216

---

§ 2. Кримінально-правова характеристика окремих підстав звільнення від покарання та його відбування

У ч. 2 ст. 74 КК встановлено, що особа, засуджена за діяння, ка­раність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання, а в ч. З ст. 74 КК — призна­чена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується до максимальної межі покарання, встановле­ної санкцією нового закону. Дана норма відображає закріплений в ч. 1 ст. 58 Конституції України та в ст. 5 КК принцип зворот­ної діл закону в часі згідно з ним, закон про кримінальну відпові­дальність, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кри­мінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто по­ширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання такий законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

Таке звільнення від покарання чи його пом'якшення здійс­нюється виключно судом за заявою засудженого чи за подан­ням прокурора чи органу, який відає виконанням покарання.

Звільнення особи від покарання у зв'язку із втратою су­спільної небезпечності (ч. 4 ст. 74). Особа, яка вчинила зло­чин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з ураху­ванням бездоганної поведінки та сумлінного ставлення до пра­ці цю особу на час розгляду справи не можна вважати суспі­льно небезпечною (ч. 4 ст. 74 КК). Таким чином, особа може бути звільнення за наявності наступних трьох умов:

особа засуджена за злочин невеликої або середньої тяжкості;

бездоганна поведінка особи та сумлінне ставлення до праці після вчинення злочину;

втрата особою суспільної небезпечності на час розгляду справи в суді.

Встановлення тяжкості вчиненого зло

чину здійснюється су­дом на підставі ст. 12 КК. Втрата особою суспільної небезпе­чності означає, що в особи сформовано позитивні навички та установки, які свідчать про її виправлення та недоцільність за­стосування покарання. Про втрату особою суспільної небезпе­чності свідчить бездоганна поведінка та сумлінне ставлення до праці, що мають місце протягом тривалого часу.

Бездоганна поведінка особи полягає в тому, що вона не вчиняє злочинів та інших правопорушень, виконує професійні, сімейні та інші обов'язки, дотримується загальноприйнятих в суспільстві норм поведінки. Сумлінне ставлення до праці — це, в першу чергу, зайняття суспільно корисною працею, відповіда­льне ставлення особи до роботи, виконання, покладених на неї трудових обов'язків, підвищення рівня кваліфікації і т. ін.

Звільнення від покарання у зв'язку із закінченням стро­ків давності (ч. 5 ст. 74 КК) може бути застосоване у випадках, коли суд не може звільнити особу від кримінальної відпо­відальності у зв'язку із закінченням строків давності, відповід­но до ст. 49 КК. Таке можливо, якщо особа заперечує проти закриття справи за нереабілітуючою обставиною (закінчення строків давності), а вимагає закриття справи за відсутністю в діях особи складу злочину, або виправдання. Тоді суд, за наяв­ності підстав, визнає особу винною у вчиненні злочину, вино­сить обвинувальний вирок, яким звільняє особу від покарання.

Суд може прийняти рішення про звільнення від відбуван­ня покарання з випробуванням (ст.ст. 75—78 КК) при при­значенні покарання у виді виправних робіт, службового обме­ження для військовослужбовців, обмеження волі, а також по­збавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тя­жкість злочину, особу винного та інші обставини справи. Під­ставами такого звільнення є:

призначення особі основного покарання лише чітко вказа­них в законі видів (ст. 75 КК);

висновок суду про можливість виправлення особи без від­бування покарання. Такий висновок ґрунтується на враху­ванні судом тяжкості вчиненого злочину, особи винного та інших обставин справи, які повинні свідчити про знижений ступінь тяжкості вчиненого злочину та суспільної небезпеч­ності особи винного та можливість виправлення засуджено­го без відбування покарання.

Суд ухвалює звільнити засудженого від відбування покаран­ня, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину та виконає покладені на нього обо­в'язки. Іспитовий строк встановлюється судом в кожному кон­кретному випадку, виходячи із обставин кримінальної справи тривалістю від одного до трьох років.

Звільняючи засудженого від відбування покарання з випро­буванням суд, може покласти на нього обов'язки, передбачені ч. 1 ст. 76 КК. За поведінкою засудженого та виконанням ним покладених на нього судом обов'язків під час іспитового стро­ку здійснюється контроль, органами виконання покарань за мі­сцем проживання засудженого, а щодо військовослужбовців — на командирів військових частин.

Особі, звільненій від відбування покарання з випробуван­ням, відповідно до ст. 77 КК може бути призначено додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційно­го класу.

Ст. 78 КК встановлено правові наслідки звільнення від від­бування покарання з випробуванням:

якщо засуджений після закінчення іспитового строку вико­нав покладені на нього обов'язки та не вчинив нового зло­чину, то суд зобов'язаний звільнити його від призначеного покарання;

якщо засуджений не виконує покладені а нього обов'язки або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його неба­жання стати на шлях виправлення, то суд направляє засу­дженого для відбування призначеного йому покарання. У разі вчинення засудженим протягом іспитового строку но­вого злочину суд призначає йому покарання за правилами, передбаченими в ст.ст. 71, 72 КК, тобто призначає покаран­ня за сукупністю вироків з реальним його відбуванням.

Звільнення від відбування покарання у зв'язку із закін­ченням строків давності виконання обвинувального виро­ку (ст. 80 КК). За певних об'єктивних умов постановлений су­дом вирок може своєчасно не приводитись у виконання. Тоді, після закінчення, встановлених ч. 1 ст. 80 КК строків, суд по­становляє звільнити особу від призначеного їй покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинуваль­ного вироку, крім випадків вчинення засудженим злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених ст.ст. 437—439 та ч. 1 ст. 442 КК. У разі вчинення цих злочинів, згідно ч. 6 ст. 80 КК, давність не застосовується. Тривалість строків дав­ності диференціюється в залежності від тяжкості вчиненого злочину, а також виду і міри призначеного покарання:

два роки — у разі засудження до покарання менш суворого ніж позбавлення волі;

три роки — у разі засудження до покарання у виді обмежен­ня волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

п'ять років — у разі засудження до покарання у виді по­збавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин;

десять років — у разі засудження до покарання у виді по­збавлення волі на строк понад п'ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;

п'ятнадцять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.

Строки давності щодо додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду. Питання щодо застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі замі­няється позбавленням волі на певний строк.

Перебіг давності може зупинятись (ч. З ст. 80 КК) та пере­риватися (ч. 4 ст. 80 КК):

зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування покарання, тобто вчиняє дії (або бездіяльність), які пере­шкоджають виконанню обвинувального вироку. У цих ви­падках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення засудженого для відбування покарання або його затримання. Тобто перебіг давності продовжується, і до її строку зара­ховується час, який минув до зупинення перебігу давності. У цьому разі строки давності в два, три і п'ять років по­двоюються;

переривається, якщо до закінчення встановлених законом строків давності, засуджений вчинить новий середньої тяж­кості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення да­вності в цьому випадку починається з дня вчинення нового злочину, тобто в строк давності не зараховується час, який минув до вчинення нового злочину.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК) — це дострокове звільнення засудженого за умови не вчинення протягом невідбутої частини покарання нового злочину. Умовно-дострокове звільнення можливе за таких об­ставин:

може бути застосоване лише до осіб, які відбувають пока­рання у виді виправних робіт, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, тоб­то покарання, призначені на певний строк. Особа може бу­ти також умовно-достроково звільнена повністю або част­ково і від відбування додаткового покарання;

сумлінна поведінка і ставлення до праці засудженого, яки­ми він довів своє виправлення;

фактичне відбуття засудженим встановлену ч. З ст. 81 КК частину строку покарання, призначеного судом.

Сумлінна поведінка засудженого полягає у дотриманні ре­жиму відбування відповідного покарання, виконання всіх вка­зівок адміністрації органів кримінально-виконавчої системи і т. ін. Сумлінне ставлення до праці передбачає виконання всіх покладених на нього трудових обов'язків, дотримання правил трудового розпорядку, охорони праці тощо.

У разі невиконання покладеної на засудженого умови дост­рокового звільнення (невчинення протягом невідбутої частини покарання нового злочину), суд призначає йому покарання за правилами призначення покарання за сукупністю вироків (ст.ст. 71, 72 КК).

Застосування заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК) можливе щодо осіб, які відбувають пока­рання у виді обмеження або позбавлення волі, стали на шлях виправлення та фактично відбули частину покарання, встанов­лену в ч. 4 ст. 82 КК.

У цих випадках не відбувається скорочення строків призна­ченого покарання, а воно замінюється на більш м'який вид, згідно системи покарань, передбаченої ст. 51 КК. Більш м'яке покарання призначається в межах строків, встановлених у За­гальній частині КК для даного виду покарання, і не повинно перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного ви­роком

Поняття „засуджений став на шлях виправлення" означає, що він своєю поведінкою та сумлінним ставленням до праці ще не довів свого виправлення, але засвідчив успішність процесу виправлення та можливість його досягнення при відбуванні більш м'якого виду покарання, ніж встановленого вироком.

У разі заміни невідбутої частини основного покарання більш м'яким засудженого може бути звільнено також і від додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати пе­вні посади або займатися певною діяльністю. До осіб, яким покарання замінено більш м'яким, може бути застосоване умо­вно-дострокове звільнення.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 КК, якщо особа, відбуваючи більш м'яке покарання, вчинить новий злочин, суд приєднує невідбуту частину більш м'якого покарання до покарання за знову вчинений злочин за правилами, передбаченими ст.ст. 71, 72 КК.

Кримінальним кодексом встановлено також певні особливо­сті заміни покарання більш м'яким, зокрема для жінок, які ма­ють дітей віком до трьох років (ч. 4 ст. 83 КК), згідно із зако­ном про амністію (ч. З ст. 86 КК) та актом про помилування (ч. 2 ст. 87 КК).

Ст. 84 КК передбачено три самостійні види звільнення від покарання за хворобою. Ч. 1 ст. 84 КК визначає, що звільня­ється від покарання особа, яка під час його відбування захво­ріла на психічну хворобу Питання про те, чи є психічне за­хворювання особи підставою для звільнення особи від відбу­вання покарання вирішується судом згідно з Переліком захво­рювань, які є підставою для направлення в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування пока­рання, що затверджується Міністерством охорони здоров'я України. Обов'язковою умовою є те, що психічна хвороба по­збавляє засудженого можливості усвідомлювати свої дії (безді­яльність) або керувати ними, а отже і можливості усвідомлю­вати вплив покарання на неї, що робить подальше виконання покарання недоцільним. Звільнення особи у цьому випадку не пов'язується із тяжкістю вчиненого злочину, особою винного або тривалістю невідбутої частини покарання, а лише із наяв­ністю відповідного психічного захворювання. До такої особи можуть застосовуватися примусові заходи медичного характе­ру відповідно до ст.ст 92—95 КК.

Ч. 2 ст. 84 КК передбачає звільнення від покарання особи, яка захворіла на іншу (тобто не психічну) тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, загрожує життю особи або може призвести до серйозного погіршення здоров'я чи ін­ших тяжких наслідків. Дана норма застосовується до осіб, які захворіли на таку хворобу після вчинення злочину або поста­новлення вироку. До тяжких хвороб відносяться ті хвороби, що наведені в Переліку захворювань, які є підставою для на­правлення в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, затвердженому Міністерст­вом охорони здоров'я України.

В цьому випадку при вирішенні питання про звільнення суд бере до уваги тяжкість вчиненого злочину, особу засудженого та інші обставини справи. Тяжкість вчиненого злочину визна­чається ст. 12 КК. При розгляді особи засудженого враховуються його позитивні якості, характеристика під час відбуван­ня покарання, ступінь виправлення тощо. Іншими обставинами можуть бути тривалість відбутої частини покарання, факт за­подіяння засудженим собі ушкоджень, які призвели до даного захворювання, ухилення засудженого від лікування.

Звільнення від покарання військовослужбовців, засуджених до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінар­ному батальйоні, в разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров'я (ч. З ст. 84 КК) має підставою за­хворювання військовослужбовця на хворобу, що робить його непридатним до військової служби. При цьому не враховується тяжкість хвороби, її перешкоджання виконанню покарання, тя­жкість вчиненого злочину, особа винного чи інші обставини.

Для звільнення від покарання особи, яка під час його відбу­вання захворіла на психічну хворобу, та звільнення від пока­рання чи подальшого його відбування особи, яка після вчи­нення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, вста­новлено певні умови (ч. 4 ст. 84 КК). У разі одужання таких осіб, вони повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені ст.ст. 49 або 80 КК, або відсутні інші підстави для звільнення від покаран­ня. В цьому випадку час, протягом якого до осіб застосовува­лись примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими ч. 5 ст. 72 КК, при чому один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру.

Звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування — єдиний вид зві­льнення, який застосовується не судом, а органом законодав­чої влади та Президентом України. Питання амністії та поми­лування регулюються ст.ст. 85—87 КК, Законом України від 01 жовтня 1996 р. „Про застосування амністії в Україні", По­ложенням про порядок здійснення помилування, затвердженим указом Президента України від 12 квітня 2000 р.

Амністія — це вид повного або часткового звільнення від покарання та його відбування на підставі закону України про амністію певної, визначеної ним категорії осіб, винна у вчи­ненні злочинів.

Закон про амністію оголошується щодо певної категорії осіб, які вчинили злочини до вступу закону в силу, тобто навіть до засудження особи чи розгляду її справи в суді. Законом про ам­ністію особа може бути повністю чи частково звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання, або передбачено заміну покарання чи невідбутої частини покарання більш м'я­ким. Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звіль­нені як від основного, так і додаткового покарання.

Закон „Про застосування амністії в Україні" передбачає три види амністії: повну, часткову та умовну. Повна амністія пе­редбачає повне звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання, передбаченої законом про амністію категорії осіб, часткова -— часткове звільнення від відбування призна­ченого покарання, а умовна поширюється на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов'язко­вого виконання до цієї дати вимог, передбачених законом, і застосовується у виключних випадках. Якщо має місце сукуп­ність злочинів, амністія поширюється на ті злочини, які зазна­чені в законі про амністію. Дія закону про амністію не поши­рюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після його прийняття.

Законом „Про застосування амністії в Україні" встановлено коло осіб до яких не може бути застосовано амністію, і яке може бути розширено конкретним законом про амністію. Ам­ністія, як правило, оголошується не частіше одного разу на ка­лендарний рік.

Помилування — це вид звільнення особи від покарання чи його відбування, яке здійснюється на підставі акта Президен­та України про помилування щодо індивідуально визначеної в акті особи.

На відміну від закону про амністії, акт помилування не має нормативного характеру. Він є персоніфікованим актом однора­зового застосування права — щодо конкретного засудженого.

Актом про помилування може бути встановлено наступне:

повністю або частково звільнено особу від відбування видів основного, крім довічного позбавлення волі, а також додат­кового покарання;

довічне позбавлення волі може бути замінено на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років (ч. 2 ст. 87 КК);

замінено покарання або його невідбуту частину більш м'я­ким покаранням;

знято судимість.

Помилування не ставиться в залежність від тяжкості вчине­ного злочину, ступеня суспільної небезпечності особи, виду та міри призначеного особі покарання. Право подати клопотання про помилування має будь-яка особа, незалежно від того, який злочин вона вчинила і до якої міри покарання засуджена. Крім того, право подавати клопотання мають також близькі родичі засудженого, захисник, громадські організації тощо. Якщо осо­ба була засуджено за вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину до покарання у виді позбавлення волі на певний строк, прохання про її помилування може бути подано тільки після фактичного відбуття нею не менше половини строку призначеного покарання, а у разі засудження до довічного по­збавлення волі — лише після фактичного відбуття не менше п'ятнадцяти років.

Помилування здійснюється Президентом України. Клопо­тання про помилування засуджених попередньо розглядає Ко­місія з питань помилування та Управління з питань помилу­вання Адміністрації Президента України.

 

< Попередня   Наступна >