктивної сторони складу злочину — це суспільно небезпечний, протиправний, конкретний, свідомий і вольовий акт поведінки людини, який вчиняється у формі дії або бездіяльності.

Дія — активна, свідома поведінка суб'єкта.

Бездіяльність — пасивна форма поведінки суб'єкта, що по­лягає у невчиненні ним конкретної дії (дій), яку він повинен був і міг вчинити в даних обставинах.

Суспільно небезпечні наслідки — це фактична шкода або реальна загроза настання такої шкоди, яка заподіюється охоронюваним кримінальним законодавством суспільним відноси­нам злочинними діяннями.

Причинний зв'язок — це об'єктивно існуючий зв'язок між суспільно небезпечним діянням (причиною) і суспільно небез­печним наслідком (наслідком), коли наслідки виникають у ре­зультаті вчинення діяння.

Місце вчинення злочину — це певна територія, на якій вчиняється суспільно небезпечне діяння, або настають суспіль­но небезпечні наслідки.

Час вчинення злочину — це певний проміжок часу, протя­гом якого вчиняється суспільно небезпечне діяння і настають суспільно небезпечні наслідки.

Обстановка вчинення злочину — це конкретні об'єктив­но-предметні умови, за яких вчиняється злочин.

Спосіб вчинення злочину — це конкретний шлях за допо­могою якого злочинець досягає певного злочинного результату.

Засоби вчинення злочину — це сукупність прийомів та ме­тодів, які використовуються злочинцем при вчиненні злочину.

Поділ ознак на обов'язкові і факультативні передбачається лише в рамках загального поняття об'єктивної сторони складу злочину. Якщо одна з названих факультативних ознак включе­на в об'єктивну сторону основного або кваліфікованого складу злочину, то для цього складу злочину вона є обов'язковою.

У теорії кримінального права суб'єктом злочину є фізична, осудна особа, яка до вчинення злочину досягла віку криміна­льної відповідальності. Дане теоретичне визначення закріплене і на рівні законодавства, зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 18 КК суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила зло­чин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідаль­ність.

Ознаками суб'єкта злочину є:

наявність статусу фізичної особи;

досягнення встановленого законом віку кримінальної відпо­відальності;

осудність.

Розглянемо їх докладніше. Особа вважається такою, що до­сягла певного віку в нуль годин наступної за днем народження доби. Вік її встановлюється за особистими документами або експертним шляхом. У випадках, коли вік обвинуваченого не­повнолітнього встановлює судово-медична експертиза, днем його народження слід вважати останній день визначеного ро­ку, а визначаючи вік мінімальною і максимальною кількістю років, виходять з пропонованого експертизою мінімального ві­ку цієї особи.

Осудною, згідно з ч. 1 ст. 19 КК, визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяль­ність) і керувати ними. Осудність виступає обов'язковою умо­вою кримінальної відповідальності і є однією із загальних ознак суб'єкта злочину. Тобто осудність — це такий стан пси­хіки, коли людина в момент вчинення суспільно небезпечного діяння може усвідомлювати свої дії і керувати ними. Лише з таким станом психіки і пов'язана здатність особи відповідати за свої дії.

Неосудна особа не підлягає кримінальній відповідальності за вчинене нею суспільно небезпечне діяння, оскільки воно вчиняється без відповідного усвідомлення або волі. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусо­ві заходи медичного характеру, якщо така особа за характером вчиненого нею діяння і за своїм психічним станом становить небезпеку для суспільства. Неосудність, відповідно до ч. 2 ст. 19 КК — це неспроможність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного душе­вного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльнос­ті, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.

Однак не слід думати, що будь-яке психічне захворювання особи дає підстави для визнання її неосудною, оскільки не всяке психічне захворювання впливає на здатність особи усві­домлювати свої дії і керувати своїми вчинками. Осудною може бути визнана не тільки психічно здорова людина, а й така, яка страждає на яке-небудь психічне захворювання, але за умови, що в момент вчинення суспільно небезпечного діяння вона усвідомлювала свої дії і могла керувати ними. Отже, осу­дність є передумовою вини особи, а вина — обов'язкова умо­ва кримінальної відповідальності та покарання.

Суб'єкти деяких злочинів характеризуються ще й додатко­вими спеціальними ознаками. Залежно від їхньої наявності чи відсутності суб'єкти поділяються на загальні і спеціальні.

Спеціальним суб'єктом злочину (відповідно до ч. 2 ст. 18 КК) є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.

У теорії кримінального права спеціальним суб'єктом злочи­ну визнаються суб'єкти, наділені не тільки загальними власти­востями всіх суб'єктів злочину, але й характеризуються додат­ково особливими, лише їм притаманними якостями.

Злочинна діяльність людини — це психофізична єдність зо­внішніх форм поведінки і її внутрішньої, психічної сторони, яку становить певне співвідношення свідомості та волі, моти­ву й мети діючого суб'єкта. У реальній дійсності будь-яка дія особи, у тому числі і злочинна — це єдність її зовнішньої — об'єктивної і внутрішньої — суб'єктивної сторін. Лише теоре­тично можна розділити ці сторони і розглядати їх окремо одна від одної, маючи, однак, на увазі, що в житті вони являють собою нерозривну єдність об'єктивного і суб'єктивного в будь-якому акті людських учинків.

Важливість дослідження суб'єктивної сторони злочину по­лягає в тому, що її ознаки мають вирішальне значення для правильної оцінки суспільної небезпечності діяння; відмежу­вання злочинної вини від невинно заподіяної шкоди; виклю­чення об'єктивного інкримінування; кваліфікації злочину, при­значення покарання.

Згідно з традиційним для науки кримінального права визна­ченням "суб'єктивна сторона злочину" — це психічне став­лення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків, тобто, так би мовити, внутрішня сторона сус­пільно небезпечного діяння.

До ознак, які утворюють суб'єктивну сторону злочину, від­несені вина, мотив і мета вчинення злочину. До того ж, якщо вина є обов'язковою ознакою будь-якого складу злочину, у тому числі вчиненого з необережності, то мотив і мета прита­манні лише складам злочинів з умисною формою вини.

Виною (відповідно до ст. 23 КК) є психічне ставлення осо­би до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Коде­ксом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необереж­ності.

Умисел може бути прямий або непрямий.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно не­безпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), пе­редбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх на­стання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), пе­редбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажа­ла, але свідомо припускала їх настання (ст. 24 КК).

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпев­неністю, якщо особа передбачала можливість настання сус­пільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльнос­ті), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не пе­редбачала можливості настання суспільно небезпечних наслід­ків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити (ст. 25 КК).

 

1 Кримшальне право України Загальна частина Підручник / За ред М І Бажанова, В В Сташиса, В Я Татя — Київ—Харків Юрінком Інтер — Право, 2003 — 416 с — с 90

 

< Попередня   Наступна >