46

---

РОЗДІЛ V

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАННОСТІ ОСОБИ

Статеві злочини мають своїм об’єктом статеву свободу осо­бистості (зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, примушування до вступу в статевий зв’язок) або статеву недоторканність неповнолітніх (статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, і розбещення неповнолітніх).

Зґвалтування (ст. 152). Цей злочин визначається законом як статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, по­грози його застосування або з використанням безпорадного ста­ну потерпілої особи.

Безпосереднім об’єктом зґвалтування є статева свобода, а якщо потерпіла особа не досягла статевої зрілості — її статева недоторканність. Причому ні моральні якості потерпілої особи, ні ганебний спосіб життя, ні аморальна поведінка, ні характер відносин із тим, хто притягується до відповідальності за її зґвал­тування (подружні стосунки, наявність попереднього зґвалту­вання або добровільного статевого зв’язку тощо) не виключа­ють, за доведеності інших ознак складу цього злочину, відпові­дальності за ст. 152. Віктимна поведінка потерпілої особи за жодних умов не може звільнити винного від відповідальності за ст. 152, проте може бути врахована при визначенні покарання насильнику.

Як випливає з тексту ст. 152, у законі йдеться про потерпілу особу, тобто він визнає зґвалтуванням не лише насильницькі статеві зносини чоловіка з жінкою, а й такі самі зносини жінки з чоловіком. У першому випадку фізичним виконавцем злочину є чоловік, а потерпілою — жінка, у другому, навпаки, виконавець — жінка (жінки), а потерпілий — чоловік.

У житті типовими є випадки зґвалтування жінки особами чоловічої статі, тому весь подальший аналіз складу злочину про

водиться виходячи саме з цього. При цьому слід мати на увазі, що все, що буде сказано щодо ознак складу злочину, застосо­вується і до ситуації, якщо потерпілим буде особа чоловічої статі, а суб’єктом злочину — жінка.

З об’єктивної сторони зґвалтування полягає у статевих зно­синах із застосуванням фізичного насильства, погрози його за­стосування або з використанням безпорадного стану потерпі­лої особи. Тобто статеві зносини при зґвалтуванні відбувають­ся всупереч волі потерпілої особи. Внаслідок застосування фізичного насильства або погрози ним воля потерпілої особи пригнічується, а при використанні безпорадного стану така воля ігнорується.

Для відповідальності за ст. 152 достатньо, щоб статеві зноси­ни супроводжувалися хоча б однією з цих ознак. Одне лише до­магання на вступ у статевий зв’язок, якщо раніше він мав місце без застосування фізичного насильства, погрози ним або вико­ристання безпорадного стану, не утворює складу цього злочину.

Статеві зносини при зґвалтуванні — це лише природні ста­теві зносини, тобто зносини (сполучення) чоловіка з жінкою шляхом уведення чоловічого статевого члена в статеві органи жінки. Зґвалтування вважається закінченим із моменту почат­ку статевих зносин. Дії, безпосередньо спрямовані на вчинення статевого акту, але не доведені до його початку з причин, що не залежать від волі винного, утворять собою замах на зґвалту­вання (наприклад, спроба перебороти опір потерпілої особи шляхом застосування фізичного насильства, зв’язування, погро­за негайною фізичною розправою, зривання одягу). Придбан­ня, наприклад, наркотиків для приведення потерпілої особи у безпорадний стан, заманювання у зручне місце, створення гру­пи для вчинення зґвалтування тощо утворюють готування до цього злочину. Добровільна відмова від зґвалтування відповід­но до ст. 17 виключає кримінальну відповідальність за готуван­ня або замах на цей злочин.

Фізичне насильство як ознака об’єктивної сторони зґвалту­вання — це фізичне подолання опору, який чинить потерпіла особа, або очікуваного опору, який зумовлений небажанням всту­пити з винним у статевий зв’язок. Фізичне насильство має бути таким, щоб перебороти дійсний, а не вигаданий (удаваний) опір жінки. Злочинець може застосувати фізичну силу, різні предмети або навіть зброю, щоб зламати опір. Він може намагатися зв’язати потерпілу, завдати побої, тілесні ушкодження різної тяжкості, удари, здавлювати шию руками або накинутою пет­лею тощо.

Згідно з практикою Верховного Суду України зґвалтування або замах на нього, що супроводжувалися заподіянням легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, підлягають квалі­фікації за частинами 1—3 ст. 152, а якщо при зґвалтуванні запо­діяно тілесні ушкодження, що спричинили наслідки, зазначені в ст. 121, — за ч. 4 ст. 152. Додаткова кваліфікація таких дій за іншими статтями КК про злочини проти здоров’я не потрібна, адже застосування фізичного насильства та заподіяння шкоди здоров’ю потерпілої особи цілком охоплюється ознаками об’єк­тивної сторони цього злочину.

Зґвалтування або замах на нього, пов’язане із вбивством, ква­ліфікується за п. 10 ч. 2 ст. 115 і ч. 4 ст. 152. Якщо зґвалтування або замах на нього потягло смерть потерпілої особи з необереж­ності винного, то дії останнього охоплюються ч. 4 ст. 152 і до­даткової кваліфікації за ст. 119 не потребують (див. ч. 3 п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти життя і здоров’я особи» від 7 лютого 2004 р.).

Застосування погрози фізичним насильством як ознака об’єк­тивної сторони зґвалтування являє собою різного роду психіч­не насильство, що застосовується до потерпілої особи для того, щоб зламати її опір. У статті 152 при окресленні зґвалтування застосування погрози фізичним насильством поставлено в один ряд із застосуванням фізичного насильства, і в цьому відношенні ця погроза є рівнозначною фізичному насильству, тобто є без­посередньою і може бути негайно виконана суб’єктом злочину. Цей характер погрози і можливість її негайного виконання став­лять потерпілу особу в безвихідний стан, змушують поступити­ся домаганням насильника.

За своїм змістом погроза при зґвалтуванні полягає в негай­ному застосуванні тільки фізичного насильства (наприклад погроза вбити, покалічити). Погроза може виражатися в сло­вах («вб’ю», «заріжу», «покалічу» тощо), демонстрації зброї або інших предметів, якими можна заподіяти тілесні ушкодження, може випливати з обстановки, що створилася, якщо, наприклад, група насильників оточує жінку в безлюдному місці, вимагаю­чи підкоритися їхнім домаганням. Погроза може мати невизначений характер (наприклад, «мовчи, а то гірше буде»).

Роз’яснюючи поняття погрози при зґвалтуванні, Пленум Вер­ховного Суду України ще в постанові «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» від 27 берез­ня 1992 р. рекомендував розуміти її як залякування потерпілої особи висловлюванням, жестами й іншими діями, які виражають намір негайного застосування фізичного насильства до самої потерпілої особи або її родичів (наприклад до дитини). Тому по­гроза, наприклад, вбити або покалічити немовля, якщо його мати негайно не поступається домаганням винного, яка відбувалася в такій ситуації, коли мати опинилася в безвихідному становищі, подібному до стану крайньої необхідності, не може виключати відповідальності за зґвалтування або замах на нього.

Використання безпорадного стану потерпілої особи при зґвал­туванні полягає у вчиненні статевого акту, за якого, наприклад, жінка не могла розуміти характеру і значення дій, що чиняться над нею, або хоча і розуміла, що відбувається, але не мала мож­ливості чинити опір насильникові.

При використанні безпорадного стану немає потреби засто­совувати насильство або погрози, оскільки опору жінки тут немає.

Варто розрізняти психічну безпорадність, за якою потерпі­ла особа не розуміє значення того, що вчинюється статевий акт (психічна хвороба, непритомний стан, малолітній вік) і фізич­ну безпорадність, коли потерпіла особа хоч і розуміє характер дій, що відбуваються, але не в змозі чинити опір насильникові (хвороба, не пов’язана з психічним захворюванням, фізичні хиби, похилий вік, безпорадність, що сталася внаслідок автоаварії та ін.).

Велике значення має питання щодо наявності безпорадного стану внаслідок алкогольного або наркотичного сп’яніння чи використання одурманюючих речовин. У судовій практиці ви­знається, що самі по собі статеві зносини з жінкою, яка перебу­ває у стані сп’яніння, без застосування фізичного насильства і погроз, ще не є підставою для розгляду цього діяння як злочин­ного. Для такої оцінки вчиненого необхідно, щоб ступінь сп’я­ніння характеризував стан потерпілої особи як безпорадний, який позбавляє можливості усвідомлювати оточення, значення дій, що вчинюються винним, або чинити йому опір. Саме такий ступінь сп’яніння свідчить, що потерпіла особа перебувала у безпорадному стані.

Для визнання зґвалтування як вчиненого з використанням безпорадного стану потерпілої особи причини, що зумовили без­порадність, значення не мають. Практика Верховного Суду Ук­раїни не виключає відповідальності за цей злочин, як у випад­ку, коли винний сам довів жінку до такого стану (наприклад, напоїв до безчуттєвого стану, дав наркотики, снодійне тощо), так і коли потерпіла особа перебувала в такому стані незалежно від його дій (наприклад, була малолітньою, знепритомніла внас­лідок нещасного випадку тощо).

З суб’єктивної сторони зґвалтування відбувається лише з прямим умислом, за якого винний усвідомлює, що застосовує насильство, погрозу або використовує безпорадний стан потер­пілої особи для вступу з нею в статеві зносини та бажає цього. Мотив зґвалтування виявляється в прагненні задовольнити статеву пристрасть, тобто це мотив сексуальний. Він може по­єднуватися з іншими побічними мотивами — хуліганськими спонуканнями, бажанням принизити потерпілу особу, помстою тощо. Але домінують у цьому злочині сексуальні спонукання.

Суб’єктом зґвалтування — безпосереднім виконавцем зло­чину — може бути особа чоловічої статі, яка досягла 14-річного віку. Співучасником може виступати і жінка. Наприклад, якщо вона заманює потерпілу углиб парку для того, щоб, користую­чись відсутністю людей, винний вчинив зґвалтування, — така жінка є пособником у злочині.

Як уже було зазначено, за своєю об’єктивною стороною зґвал­тування — складний злочин, що полягає не тільки у вчиненні статевого акту, а й у тому, що цей акт вчинюється шляхом за­стосування фізичного насильства або погроз. Тому виконавцем злочину визнається і той, хто застосовує до потерпілої особи фізичне насильство з метою примусити її вступити в статеві зносини з насильником. У цих випадках субсидіарним (додат­ковим) виконавцем може бути жінка, яка бере участь, напри­клад, у зв’язуванні потерпілої особи для того, щоб винний здійснив із нею насильницький статевий акт, або погрожує по­терпілій особі заподіяти каліцтво з цією самою метою. Крім того, безпосереднім виконавцем злочину закон визнає жінку, яка до­сягла 14-річного віку, коли потерпілою особою від злочину є особа чоловічої статі.

У частині 2 ст. 152 передбачено відповідальність за зґвалту­вання, вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153—155 КК. Повтор­ним воно вважається, якщо йому передувало таке саме діяння, вказане у частинах 1—4 ст. 152. Поняття повторності зґвалту­вання охоплює як фактичну повторність, так і спеціальний ре­цидив. Тому для визнання зґвалтування повторним не має зна­чення, чи був винний засуджений за раніше вчинений злочин, чи усі ці злочини вчинені до засудження. Для повторності не має також значення, чи були закінченими обидва злочини і чи був винний їх співвиконавцем або іншим співучасником. По­вторність може мати місце, коли потерпілими (у кожному ви­падку зґвалтування) є різні особи чи одна й та сама. Але зґвал­тування не може бути визнано повторним, якщо судимість за раніше вчинений злочин знято чи погашено або закінчилися строки давності.

У частині 3 ст. 152 передбачено відповідальність за зґвалту­вання, вчинене групою осіб, або зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього.

Вчинення зґвалтування групою осіб передбачає: а) вчинен­ня злочину кількома виконавцями (двома або більше), які досягли 14-ти років, і б) узгодженість дій учасників групи щодо потерпілої особи. При цьому попередня змова між учасниками зґвалтування не є обов’язковою.

Виконавцем зґвалтування визнається як особа, що безпосе­редньо вчинює статевий акт із потерпілою особою, або що ро­бить замах на такі дії, так і та, яка застосовує до потерпілої фізич­не насильство або погрози з метою примусити її вступити в ста­тевий акт із будь-яким з учасників групи. У цьому випадку дії співвиконавців кваліфікуються за ч. 3 ст. 152 без посилання на ст. 27.

Групове зґвалтування може мати місце як щодо однієї, так і щодо кількох потерпілих осіб. Причому таким визнається зґвал­тування, коли винні, вчинюючи узгоджено і застосовуючи фізич­не насильство або погрозу стосовно кількох потерпілих, потім вчинюють статеві акти кожний з однією з них.

Зґвалтування неповнолітньої особи має місце тоді, коли воно вчинюється щодо потерпілих осіб у віці від 14-ти до 18-ти років. Зґвалтування особи до 14-ти років кваліфікується за ч. 4 ст. 152 як зґвалтування малолітньої чи малолітнього. Причому для ква­ліфікації за ч. 3 не має значення настання шлюбного віку або статевої зрілості потерпілої особи. Важливо, що вона не досяг­ла повноліття. Для відповідальності необхідно встановити, що насильник знав або допускав, що здійснює насильницький ста­тевий акт із неповнолітньою особою, або міг це передбачити. Якщо ж винний сумлінно помилявся щодо фактичного віку по­терпілої, тобто за всіма обставинами справи вважав, що жінка досягла повноліття, дійсне її неповноліття не може бути підста­вою для застосування ч. 3 ст. 152.

У частині 4 ст. 152 передбачено відповідальність за зґвалту­вання, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвал­тування малолітньої чи малолітнього.

Щодо зґвалтування, яке спричинило особливо тяжкі наслідки, то поняття особливо тяжких наслідків зґвалтування закон не розкриває, надаючи це право теорії та судовій практиці. У прак­тиці Верховного Суду України до таких наслідків віднесено: смерть або самогубство потерпілої, розлад психічної діяльності, що настав внаслідок зґвалтування, зараження вірусом імуноде­фіциту людини, сифілісом, а також спричинення потерпілій тілесних ушкоджень у процесі зґвалтування або замаху на ньо­го, що призвело до втрати зору, слуху, переривання вагітності або інших наслідків, передбачених ст. 121. Отже, особливо тяж­кими наслідками визнаються лише ті, які заподіюють потерпілій реальну шкоду. Спричинення ж потерпілій тяжких тілесних уш­коджень, лише небезпечних для життя, не належить до особли­во тяжких наслідків зґвалтування, оскільки під ним розуміють не будь-яке зґвалтування, що відрізняється особливо небезпеч­ним характером, а таке, внаслідок якого настали виняткові за своєю тяжкістю наслідки. Тому такі дії підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів за відповідними частинами статей 121 і 152, залежно від наявності чи відсутності інших кваліфікуючих ознак.

Позбавлення невинності (дефлорація) і вагітність потерпі­лої як можливий (природний) результат зґвалтування не роз­цінюються як особливо тяжкі наслідки. Зараження венеричною хворобою (крім сифілісу) вважається таким, якщо воно призве­ло до наслідків, зазначених у ст. 121 (наприклад до безплідності).

Для відповідальності за зґвалтування, що спричинило особ­ливо тяжкі наслідки, необхідно встановлення причинного зв’язку між зґвалтуванням і цими наслідками. Відсутність такого при­чинного зв’язку виключає можливість кваліфікації зґвалтуван­ня за ч. 4 ст. 152.

Із суб’єктивної сторони для поставлення у вину особі особ­ливо тяжких наслідків достатньо встановити наявність до них непрямого умислу або навіть необережної вини.

Зґвалтування малолітньої або малолітнього, про яке йдеться у ч. 4 ст. 152, передбачає, що потерпілій особі не виповнилося 14-ти років. Таке зґвалтування підпадає під ознаки ч. 4 ст. 152 лише за умови, що особа усвідомлювала або хоча б могла усві­домлювати, що потерпілий ще не досяг 14-ти років.

Покарання за зґвалтування: за ч. 1 ст. 152 — позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років; за ч. 2 ст. 152 — позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років; за ч. 3 ст. 152 — позбав­лення волі на строк від семи до дванадцяти років; за ч. 4 ст. 152 — позбавлення волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.

Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприрод­ним способом (ст. 153) утворює злочин, якщо воно вчинене із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосуван­ня або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Ця стаття встановлює відповідальність за насильницькі гетеросексуальні та гомосексуальні дії щодо потерпілої особи. Цей злочин може полягати: 1) у неприродних статевих зносинах із жінкою, тобто зносини per os або per anum; 2) в мужолозтві, тобто педерастії чи інших видах чоловічого гомосексуалізму; 3) в лесбіянстві, тобто зносинах жінки з жінкою; 4) в інших сексуальних діях, спрямованих на задоволення статевої пристрасті. Непри­родні статеві зносини або інші сексуальні дії мають обов’язково супроводжуватися фізичним насильством або погрозою його за­стосування, або вчинюються з використанням безпорадного ста­ну потерпілої особи. Природні статеві зносини за цих обставин утворять собою зґвалтування і кваліфікуватимуться за ст. 152.

Добровільна згода потерпілого на здійснення з ним дій, опи­саних в ст. 153, виключає кримінальну відповідальність. Однак, якщо таку добровільну згоду дала потерпіла особа, яка не досягла 16-ти років, особі, яка вже досягла повноліття, вчинене кваліфікується за ст. 156. Так само кваліфікується добровільне мужолозтво повнолітньої особи з підлітком, який не досяг 16-ти років.

Такі ознаки цього злочину, як фізичне насильство, погроза його застосування, використання безпорадного стану потерпі­лої особи, є аналогічними однойменним ознакам зґвалтування та викладені при його характеристиці.

З суб’єктивної сторони цей злочин вчинюється лише з пря­мим умислом і з метою задоволення статевої пристрасті.

Суб’єкт злочину — особа чоловічої або жіночої статі, яка до­сягла 14-ти років, залежно від характеру вчинюваних дій. На­приклад, при мужолозтві — це чоловік, при лесбіянстві — жінка, а в інших випадках можуть бути як жінка, так і чоловік.

У частині 2 ст. 153 встановлено відповідальність за цей зло­чин, якщо він вчинений повторно або групою осіб чи особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених стат­тями 152 або 154, а також вчинений щодо неповнолітньої чи неповнолітнього.

Частина 3 ст. 153 передбачає кваліфікуючі ознаки цього зло­чину: 1) вчинення злочину щодо малолітньої чи малолітнього; 2) спричинення особливо тяжких наслідків.

Характеристика ознак, вказаних у частинах 2 і 3 цієї статті, аналогічна таким самим ознакам при зґвалтуванні.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 153 — позбавлення волі на строк до п’яти років: за ч. 2 ст. 153 — позбавлення волі на строк від трьох до семи років; за ч. 3 ст. 153 — позбавлення волі на строк від восьми до дванадцяти років.

Примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154). Під примушуванням розуміють протиправний вплив на жінку чи чо­ловіка для того, щоб примусити їх всупереч власній волі вступити в природний або неприродний статевий зв’язок. Це, наприклад, погроза звільненням, переведенням на нижчеоплачувану роботу, позбавленням премії, матеріальної підтримки чи можливості ко­ристуватися житловою площею тощо. Примушування може бути спрямовано як на те, щоб схилити потерпілу особу вступити в ста­тевий зв’язок як із тим, хто примушує, так і з третьою особою.

Злочин вважається закінченим із моменту самого примушу­вання до вступу в статевий зв’язок. Потерпілими є жінка чи чо­ловік, які перебувають у матеріальній або службовій залежності від винного.

З суб’єктивної сторони цей злочин може бути вчинений лише з прямим умислом.

Суб’єкт злочину спеціальний — це особа, щодо якої потерпі­ла особа є матеріально або службово залежною. Цим суб’єктом може бути жінка чи чоловік, які примушують до вступу в стате­вий зв’язок, як із тим, хто примушує, так і з третіми особами.

Частина 2 ст. 154 передбачає такі кваліфікуючі ознаки цього злочину: це примушування, поєднане з погрозою знищення, пошкодження або вилучення майна потерпілої (потерпілого) чи її (його) близьких родичів або розголошування відомостей, що ганьблять її (його) чи близьких родичів.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 154 — штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешт на строк до шести місяців; за ч. 2 ст. 154 — арешт на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до трьох років.

Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості

(ст. 155), полягають у добровільних природних статевих зноси­нах чоловіка або жінки з особою протилежної статі, яка не до­сягла статевої зрілості. Такі статеві зносини можуть мати місце і внаслідок фактичного шлюбу. Добровільним визнаються такі статеві зносини, які вчинені без застосування фізичного насиль­ства, погроз його застосування або використання безпорадного стану потерпілої особи. Добровільність статевих зносин повин­на визначатися в кожному випадку тим, чи могла потерпіла особа внаслідок свого віку і розвитку або психічного стану розуміти характер і значення дій, що вчиняються над нею.

Потерпілими від цього злочину є підлітки як чоловічої, так і (у більшості) жіночої статі, які не досягли статевої зрілості. Такими завжди вважаються особи, які не досягли 14-ти років. Питання про досягнення статевої зрілості потерпілої у віці від 14-ти до 17-ти років вирішується за допомогою експертизи. Вступ у добровільний статевий зв’язок із жінкою, яка досягла шлюбного віку, не карається.

З суб’єктивної сторони цей злочин вчиняється лише з пря­мим умислом.

Суб’єкт злочину — особа чоловічої або жіночої статі, якій виповнилося 16 років. Стать винного завжди протилежна статі потерпілої особи.

У частині 2 ст. 155 встановлено відповідальність за ті самі дії, вчинені батьком, матір’ю або особою, що їх замінює, або якщо вони спричинили безплідність чи інші тяжкі наслідки (напри­клад самогубство потерпілої особи, тяжку хворобу тощо). Окрім того, ч. 2 ст. 155 вказує також на спеціальний суб’єкт злочину, виходячи з родинних зв’язків із потерпілим.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 155 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 155 — позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років.

Розбещення неповнолітніх (ст. 156) полягає у вчиненні роз­пусних дій щодо особи, яка не досягла 16-річного віку. Розпусні дії мають сексуальний характер і спрямовані на задоволення статевої пристрасті винного або на збудження статевого інстин­кту у потерпілої особи. Вони, проте, не можуть полягати в при­родних або неприродних статевих зносинах, відповідальність за які встановлено в статтях 152, 155 і 154. За своїми зовнішніми ознаками розпусні дії можуть бути як фізичними, так і інтелек­туальними (наприклад, проведення цинічних розмов із потер­пілим на сексуальні теми, ознайомлення з порнографічними зоб­раженнями, відеофільмами тощо).

Потерпілими від цього злочину є особи чоловічої або жіно­чої статі, які не досягли 16-річного віку. Відповідальність за ст. 156 не виключається і при згоді потерпілої особи на вчинен­ня розпусних дій із нею. Не має також значення, чи досягла по­терпіла особа статевої зрілості, чи ні. Добровільна згода, проте, може мати значення для оцінки неприродних статевих зносин із дівчиною, яка не досягла 16-ти років. Вчинення таких дій підпа­дає під ознаки ст. 156 лише за наявності добровільної згоди на це потерпілої. За цією самою статтею кваліфікується добровільне мужолозтво з особою, яка не досягла 16-ти років. За відсутності такої згоди винний відповідає за статтями 152 чи 153.

З суб’єктивної сторони цей злочин може бути вчинений лише з прямим умислом.

Суб’єктом злочину є особа чоловічої або жіночої статі, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 156 встановлено відповідальність за наяв­ності таких кваліфікуючих ознак: якщо потерпілий є малолітнім або такі дії вчинені щодо сина або дочки батьком, матір’ю або особою, що їх замінює. В останньому випадку в законі вказано спеціальний суб’єкт злочину за родинною ознакою.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 156 — арешт на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 156 — обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на строк до трьох років.

 

< Попередня   Наступна >