74

---

§ 2. Примусове лікування

Нормами кримінального законодавства України передбачений і такий інститут, як примусове лікування — кримінально-правовий захід, який застосовується до осіб, що вчинили злочин та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб і спрямований на вилікування такої особи, профілактик та недопущення розповсюдження цієї хвороби в суспільстві.

Примусове лікування може бути застосоване судом, незале­жно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочин та мають хворобу, небезпечну для здоров'я інших осіб. До та­ких хвороб відносять туберкульоз, венеричні захворювання, СНІД, алкоголізм, наркоманію.

У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем в примусовому порядку. Госпіталізація до психіатричного за­кладу з посиленим наглядом передбачена ч. 4 ст. 94 КК для осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, не пов'язані з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становлять загрози для суспільства. Для особи ж, що вчи­нила суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом становить за­грозу для суспільства, передбачена госпіталізація до психіат­ричного закладу із суворим наглядом (ч. 5 ст. 94 КК). Слід за­уважити, що законодавець окремо вирізняє посягання на життя інших осіб серед решти суспільно небезпечних діянь як ознаку, що вказує на необхідність госпіталізації психічно хворої особи в психіатричному закладі із суворим наглядом. Таке положення цілком відповідає Конституції України, в якій визначено, що життя людини визнається в нашій країні найвищим благом, а саме тому повинно охоронятись особливо ретельно.

Оскільки не кожна психічно хвора особа є суспільно небез­печною, суд може передати її на піклування родичам або опі

ку­нам з обов'язковим лікарським наглядом. Підстави такої пере­дачі, закріплені в ч. 6 ст. 94 КК: якщо не буде визнано за необ­хідне застосування до психічно хворого примусових заходів ме­дичного характеру, а також у разі припинення таких заходів.

Продовження, зміна, або припинення застосування примусо­вих заходів медичного характеру здійснюється виключно су­дом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), що надавав особі психіатричну допомогу, до якої додається обґрунтований висновок комісії лікарів-психіатрів (ст. 95 КК). Необхідність висновку комісії лікарів-психіатрів (двох або більше фахівців в сфері психіатрії, які колегіально вирішують питання, пов'язані з наданням психіатричної допо­моги) вказує на визначену кримінальним законодавством важ­ливість правильного діагностування психічної хвороби, вста­новлення її тяжкості, можливості подальшого лікування та со­ціальної реабілітації особи. Адже відомо, що стан психічно хворої людини, якій надається психіатрична допомога, під впливом різних факторів може змінюватися, така особа може вилікуватись.

Огляди медичною комісією лікарів-психіатрів таких осіб, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру ма­ють проводитися не рідше, ніж один раз на 6 місяців, задля вирішення питання про наявність підстав для звернення до та більш низьку — 14 років за вчинення деяких злочинів, пе­релік яких наводиться в ст. 22 КК.

Неповнолітній у віці від 14 до 16 років підлягають криміна­льній відповідальності за вчинення зазначених злочинів не ли­ше, як їх виконавець, а й як співучасник, не лише за вчинення закінченого злочину, а й за замах на особливо тяжкий, тяжкий та злочин середньої чи невеликої тяжкості, а також за готу­вання до особливо тяжкого, тяжкого чи злочину середньої тя­жкості. Перелік злочинів, наведений в ч. 2 ст. 22 КК, за вчи­нення яких кримінальна відповідальність настає з 14-річного віку, є вичерпним.

Отже, точне встановлення віку особи може мати вирішальне значення при розгляді питання про притягнення її до криміна­льної відповідальності. Вік особи вимірюється часом, календар­ним періодом життя на певну дату. Вік, з якого настає криміна­льна відповідальність, обчислюється на момент вчинення злочи­ну: для неповнолітнього — встановлюється на підставі відпові­дного документа (копії свідоцтва про народження).

При встановленні вікової межі кримінальної відповідальності законодавець виходив з того, що з досягненням 16 чи 14 років неповнолітні здатні повністю усвідомлювати значення своїх діянь (їх суспільну небезпечність і забороненість) та керувати ними. Однак, треба враховувати й можливу відсталість в роз­витку конкретного неповнолітнього, тому при провадженні досудового слідства та розгляді в суді справи про злочини непо­внолітнього необхідно з'ясувати стан його здоров'я та загаль­ного розвитку.

Встановлення віку кримінальної відповідальності (16 років, а в певних випадках 14 років) не означає, що кримінальний закон визнає неповнолітніх, які досягли цього віку, повною мірою со­ціально зрілим. До 18 років вони залишаються неповнолітніми, не є дорослими, а відповідальність неповнолітніх, які вчинили злочин, має свою специфіку. В КК виділено окремий розділ XV "Особливості кримінальної відповідальності та покарання непо­внолітніх." Норми цього розділу покликані забезпечити враху­вання вікових, соціально-психологічних, психофізичних та ін­ших особливостей розвитку неповнолітніх, які вчинили злочин.

В нормах розділу XV КК втілюється ідея менш суворої від­повідальності неповнолітніх порівняно з дорослими. Окрім то­го, особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх відображені і в деяких нормах інших розділів Загальної части-відбування покарання. У разі призначення інших видів пока­рань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікува­льних закладах (ст. 96 КК).

 

< Попередня   Наступна >