51

---

РОЗДІЛ ІІІ

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ОСОБИ

§ 1. Злочини проти життя

Життя людини, відповідно до ст. 3 Конституції України, є найвищою соціальною цінністю, а в ст. 27 Основного Закону наголошується, що кожна людина має невід’ємне право на жит­тя і ніхто не може свавільно позбавити людину життя. Тому злочини проти життя становлять велику суспільну небез­печність. До них КК відносить різні види умисних вбивств (статті 115—118), вбивство через необережність (ст. 119), дове­дення до самогубства (ст. 120), погрозу вбивством (ст. 129)1.

Поняття вбивства та його види. У частині 1 ст. 115 дається поняття вбивства як умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині. Крім того, в ст. 119 передбачено відповідальність за вбивство через необережність. Тому загальне поняття вбив­ства можна визначити як умисне або необережне заподіяння смерті іншій людині. Заподіяння смерті іншій людині — це по­збавлення її життя.

Об’єктом вбивства є життя людини. Початком життя при цьому слід вважати початок фізіологічних пологів. Посягання на плід людини до початку родового процесу не є посяганням на життя і може призвести до відповідальності за незаконне проведення аборту. Кінцевим моментом життя є біологічна смерть.

Закон рівною мірою охороняє життя будь-якої людини, неза­лежно від її життєздатності, віку, моральних якостей тощо. Вбив­ство — це позбавлення життя іншої людини. Самогубство або замах на самогубство злочином не вважається.

З об’єктивної сторони вбивство може бути здійснено шля­хом дії або бездіяльності. Для позбавлення людини життя може застосовуватися як фізичний вплив (удар ножем, задушення, отруєння тощо), так і психічний (заподіяння душевної травми, що спричинила смерть, підбурю

вання до самогубства особи, яка не усвідомлює значення цього акту тощо).

У разі вчинення вбивства шляхом бездіяльності йдеться про вчинення винним дій, що запобігли б настанню смерті за умови, що він зобов’язаний був і мав можливість їх вчинити. Наприк­лад, особа медичного персоналу з метою заподіяння смерті хво­рому не застосовує необхідного лікування.

Обов’язковою ознакою закінченого складу вбивства є настан­ня злочинного наслідку — смерті людини. При цьому необхідно встановити причинний зв’язок між діянням винного і настан­ням смерті потерпілого.

Вбивство — це протиправне позбавлення життя. Тому не є вбивством, наприклад, позбавлення життя людини в стані необ­хідної оборони. Навпаки, згода потерпілого на позбавлення його життя не виключає протиправності діяння.

З суб’єктивної сторони вбивство може бути вчинено як з умис­лом (прямим або непрямим), так і через необережність (зло­чинну самовпевненість або злочинну недбалість). Правильна кваліфікація умисного вбивства передбачає ретельне досліджен­ня його мотивів і мети.

Суб’єкт вбивства — будь-яка особа, яка досягла 14-ти років, за вбивства, передбачені статтями 115—117, і 16-ти років — за вбивства, передбачені статтями 118 і 119.

Види вбивств. За суб’єктивною стороною розрізняють вбивства умисні (статті 115—118) і вбивства через необережність (ст. 119). Своєю чергою, умисні вбивства поділяють за ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) на три види: так зване просте вбивство, тобто вчинене без обставин, що обтяжують чи пом’якшують відпові­дальність (ч. 1 ст. 115); вчинене за обставин, що обтяжують відпові­дальність, так зване кваліфіковане вбивство (ч. 2 ст. 115) і вчинене за обставин, що пом’якшують відповідальність, так зване привілей­оване вбивство. Цей розподіл має дуже важливе практичне зна­чення, оскільки у разі вчинення умисного вбивства за наявності і тих, й інших згаданих обставин, вчинення належить кваліфікува­ти як вбивство за обставин, що пом’якшують відповідальність.

Умисне вбивство без обставин, що пом’якшують чи обтяжу­ють відповідальність (просте вбивство) — ч. 1 ст. 115 — має місце в тих випадках, коли у вчиненому немає ознак вбивств, передба­чених ч. 2 ст. 115, статтями 116—118. За частиною 1 ст. 115 кваліф­ікуються вбивства, вчинені в бійці, з помсти, на ґрунті особис­тих взаємовідносин, з ревнощів, зі співчуття (наприклад, за на­явності прохання потерпілого) та деякі інші.

Покарання за таке вбивство передбачено ч. 1 ст. 115 — по­збавлення волі на строк від семи до п’ятнадцяти років.

Умисне вбивство за обставин, що обтяжують відповідальність (кваліфіковане вбивство), — ч. 2 ст. 115. Обставини, що обтяжу­ють відповідальність, перераховано в пунктах 1—13 ч. 2 ст. 115. Для застосування ст. 115 достатньо наявності хоча б однієї з указаних в ній обтяжуючих обставин.

Умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115) перед­бачає, що позбавлення життя цих осіб охоплювалось єдиним умислом винного. Для такої кваліфікації не має значення, яким мотивом керувався винний і чи був він однаковим при позбав­ленні життя кожного з потерпілих. Наявність розриву в часі при реалізації єдиного умислу на вбивство двох або більше осіб значення для кваліфікації злочину за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК не має. Дії винного не можуть кваліфікуватися за п. 1 ч. 2 ст. 115, якщо не доведено, що його умисел був спрямований на позбавлення життя саме двох або більше осіб.

Під умисним вбивством малолітньої дитини (п. 2 ч. 2 ст. 115) розуміють умисне позбавлення життя особи, якій не виповни­лося 14 років. Ця кваліфікуюча ознака має місце тоді, коли вин­ний достеменнно знав, що потерпілий є малолітнім, або при­пускав це, або за обставинами справи повинен був і міг це усві­домлювати.

Умисне вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності (п. 2 ч. 2 ст. 115), має місце, якщо винний завідомо знав про такий стан потерпілої. Кваліфікація злочину не залежить від строку вагітності та життєздатності плоду.

Умисне вбивство заручника (п. 3 ч. 2 ст. 115). Заручником є особа, яка захоплена або утримується будь-ким для забезпечен­ня того, щоб родичі, інші особи, органи держави або відповідні організації виконали певні вимоги як умову звільнення заруч­ника. Вбивство заручника може мати місце в момент захоплен­ня або протягом часу утримування заручника, тобто позбавлення волі. Вбивство можливе і внаслідок спроби заручника втек­ти, під час його перевезення тощо. Саме захоплення чи утри­мання заручника є самостійним злочином і кваліфікується за статтями 147 або 349.

Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю ( п . 4 ч. 2 ст. 115). У деяких випадках спосіб позбавлення життя свідчить про особливу жорстокість злочину. Пленум Верховного Суду України в своїй практиці вважає, що до особливо жорстоких можуть бути віднесені, зокрема, випадки, коли перед позбавлен­ням життя або в процесі вчинення вбивства до потерпілого умис­но застосовувалися тортури, катування або йому заподіювали­ся особливі страждання шляхом заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, або з використанням вогню, струму, отру­ти, що завдає нестерпного болю.

Судова практика виходить із того, що про ознаку особливої жорстокості може свідчити також вчинення злочину в присут­ності близьких потерпілому осіб, якщо винний усвідомлював, що такими діями завдає їм особливих страждань.

Умисне вбивство слід також вважати вчиненим з особливою жорстокістю, якщо воно супроводжувалося глумлінням над тру­пом, крім випадків його знищення або розтину з метою прихо­вати вбивство.

Умислом винного має охоплюватися особлива жорстокість дій, що ним вчиняються. Визнавши засудженого винним у вбивстві, вчиненому з особливою жорстокістю, суд має навести у вироку підстави та мотиви, згідно з якими він дійшов такого ви­сновку. Встановлення особливої жорстокості вбивства не нале­жить до компетенції судово-медичної експертизи, оскільки по­няття «жорстокість» не є медичним. Вирішення цього питання є прерогативою органів досудового слідства і суду. Експерт лише дає висновок, чи зазнав потерпілий особливо сильних страждань.

Умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб (п. 5 ч. 2 ст. 115), має місце, якщо, вчиняючи вбив­ство певної особи, винний усвідомлював, що він застосовує та­кий спосіб заподіяння смерті, який небезпечний для життя не тільки однієї людини (наприклад, вбивство шляхом пострілу в натовп людей, підпал приміщення, у якому крім потерпілого перебували інші особи, вчинення аварії автомашини, в якій їхали кілька осіб). Судова практика випадки вбивства за допомогою різного роду автоматичних пристроїв, що створюють загрозу для життя будь-якої особи, кваліфікує за п. 5 ч. 2 ст. 115.

Заподіяння при вбивстві способом, небезпечним для життя багатьох людей, тілесних ушкоджень іншим особам слід додат­ково кваліфікувати за статтями КК, що передбачають відпові­дальність за умисне заподіяння тілесних ушкоджень. Якщо при вбивстві способом, небезпечним для життя багатьох людей, вчи­нено умисне вбивство двох або більше осіб, винний підлягає відповідальності за пунктами 1 і 5 ч. 2 ст. 155.

Умисне вбивство з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115) здійснюється з мотивів, спрямованих на отримання будь-яких матеріальних благ для себе або інших осіб (заволодіти гроши­ма, коштовностями, цінними паперами, майном тощо), одержан­ня чи збереження певних майнових прав, уникнення матеріаль­них витрат чи обов’язків (одержати спадщину, позбавитися боргу, звільнитися від платежу тощо) або досягнення іншої матеріальної вигоди. Корисливим також є вбивство, вчинене за винагороду або з метою обійняти більш високооплачувану посаду.

Для кваліфікації злочину за п. 6 ч. 2 ст. 115 не має значення, чи вдалося винному реалізувати корисливий мотив. Необхідно лише, щоб корисливі мотиви виникли до вчинення вбивства чи під час вчинення цього злочину. Тому не може бути основою для квалі­фікації вбивства за п. 6 ч. 2 ст. 115 заволодіння майном вбитого в тих випадках, якщо користь не була мотивом вбивства.

Верховний Суд України виходить із того, що умисне вбив­ство, вчинене при розбійному нападі, вимаганні, незаконному заволодінні транспортним засобом, належить кваліфікувати не лише за п. 6 ч. 2 ст. 115, а й за статтею, якою передбачено відпові­дальність за злочинне заволодіння майном (ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 3 ст. 262, ч. 3 ст. 308, ч. 3 ст. 312, ч. 3 ст. 313, ч. 3 ст. 289).

Умисне вбивство з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115) ма­тиме місце лише у разі, якщо воно вчиняється за явно вираженої неповаги до суспільства, нехтування загальнолюдськими пра­вилами співжиття і нормами моралі, або без будь-якої причини чи з використанням малозначного приводу. Якщо винний крім вбивства з хуліганських мотивів вчинив інші умисні дії, що суп­роводжуються особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, то вчинене ним належить кваліфікувати за п. 7 ч. 2 ст. 115 і ст. 296. Хуліганство, що потягло за собою необережне позбавлення життя людини, не містить складу злочину, який розглядається, і має кваліфікуватися за відповідною частиною статей 296 і 119.

При кваліфікації вбивства за п. 7 ч. 2 ст. 115 слід встановити наявність хуліганських мотивів, що визначають поведінку вин­ного. Не встановлення конкретних мотивів вбивства не є підста­вою для кваліфікації злочину як вчиненого з хуліганських мо­тивів.

Умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з вико­нанням цією особою службового або громадського обов’язку (п. 8 ч. 2 ст. 115) має місце, якщо вбивство вчинено з метою не допус­тити чи припинити правомірну діяльність потерпілого у зв’яз­ку з виконанням ним зазначеного обов’язку, змінити характер останньої, а так само з мотивів помсти за неї. Під виконанням службового обов’язку слід розуміти виконання особою покладе­них на неї обов’язків у державній чи громадській установі, на підприємстві, в організації. Потерпілим при цьому може бути не тільки службова особа, а й інші працівники, які виконують службові функції, та їх близькі родичі. Виконання громадсько­го обов’язку — це будь-яка корисна для суспільства діяльність громадянина.

Відповідальність за вбивство в зв’язку з виконанням служ­бового або громадського обов’язку настає незалежно від того, коли були вчинені потерпілим дії, які стали приводом для вбив­ства.

Близькі родичі згідно з п. 11 ст. 32 Кримінально-процесу­ального кодексу України — це батьки, один із подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки.

Посягання на життя (тобто вбивство або замах на вбивство) державного чи громадського діяча, вчинене у зв’язку з його дер­жавною чи громадською діяльністю, слід кваліфікувати за ст. 112, а вбивство чи замах на вбивство працівника правоохоронного орга­ну чи його близьких родичів, члена громадського формування з охорони громадського порядку та державного кордону або військо­вослужбовця у зв’язку з їх діяльністю щодо охорони громадсько­го порядку — за ст. 348. Так само і вбивство чи замах на вбивство судді, народного засідателя чи присяжного або їх близьких ро­дичів у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням право­суддя, а також захисника чи представника особи або їх близьких родичів у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, — відповідно за статтями 379 і 400, а начальника військової служби чи іншої особи, яка виконує обов’язки з військо­вої служби, представника іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист, — відповідно за ч. 4 ст. 404 або ст. 443 КК.

Умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9 ч. 2 ст. 115). Винний може переслідувати мету повністю приховати раніше вчинений зло­чин або лише обставини, які впливають на кваліфікацію та міру покарання. Вбивство з метою полегшити вчинення іншого зло­чину винний може здійснювати як до, так і в процесі вчинення наміченого злочину. Наприклад, випадки вбивства потерпіло­го, свідка, особи, яка має докази злочину, охоплюються п. 9 ч. 2 ст. 115.

Умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням або насильниць­ким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом (п. 10 ч. 2 ст. 115). Винний може здійснити вбивство в процесі самого зґвалтування або задоволення статевої пристрасті для того, щоб придушити опір потерпілої або з садистських мотивів. Але таке вбивство може мати місце і після здійснення цих зло­чинів, щоб приховати злочин і уникнути відповідальності. Вбив­ство і зґвалтування або задоволення статевої пристрасті можуть бути вчинені як однією, так і різними особами (наприклад, при груповому домаганні). Умисне вбивство з метою задовольнити статеву пристрасть із трупом також тягне відповідальність за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115) — це вбивство, вчинене виконавцем за дорученням замовника. Таке доручення, як роз’яснює Пленум Верховного Суду Ук­раїни, може мати форму наказу, розпорядження, а також уго­ди, відповідно до якої виконавець зобов’язується позбавити потерпілого життя, а замовник — вчинити або, навпаки, не вчи­нити в інтересах виконавця певні дії матеріального (грошову винагороду, передачу прав на майно та ін.) чи нематеріально­го характеру (звільнення від кримінальної відповідальності, розв’язання різних життєвих проблем тощо). Якщо вбивство на замовлення зумовлено виплатою винагороди або іншими матеріальними благами, вчинене вимагає додаткової кваліфі­кації за п. 6 ч. 2 ст. 115.

Умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб (п. 12 ч. 2 ст. 115) має місце, якщо воно вчинене спільно двома або більше особами, які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення. Таке вбивство може бути вчинено як співвиконавцями, так і з розподілом ролей, тому без­посереднім виконавцем вбивства може бути і один учасник гру­пи. За цим пунктом ч. 2 ст. 115 належить кваліфікувати й умис­не вбивство, вчинене організованою групою або злочинною організацією, оскільки ці форми співучасті імпліцитно містять в собі також ознаки, властиві групі, яка діє за попередньою змо­вою. У разі вчинення вбивства злочинною організацією (її учас­никами) кваліфікація злочину настає за сукупністю ст. 225 і п. 12 ч. 2 ст. 115.

Умисне вбивство, вчинене повторно (п. 13 ч. 2 ст. 115). Йдеть­ся про умисне вбивство, вчинене хоча б удруге. Під раніше вчи­неним умисним вбивством розуміють не тільки вбивства, квалі­фіковані за ст. 115 КК 2001 р. чи статтями 94 і 93 КК 1960 р., а й вбивства, відповідальність за які передбачено іншими статтями КК (статті 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ст. 443 КК 2001 р. чи відповідні статті КК 1960 р.). Вчинення вбивства, передбачено­го статтями 116—118, не дає підстав розглядати наступне умис­не вбивство як повторне. Цей пункт застосовується незалежно від того, чи був винний засуджений за раніше вчинене вбивство.

Якщо особу, яка вчинила повторне вбивство, за жодне з них не було засуджено, останнє вбивство кваліфікується за п. 13 ч. 2 ст. 115, а вчинене раніше кваліфікується самостійно.

Незакінчене вбивство (або співучасть у ньому) також ство­рює повторність.

Умисне вбивство не може кваліфікуватися як повторне, якщо судимість за раніше вчинене вбивство погашено чи знято у вста­новленому порядку, а також якщо закінчилися строки давності за попереднє вбивство.

Перелік обставин, що обтяжують відповідальність, вказаних у ч. 2 ст. 115, є вичерпним. Якщо умисне вбивство вчинено за обставин, що обтяжують відповідальність, перерахованих у двох або більше пунктах ч. 2 ст. 115, то при його кваліфікації мають вказуватися всі пункти.

Умисне вбивство за ч. 2 ст. 115 карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна у випадку, передбаченому п. 6 ч. 2 ст. 115.

Умисне вбивство за обставин, що пом’якшують відпові­дальність:

умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хви­лювання;

умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини;

умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хви­лювання (ст. 116). У цьому випадку має місце особливий пси­хічний стан винного — фізіологічний афект: короткочасна інтен­сивна емоція, що значно послаблює контроль особи над своїми вчинками, здатність усвідомлювати їх, керувати ними. Від фізіо­логічного афекту слід відрізняти афект патологічний, що ви­ключає осудність суб’єкта.

Умовою застосування ст. 116 є сильне душевне хвилювання, спричинене протизаконним насильством, систематичним зну­щанням або тяжкою образою з боку потерпілого.

Насильство при цьому може бути як фізичним (заподіяння тілесних ушкоджень, завдання побоїв, позбавлення волі та ін.), так і психічним (загроза заподіяти фізичну, моральну, майнову шкоду), але тільки протизаконним. Останнє може за своїм ха­рактером надавати суб’єктові право на необхідну оборону. Вбив­ство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання, але за умови, що воно було результатом перевищення меж необхідної оборони, слід кваліфікувати не за ст. 116, а за ст. 118, як вбив­ство при перевищенні меж необхідної оборони.

Якщо душевне хвилювання було спричинено не поведінкою по­терпілого, а поведінкою інших осіб, ст. 118 не може бути застосовано.

Відповідальність за ст. 116 настає також у випадках, якщо протизаконне насильство, систематичне знущання або тяжка образа, що спричинили сильне душевне хвилювання особи, яка вчинила вбивство, були спрямовані не на неї особисто, а щодо третіх осіб — близьких або навіть сторонніх.

Склад злочину, передбаченого ст. 116, має місце лише у ви­падку, якщо умисел на вбивство виник раптово в стані фізіологічного афекту, і був виконаний, коли винний ще перебував у такому стані.

При вбивстві, передбаченому ст. 116, умисел може бути пря­мим і непрямим.

Покарання за злочин: за ст. 116 — обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк.

Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини

(ст. 117). Відповідальність матері пом’якшується за умови, що вбивство дитини було вчинено під час пологів або одразу після них, тобто законодавець обмежує здійснення цього злочину пев­ним нетривалим проміжком часу, доки особливий психічний і фізичний стан жінки послаблює її здатність керувати своїми діями. В інших випадках відповідальність за вбивство матір’ю своєї дитини настає на загальних підставах.

Момент виникнення умислу в матері вбити новонароджену дитину на кваліфікацію злочину, що розглядається, не впливає.

Суб’єктом цього злочину може бути тільки мати. Співучас­ники у вбивстві матір’ю новонародженої дитини несуть відпо­відальність за статтями 27 і 115. Обставини, що пом’якшують відповідальність матері, на співучасників не поширюються.

Покарання за злочин: за ст. 117 — обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк.

Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборо­ни або у разі перевищення заходів, необхідних для затриман­ня злочинця (ст. 118). Заподіяння смерті нападнику при захисті від суспільно небезпечного посягання виключає кримінальну відповідальність, якщо при цьому не були перевищені межі необ­хідної оборони. Вбивство при перевищенні меж необхідної обо­рони не виключає такої відповідальності, але пом’якшує її. Так само вирішується питання і при затриманні злочинця.

Перевищенням меж необхідної оборони, відповідно до ч. 3 ст. 36, визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або об­становці захисту. Так само перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, при умисному заподіянні йому смерті згідно з ч. 2 ст. 38 визнається явна невідповідність вчиненого небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.

Пленум Верховного Суду України у постанові «Про судову практику у справах про необхідну оборону» № 1 від 26 квітня 2002 р. виходить із того, що при розв’язанні питання про на­явність перевищення меж оборони необхідно враховувати не лише відповідність або невідповідність знарядь і засобів захис­ту та нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил нападників і тих, хто захищається, а саме: місце і час; раптовість нападу; неготовність до його відбиття; кількість нападників, і тих, хто захищається; їх фізичні дані (вік, стать, інвалідність, стан здоров’я) та інші обставини.

Ті самі фактори слід враховувати і при розв’язанні питання про перевищення заходів із затримання злочинця (тяжкість зло­чину, обстановку, в якій відбувається затримання тощо).

При цьому слід мати на увазі, що особа, яка захищається, як і особа, яка затримує злочинця, внаслідок сильного душевного хвилювання, зумовленого суспільно небезпечним посяганням (що часто виникає раптово), не завжди може точно оцінити відповідність заподіяної шкоди (в цьому випадку позбавлення життя нападника чи злочинця) небезпечності посягання чи вчи­неного затриманим злочину або точно оцінити обстановку за­хисту чи затримання. У цьому випадку відповідальність за пе­ревищення меж необхідної оборони або заходів із затримання злочинця виключається (ч. 4 ст. 36).

З суб’єктивної сторони злочин, який розглядається, може бути вчинений тільки умисно.

Вбивство, вчинене з перевищенням меж необхідної оборони, а також у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, за наявності обставин, передбачених ч. 2 ст. 115 (на­приклад, способом, небезпечним для життя багатьох осіб, по­вторно) має кваліфікуватися не як умисне вбивство за обста­вин, що обтяжують відповідальність, а за ст. 118 КК.

Покарання за злочин: за ст. 118 — виправні роботи на строк до двох років або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до двох років.

Вбивство через необережність (ст. 119) — може бути вчине­но як внаслідок злочинної самовпевненості, так і внаслідок зло­чинної недбалості.

Для застосування ст. 119 необхідно встановити наявність необережної вини щодо злочинного наслідку — смерті іншої людини. Саме ж діяння, яке заподіяло такий результат, може бути як необережним, так і умисним.

У частині 2 ст. 119 встановлено відповідальність за необе­режне вбивство двох або більше осіб.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 119 — обмеження волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 119 — позбавлення волі на строк від п’яти до восьми років.

Доведення до самогубства (ст. 120). Об’єктом цього злочи­ну є життя людини.

Об’єктивна сторона (ч. 1 ст. 120) злочину полягає в дове­денні особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження її людської гідності.

Жорстоке поводження — це безжалісні, грубі діяння, що зав­дають потерпілому фізичних та психічних страждань (морду­вання, заподіяння тілесних ушкоджень, побоїв, позбавлення коштів для існування, житла, їжі, одягу, необґрунтовані стяг­нення, несправедливе позбавлення заохочень, різного роду зну­щання).

Шантаж — це загроза розголосити про потерпілого відомості, які останній бажає зберегти в таємниці (наприклад, відомості про тяжку хворобу тощо). Ці відомості можуть бути також по­милковими, такими, що не відповідають дійсності. Важливо, що вони мають такий характер, що потерпілий не хоче їх розголо­шувати.

Примус до протиправних дій — це загроза фізичним насиль­ством, залякування, заподіяння побоїв тощо з метою примуси­ти потерпілого, наприклад, брати участь у злочині.

Систематичне приниження людської гідності — це різного роду тривале принизливе ставлення до потерпілого (образи, наклеп, анонімні обвинувачення, знущання над честю жінки, цькування, несправедлива критика). Судова практика не відно­сить до такого роду обставин розірвання шлюбних відносин одним із подружжя, відмову від укладання шлюбу, припинення співжиття, подружню зраду, якщо при цьому не здійснювалися інші дії, що принижують людську гідність. Не можуть також кваліфікуватися за ст. 120 випадки самогубства внаслідок вчи­нення щодо особи будь-яких законних дій (наприклад право­мірного звільнення з роботи), а також внаслідок повідомлення хоча й таких, що принижують гідність особи, але достовірних, таких, що відповідають дійсності, відомостей (за умови, що вони повідомлялися не в образливій чи цинічній формі).

У частині 2 ст. 120 передбачено відповідальність за доведен­ня до самогубства або замаху на нього особи, яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винного, або такі самі дії, вчинені щодо двох або більше осіб, а в ч. 3 ст. 120 — щодо непов­нолітнього, тобто особи, якій не виповнилося 18 років.

Під матеріальною залежністю слід розуміти випадки, коли потерпілий отримує від винного істотну матеріальну підтрим­ку або перебуває на його утриманні (наприклад, залежність не­працездатної жінки від чоловіка, неповнолітніх дітей від батьків, підопічних від опікунів тощо).

Під іншою залежністю слід розуміти залежність підлеглого від начальника, учня від викладача, одного родича від іншого та ін.

Стаття 120 застосовується лише при настанні самогубства або замаху на самогубство. Між вказаною в ст. 120 поведінкою винного і самогубством потерпілого чи замахом на нього має бути причинний зв’язок.

Суб’єктивна сторона злочину, який розглядається, може по­лягати як в умислі, так і в необережності.

Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 120, можуть бути осо­би, які досягли 16-річного віку. Для притягнення до відповідаль­ності за ч. 2 ст. 120 необхідно, щоб суб’єктом була особа, від якої потерпілий перебував у матеріальній або іншій залежності.

Оскільки самогубство або замах на нього кримінальної відпо­відальності не тягне, підбурювання до самогубства і пособництво в самогубстві також не караються законом. Підбурювання до самогубства або пособництво в самогубстві особи, яка через вік або стан психіки не могла усвідомлювати свої дії чи керува­ти ними, кваліфікується як умисне вбивство за умови, що само­губство мало місце.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 120 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 120 — обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлен­ня волі на той самий строк; за ч. 3 ст. 120 — позбавлення волі від семи до десяти років.

Погроза вбивством (ст. 129). Погрожуючи посягнути на життя, винний викликає у людини почуття тривоги і неспокою, заважає її нормальній роботі та відпочинку.

З об’єктивної сторони під погрозою вчинити вбивство слід розуміти виявлений зовні намір позбавити іншу людину жит­тя. Це може бути вчинено словесно, письмово, за допомогою різного роду дій (жестів, міміки, демонстрації зброї тощо).

Погроза має бути реальною, тобто сприйматися потерпілим як така, що може здійснитися. Реальність її встановлюється су­дом у кожному окремому випадку, виходячи з конкретних об­ставин справи. При цьому необхідно враховувати як суб’єктив­ний (сприйняття потерпілим), так і об’єктивний (спосіб та інтен­сивність вираження, особа винного, характер відносин між ним і потерпілим тощо) критерії. Погроза має бути звернена до кон­кретної особи і висловлена особисто потерпілому або через третіх осіб. Злочин вважається закінченим із моменту, коли по­грозу було доведено до відома потерпілого.

Суб’єктивна сторона злочину, який розглядається, — пря­мий умисел. При цьому не має значення, чи збирався винний реалізувати свою погрозу, достатньо того, щоб у потерпілого були реальні підстави побоюватися її виконання.

Суб’єктом злочину може бути особа, яка досягла 16-річного віку.

У випадку, коли винний, не обмежившись погрозою, здійснює дії, які створюють умови для вбивства або безпосередньо спря­мовані на його здійснення, відповідальність настає за приготу­вання до вбивства чи замах на нього.

Якщо погроза вбивством є ознакою іншого, більш тяжкого злочину, ст. 129 не застосовується.

У частині 2 ст. 129 передбачено відповідальність за погрозу вбивством, вчинену членом організованої групи.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 129 — арешт на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до двох років; за ч. 2 ст. 129 — позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років.

 

1 Див. : Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практи­ку в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 // Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 1.

 

< Попередня   Наступна >