241

---

§ 3. Злочини, що становлять небезпеку для життя і здоров’я людини, які вчинюються у сфері медичного обслуговування

До цих злочинів належать: неналежне виконання професій­них обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імуно­дефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131); розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту люди­ни чи іншої невиліковної хвороби (ст. 132); незаконна лікуваль­на діяльність (ст. 138); ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139); неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140); порушення прав пацієнта (ст. 141); незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142); порушення встановленого зако­ном порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143); насильницьке донорство (ст. 144); незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145).

Неналежне виконання професійних обов’язків, що спри­чинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131). З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 131, полягає в неналежному виконанні (дії або бездіяльності) медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов’язків, внаслідок нед­балого або несумлінного до них ставлення. Професійні обов’язки визначаються сферою діяльності суб’єкта злочину, а також відпо­відними нормативними актами в галузі боротьби зі СНІДом, іншими невиліковними імунодефіцитними хворобами. Зокрема, існують певні правила, що зобов’язують медичного працівника при переливанні крові хворому перевіряти її на наявність ВІЛ-інфекції, або правила діагностування на ВІЛ-інфекцію та інших інфекційних хвороб. Працівники міліції, наприклад, зобов’язані направляти наркоманів, які вводять наркотики шляхом ін’єкцій, на медпункти огляду для виявлення ВІЛ-інфекції та ін.

-align: justify;">Неналежне виконання обов’язків відбувається внаслідок нед­балого або несумлінного до них ставлення: наприклад, медична сестра не проводить необхідної обробки медичних інструментів або працівник СІЗО поміщує ВІЛ-інфікованого в камеру до інших підслідних тощо.

Обов’язковим наслідком вказаної дії або бездіяльності є за­раження вірусом імунодефіциту або іншої невиліковної інфек­ційної хвороби хоча б однієї людини (ч. 1 ст. 131) або двох і більше осіб (ч. 2 цієї статті).

Між дією (бездіяльністю) особи, що порушила професійні обов’язки, і вказаними наслідками слід встановити причинний зв’язок.

Суб’єктивна сторона цього злочину — тільки необережність у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Це медичні або фармацев­тичні працівники (лікарі, медичні сестри, співробітники лабораторій, які здійснюють діагностику цих захворювань або про­ведення досліджень інфікованого матеріалу тощо). Це також можуть бути працівники інших сфер — міліції, місць позбав­лення волі, до обов’язків яких належить запобігання і недопу­щення поширення ВІЛ-інфекції та інших інфекцій від інфіко­ваних осіб.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 131 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк з позбав­ленням права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 131 — позбавлення волі від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Розголошення відомостей про проведення медичного ог­ляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту люди­ни чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132). Ме­дичний огляд на виявлення цих хвороб — це лабораторне дослі­дження крові або інших біологічних рідин із метою виявлення їх вірусів. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 груд­ня 1998 р.1 затверджено Правила медичного огляду з метою ви­явлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними. Ці Правила визначають умови і встановлюють порядок медичного огляду громадян Ук­раїни, іноземців та осіб без громадянства, які постійно прожива­ють або на законних підставах тимчасово перебувають на тери­торії України. Медичний огляд проводиться з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), здійснення епідеміологічного контролю, а також надання консультацій, ме­дичної та психосоціальної допомоги ВІЛ-інфікованим.

Медичний огляд проводиться добровільно.

Обов’язковому лабораторному дослідженню на наявність ВІЛ-інфекції підлягає кров (її компоненти), отримана від до­норів крові та інших біологічних рідин, клітин, тканин та органів людини.

Медичний огляд вагітних за їх згодою проводиться під час взяття їх на облік або перед пологами шляхом обстеження на наявність антитіл до ВІЛ. У разі, якщо даних про медичний огляд вагітної немає або дитина народжена ВІЛ-інфікованою жінкою, обов’язковому дослідженню на антитіла до ВІЛ підля­гає пуповинна кров новонародженого.

За бажанням особи, яка звернулася до закладу охорони здо­ров’я для проведення медичного огляду, медичний огляд може бути проведено анонімно.

Медичний працівник має додержуватися конфіденційності інформації про ВІЛ-інфікованість особи чи захворювання на СНІД.

За статтею 132 можуть відповідати лише особи, які повідо­мили про виявлені в ході огляду позитивні дані про ВІЛ-інфекцію або захворювання на СНІД або іншою невиліковною інфек­ційною хворобою. Повідомлення про огляд, що дали негативні результати, ст. 132 не охоплюються, тобто не є злочином, пе­редбаченим цією статтею КК.

З об’єктивної сторони злочин полягає в розголошенні відо­мостей про наявність у особи ВІЛ-інфекції, СНІДу або іншої невиліковної хвороби (наприклад важкої форми туберкульозу) за умови, що ці відомості стали відомі в зв’язку з виконанням службових або професійних обов’язків. Під розголошенням ро­зуміють повідомлення цих відомостей хоча б одній особі, якій згідно із законом ці відомості не можуть бути повідомлені. Відо­мості можуть бути розголошені під час розмови, у листі, шля­хом показу відповідних документів іншим особам, викладу їх у друкованих засобах, на науковій конференції, за допомогою тех­нічних засобів тощо.

Злочин вважається закінченим із того моменту, коли відо­мості стали надбанням хоча б однієї особи, якій ці відомості не належить знати.

Суб’єктивна сторона цього злочину — умисел або необе­режність.

Суб’єкт злочину — службові особи медичної установи, допо­міжний персонал (наприклад секретар, реєстратор лікарні), що самовільно здобули інформацію про хвороби (наприклад при ознайомленні з історією хвороби), або медичні працівники (при­міром лікарі, медичні сестри).

Покарання за злочин: за ст. 132 — штраф від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот сорока годин, або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займа­тися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Незаконна лікувальна діяльність (ст. 138). Об’єктивна сторо­на цього злочину виражається в постійному або тимчасовому за­нятті лікувальною діяльністю особою, яка не має належної медич­ної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Незаконна лікувальна діяльність — це вплив на людину шляхом заборонених медичних засобів і методів, або хоч і дозво­леними засобами і методами, але що здійснюється особою, яка не має на це права (наприклад, проведення медсестрою опе­рацій або маніпуляцій, право на здійснення яких надано лише лікареві певної спеціальності, або лікування захворювання внутрішніх органів лікарем-стоматологом). Закон встановлює відповідальність за незаконну лікувальну діяльність, тому ок­ремі випадки таких дій не створюють цього складу злочину і можуть бути кваліфіковані за іншими статтями КК, наприклад, необережне тяжке тілесне ушкодження — за ст. 128.

Закінченим цей злочин є лише у разі, якщо внаслідок неза­конної лікувальної діяльності настали тяжкі наслідки (наприк­лад, смерть хворого, тяжка хвороба та ін.).

Суб’єктивна сторона цього злочину — власне заняття діяль­ністю здійснюється умисно, щодо наслідків — вина необережна.

Суб’єкт цього злочину — будь-яка особа, яка не має відповід­ної медичної освіти та яка досягла 16-ти років. Якщо цей злочин супроводжувався обманом, поєднаним з отриманням винаго­роди, вчинене кваліфікується за сукупністю статей 138 і 190.

Покарання за злочин: за ст. 138 — виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до трьох років.

Ненадання допомоги хворому медичним працівником

(ст. 139). У частині 1 ст. 139 встановлюється відповідальність за ненадання без поважних причин допомоги хворому медич­ним працівником, який зобов’язаний, згідно з установлени­ми правилами, надати таку допомогу, якщо медичний праці­вник завідомо знає, що це може спричинити тяжкі наслідки для хворого.

З об’єктивної сторони злочин полягає в бездіяльності — в ненаданні допомоги хворому без поважних на те причин, якщо це могло спричинити тяжкі для нього наслідки. Ненадання до­помоги може бути виражене у відмові практикуючого лікаря або медсестри, які перебувають удома, тобто поза службою, з’я­витися за викликом до хворого або його близьких, у відмові на­дати допомогу за нещасного випадку, події на вулиці тощо. По­важні причини ненадання допомоги, які виключають відпові­дальність, можуть бути різними: непереборна сила, стан крайньої необхідності, хвороба самого медичного працівника, що позбавляє його можливості надати допомогу, некомпе­тентність цього працівника, якщо ним вжито заходи щодо ви­клику належного фахівця, брак медикаментів або хірургічних інструментів, невміння ними маніпулювати та ін. Можливість настання тяжких наслідків для хворого в зв’язку з ненаданням йому допомоги має бути реальною, тобто такою, яка за звичай­ного її розвитку може в конкретних умовах призвести до смерті або інших тяжких наслідків.

З суб’єктивної сторони злочин передбачає завідомість (уми­сел або самовпевненість), за якої винний усвідомлює, що ненадання ним допомоги хворому може спричинити його смерть, серйозні ускладнення та інші тяжкі наслідки.

Суб’єкт злочину спеціальний — це медичний працівник, зо­бов’язаний відповідно до встановлених правил надавати допо­могу хворому (лікарі, в тому числі й ті, які не працюють у ме­дичних установах, наприклад, займаються приватною практи­кою, медичні сестри, акушерки, фельдшери, фармацевти, які на час ненадання допомоги перебувають на службі).

У частині 2 ст. 139 встановлено відповідальність за ненадання допомоги хворому, що спричинило смерть або інші тяжкі наслідки (наприклад важкі ускладнення тощо). Між ненаданням допомоги і цими наслідками має бути встановлено причин­ний зв’язок. Однак якщо надання допомоги все одно не могло запобігти настанню вказаних наслідків, медичний працівник відповідає за ч. 1 ст. 139, за сам факт ненадання такої допомоги. Наслідки, що настали, не можуть бути поставлені йому в вину, оскільки тут між ненаданням допомоги і цими наслідками немає причинного зв’язку.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 139 — штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльніс­тю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років; за ч. 2 ст. 139 — обмеження волі на строк до чотирьох років або позбавлення волі на строк до трьох років, із позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років або без такого.

Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140). З об’єктивної сто­рони цей злочин може здійснюватися шляхом дії або бездіяль­ності у вигляді невиконання або неналежного виконання ме­дичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого або несумлінного до них став­лення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Надання медичної допомоги регулюється різними норматив­ними актами: Основами законодавства про охорону здоров’я, інструкціями, наказами, положеннями, що передбачають поря­док проведення методів діагностики, лікування та профілакти­ки. Крім того, критерії правильності дій медичних і фармацев­тичних працівників вироблено медичною наукою і практикою.

Порушення професійних обов’язків має, як свідчить медич­на практика, різноманітний характер. Це і відмова від госпітал­ізації хворого, надання допомоги якому є невідкладною, невчас­на діагностика захворювання, порушення правил застосуван­ня лікарських речовин (наприклад, застосування в перевищених дозах, неправильне введення), перевищення дози опромінюван­ня, залишення чужорідних предметів (наприклад медичної сер­ветки) в порожнині хворого, якого оперують, залишення хворо­го без необхідного медичного нагляду, порушення при приготу­ванні лікарських речовин та ін.

Внаслідок недбалого або несумлінного виконання вказаних обов’язків для об’єктивної сторони обов’язковим є настання тяж­ких наслідків для хворого (смерть, ускладнення хвороби, інвалідність тощо). Між дією (бездіяльністю) медичного або фармацевтичного працівника і наслідками необхідним є вста­новлення причинного зв’язку.

Суб’єктивна сторона цього злочину — злочинна самовпев­неність або недбалість, часто зумовлені некомпетентністю ліка­ря чи фармацевта. Тому медичними правилами, наприклад, встановлено, що у разі, якщо лікар має сумніви щодо визначення діагнозу або вибору методів лікування, слід звертатися до досвідченішого фахівця. Лікар зобов’язаний утриматися від ліку­вання через свою некомпетентність, а якщо він цим знехтував і настали вказані в ст. 140 наслідки, то це тягне за собою кримі­нальну відповідальність за цією статтею КК.

Суб’єкт злочину спеціальний — медичні (лікарі, сестри, фель­дшери тощо) та фармацевтичні працівники (фармацевти, заві­дувачі аптек тощо).

У частині 2 ст. 140 встановлено відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки неповнолітньому.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 140 — позбавлення права обій­мати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п’яти років або виправні роботи на строк до двох років, або об­меження волі на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 140 — обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на строк до трьох років, з по­збавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Порушення прав пацієнта (ст. 141). З об’єктивної сторони цей злочин полягає в проведенні клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або його закон­ного представника, або щодо неповнолітнього чи недієздатно­го, якщо ці дії спричинили смерть або інші тяжкі наслідки.

У статті 44 Основ законодавства України про охорону здо-ров’я2 встановлено, що в інтересах одужання хворого та за його згодою, або за згодою законного представника неповнолітньо­го або недієздатного, лікар може застосувати нові, науково об­ґрунтовані методи лікування та лікарські засоби. Клінічні ви­пробування лікарських засобів передбачають застосування но­вих методів діагностики, використання нового інструментарію, застосування нових лікарських засобів тощо. Такі випробуван­ня не мають переслідувати корисливу мету. Лікування хворого проводиться лише за згодою пацієнта або його законного пред­ставника. У виняткових випадках, якщо гаяння часу у встанов­ленні діагнозу чи проведенні лікування (наприклад хірургічної терапії) загрожує життю хворого, клінічні випробування мож­ливі без такої згоди.

Порушення вказаних вимог буде злочинним за умови, якщо в результаті настала смерть пацієнта або інші тяжкі наслідки (наприклад, ускладнення хвороби, інвалідність тощо).

Суб’єктивна сторона цього злочину — щодо самого клінічно­го випробування — це умисел, щодо наслідків — лише необе­режність.

Суб’єкт — медичний або фармацевтичний працівник, який проводив випробування.

Покарання за злочин: за ст. 141 — обмеження волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк.

Незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142). З об’єктивної сторони цей злочин полягає в незаконному про­веденні медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною, якщо це створювало небезпеку для її життя чи здоров’я.

У статті 45 Основ законодавства України про охорону здоро­в’я встановлено, що застосування медико-біологічних експери­ментів на людях допускається за умови їх наукової обґрунтова­ності та згоди пацієнта. Забороняється проведення таких експе­риментів на хворих, ув’язнених або військовополонених. Практика також забороняє подібні експерименти на психічно хворих, новонароджених, вагітних жінках, безнадійно хворих.

Питання проведення дослідів над людьми були предметом розгляду міжнародних організацій. Зокрема, в рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи докладно розглянуто принци­пи та порядок таких дослідів. Звертається увага на те, що при проведенні медичного досліду інтереси та благополуччя люди­ни, яка зазнала такого дослідження, мають перевагу перед інте­ресами науки й суспільства. Ризик досліду слід зводити до мінімуму, і його міра не може не відповідати користі, що отри­мується людиною, або важливості цілей, які переслідуються дослідом. Такий дослід не може проводитися, якщо не надано достатні докази безпеки особи, яка зазнає дослідження3.

При порушенні цих вимог проведення експерименту (досліду) над людиною є незаконним. Крім того, потрібна згода пацієнта на проведення досліду. Такий дослід за жодних умов не повинен створювати небезпеку для життя та здоров’я людини.

У частині 2 ст. 142 встановлено відповідальність за незакон­не проведення досліду над неповнолітніми, щодо двох або більше осіб, шляхом примушування або обману, а також якщо вони спри­чинили тривалий розлад здоров’я потерпілого (наприклад, тяж­ку хворобу, інвалідність тощо).

Суб’єктивна сторона цього злочину — вина умисна, щодо наслідків у вигляді тривалого розладу здоров’я — необережність.

Суб’єкт злочину — особа, яка проводить такий дослід. У разі примушування до досліду або обману пацієнта таким суб’єктом можуть бути також інші особи.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 142 — штраф до двохсот неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до чотирьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займа­тися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 142 — обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Порушення встановленого законом порядку трансплан­тації органів або тканин людини (ст. 143). Трансплантація — це пересадка органів і тканин від однієї людини (донора) іншій людині (реципієнту). Стаття 47 Основ законодавства України про охорону здоров’я встановлює, що трансплантація допус­кається, якщо інші методи підтримки життя, відновлення здо­ров’я не дають бажаних результатів, і заподіяна при цьому шкода донору є меншою, ніж та, яка загрожує реципієнту. Закон Ук­раїни «Про трансплантацію органів та інших анатомічних ма­теріалів людині» від 16 липня 1999 р.4 докладно регулює умови та порядок трансплантації.

З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 143, полягає в порушенні встановленого законом порядку трансплантації органів і тканин людини. Таким порушенням, наприклад, є трансплантація без отримання згоди живого донора або його законного представника (якщо йдеться про неповнолітнього) на вилучення органу (наприклад серця, нирки) або згоди близь­ких родичів померлого на вилучення матеріалів у трупа (на­приклад рогівки, суглобів, шкіри тощо). Таким самим порушен­ням вважається застосування трансплантації, якщо хворого можна лікувати звичайними методами медицини. Так само охоп­люються ознаками ст. 143 випадки, якщо донору заподіюється в результаті трансплантації більша шкода, ніж та, що загрожу­вала реципієнту.

До порушень порядку трансплантації слід відносити також випадки, коли труп передається родичам без необхідного ме­дичного туалету, що приховує сліди трансплантації, тобто в спотвореному вигляді.

Частина 2 ст. 143 встановлює відповідальність за вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тка­нин із метою їх трансплантації. Йдеться про живого донора, якого примушують до трансплантації (наприклад шляхом по­гроз відмовити в лікуванні реципієнта) або обманюють (на­приклад проводять трансплантацію органу умисно, не повідом­ляючи донору про це).

У частині 3 ст. 143 встановлено відповідальність за таке при­мушування або обман щодо особи, яка перебувала в безпорад­ному стані або в матеріальній чи іншій залежності від винного.

Частина 4 ст. 143 передбачає відповідальність за незаконну торгівлю органами або тканинами людини. Якщо примушуван­ня або обман, зазначені в ч. 2 ст. 143, або торгівля органами або тканинами, здійснюється за попередньою змовою групою осіб або шляхом участі в транснаціональних організаціях, які займа­ються такою діяльністю, відповідальність настає за ч. 5 ст. 143.

Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел, часто пов’язаний із корисливою метою, а при незаконній торгівлі орга­нами або тканинами корислива мета є обов’язковою.

Суб’єкт злочину — особа, яка проводить трансплантацію, інші особи, наприклад, які займаються торгівлею органами або тканинами людини, в тому числі учасники транснаціональних організацій.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 143 — штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 2 ст. 143 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 3 ст. 143 — обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 4 ст. 143 — обмежен­ня волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той са­мий строк; за ч. 5 ст. 143 — позбавлення волі на строк від п’яти до семи років із позбавленням права обіймати певні посади і зай­матися певною діяльністю на строк до трьох років.

Насильницьке донорство (ст. 144). Донорство — це спе­ціальний вид трансплантації, оскільки кров є особливою тка­ниною людського організму. Стаття 46 Основ законодавства України про охорону здоров’я забороняє взяття донорської крові примусово і від людей, захворювання яких можуть пере­даватися реципієнту або заподіяти шкоду його здоров’ю. Закон України «Про донорство крові та її компонентів» від 23 червня 1995 р.5 визначає донорство як добровільний акт волевиявлення людини, який полягає в даванні крові або її компонентів для по­дальшого безпосереднього використання з медичною метою (пе­реливання крові, виготовлення лікарських засобів тощо).

З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 144, полягає в насильницькому або шляхом обману вилученні крові у люди­ни з метою використання її як донора. Насильство може бути фізичним (наприклад, побої, зв’язування та ін.) або психічним (загроза побити тощо). Обман — це будь-які дії, що вводять осо­бу в оману для використання її як донора.

У частині 2 ст. 144 встановлено відповідальність за ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього або особи, яка перебувала в безпорадному стані чи в матеріальній залежності від винного, а в ч. 3 — за вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб або з метою продажу.

Суб’єктивна сторона цього злочину — лише прямий умисел, що поєднаний із метою використати потерпілого як донора; у разі вилучення крові для продажу — обов’язковий корисливий мотив.

Суб’єкт злочину — медичний працівник, який здійснює ви­лучення крові, а за частинами 2 і 3 ст. 144 — й інші особи.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 144 — позбавлення права обійма­ти певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або виправні роботи на строк до двох років, або об­меження волі на строк до двох років, зі штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян чи без такого; за ч. 2 ст. 144 — обмеження волі на строк до п’яти років або по­збавлення волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 3 ст. 144 — позбавлення волі на строк до п’яти років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145). Стаття 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я забороняє медичним працівникам розголошувати лікарську таємницю, а при використанні даних у науковій і навчальній роботі обов’язковою є анонімність пацієнта. Заборона розголо­шення лікарської таємниці необхідна для охорони прав пацієн­та, його життя і здоров’я.

З об’єктивної сторони цей злочин полягає в розголошенні лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки (самогубство, нервовий стрес, іншу тяжку хворобу потерпілого та ін.).

Суб’єктивна сторона цього злочину — умисел.

Суб’єкт злочину — особа, якій таємниця стала відома в зв’яз­ку з виконанням професійних (лікар, медсестра, фельдшер) чи службових обов’язків (завідувач відділення, головний лікар, працівник реєстратури та ін.).

Покарання за злочин: за ст. 145 — штраф до п’ятдесяти неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян або громадські робо­ти на строк до двохсот сорока годин, або позбавлення права обій­мати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років.

 

1 Офіційний вісник України. — 1998. — № 51. — С. 42.

2 Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 4. — Ст. 19.

3  Див. докладніше: Права людини і професійна відповідальність лікаря в документах міжнародних організацій. — К., 1999.

4 Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 41. — Ст. 377

5 Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 23. — Ст. 163.

< Попередня   Наступна >