79

---

РОЗДІЛ IХ СУБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ

§ 1. Поняття і види суб’єктів злочинів

1. Питання про суб’єкт злочину, за своєю сутністю, є пи­танням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Це прямо випливає з назви розділу IV За­гальної частини КК: «Особа, яка підлягає кримінальній відпо­відальності (суб’єкт злочину)».

Частина 1 ст. 18 встановлює, що «суб’єктом злочину є фізич­на осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відпові­дальність». Отже, суб’єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов’язковими ознаками: це особа фізична, осудна, що досягла певного віку.

2. Перш за все, суб’єктом злочину може бути тільки фізич­на особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплено у статтях 6, 7 і 8 КК, де прямо вказується, що нести кримі­нальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб’єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації тощо). Якщо на якому-небудь підпри­ємстві в результаті порушення певних правил виробництва, правил охорони праці загинули люди, кримінальну відпові­дальність несе не підприємство, а конкретно винні в цьому службові особи. Це прямо передбачено в багатьох статтях КК, наприклад, у статтях 172, 223, 271 та ін.

Пропозиції в юридичній літературі щодо передбачення в но­вому КК України кримінальної відповідальності юридичних осіб не дістали підтримки законодавця.

3. Як зазначено в ч. 1 ст. 18, обов’язковою ознакою суб’єкта злочину є осудність особи. В частині 1 ст. 19 вказано, що «осуд­ною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла ус­відомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними».

e="text-align: justify;">Отже, осудність – це здатність особи під час вчинення зло­чину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Кримінальний закон виходить із того, що лише осудна особа може вчинити злочин і тому може підлягати кримінальній відповідальності. Це зумовлено тим, що злочин завжди є ак­том поведінки особи, що діє свідомо.

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактич­них об’єктивних ознак злочину (об’єкта, суспільно небезпеч­ного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільно небезпечних наслідків). Здатність усвідомлю­вати свої дії (бездіяльність) має бути пов’язана зі здатністю кон­тролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля є взаємозалежними і лише в сукупності визначають характер по­ведінки особи в конкретній ситуації.

Питання про осудність особи виникає тільки в зв’язку із вчи­ненням нею злочину. Саме щодо нього необхідно з’ясувати здатність особи правильно оцінювати суспільно небезпечний характер вчиненого діяння, його суспільно небезпечні наслідки і керувати своїми діями (бездіяльністю).

Стан осудності – це норма, типовий стан психіки людини, характерний для її певного віку. Як правило, стан осудності презюмується, бо він притаманний переважній більшості лю­дей. Тому на практиці питання про встановлення осудності ви­никає тільки за наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом су­спільно небезпечне діяння. Зі станом осудності пов’язане і досягнення (реалізація) мети покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 покарання «має на меті не тільки кару, але й виправлен­ня засуджених, а також попередження вчиненню нових зло­чинів як засудженим, так і іншими особами». Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність вчиненого зло­чину, а тому розуміти обґрунтованість і справедливість при­значеного покарання. Лише за таких умов призначене пока­рання багато в чому визначає наступну поведінку засуджено­го, спонукає його не вчинювати нових злочинів.

Важливість встановлення осудності особи зумовлено тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної відповідальності та покарання

4. Згідно з ч. 1 ст. 18, суб’єктом злочину може бути лише особа, яка до вчинення злочину досягла встановленого кримі­нальним законом віку. Цей вік визначається саме до часу вчи­нення злочину. Тому дуже важливо при розслідуванні та роз­гляді кримінальної справи встановити точний вік особи (чис­ло, місяць, рік народження). У тих же випадках, коли немає документів, що підтверджують вік особи, необхідне проведен­ня судово-медичної експертизи.

Вчинення суспільно небезпечного діяння особою, що не досягла до вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про те, що немає суб’єкта злочину, а, отже, немає скла­ду злочину, внаслідок чого виключається і кримінальна відпо­відальність.

У частині 1 ст. 22 прямо зазначено, що «кримінальної відпо­відальності підлягають особи, яким до вчинення злочину ви­повнилося шістнадцять років». Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності. У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності – чотирнадцять років – за окремі, прямо перелічені законом зло­чини. Серед цих злочинів, наприклад, такі: умисні вбивства (статті 115—117 КК), умисне заподіяння тяжких тілесних уш­коджень (ст. 121; частини 3 статей 357, 358, 360, 390; частини 3, 6, 7 ст. 412), диверсія (ст. 111), бандитизм (ст. 265), зґвалту­вання (ст. 155), крадіжка, грабіж і розбій (статті 185, 186, 187) і деякі інші. Передбачений ч. 2 ст. 21 КК перелік злочинів, за які настає відповідальність із чотирнадцяти років, є вичерпним.

Аналіз цих злочинів дає підставу для висновку, що законо­давець знизив вік кримінальної відповідальності за дві групи злочинів: а) насильницькі злочини; б) майнові злочини. В ос­нову зниження віку кримінальної відповідальності за ці зло­чини покладено такі критерії:

рівень розумового розвитку, свідомості особи, який свідчить про можливість уже в чотирнадцять років усвідоми­ти фактичні об’єктивні ознаки та суспільну небезпечність зло­чинів, перерахованих у ч. 2 ст. 21 КК;

значну поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків;

значну суспільну небезпечність (тяжкість) більшості з цих злочинів.

Особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років не відповідає за злочини, за які встановлюється відповідальність з шістнадцяти років, навіть якщо вона брала в них участь як співучасник. У цих випадках особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років може нести відповідальність тільки в разі, якщо в її конкретних діях містяться ознаки іншого злочину, за яке законом встановлено відповідальність з чотирнадцяти років. Наприклад, якщо неповнолітній у віці до шістнадцяти років бере участь разом з іншими особами, що досягли шістнад­цяти років, у такому злочині, як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань шляхом на­сильства, небезпечного для життя і здоров’я (ч. 3 ст. 355), то вона може відповідати тільки за спричинення, наприклад, тяж­кого тілесного ушкодження за ст. 121.

У ряді випадків кримінальна відповідальність можлива лише за злочини, вчинені повнолітніми особами, тобто особа­ми, що досягли вісімнадцятирічного віку, бо за характером цих злочинів їх фактично не можуть вчинити неповнолітні. До та­ких злочинів належать, наприклад, ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 304), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 335).

Суб’єкта злочину, що має такі загальні ознаки, як фізична, осудна особа, що досягла встановленого законом віку кримі­нальної відповідальності, називають загальним суб’єктом зло­чину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає суб’єкта як елемент складу, а, отже, виключає склад злочину і кримі­нальну відповідальність.

5. Поряд із поняттям загального КК передбачає і поняття спеціального суб’єкта. Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціаль­ним суб’єктом злочину є фізична, осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, зло­чин, суб’єктом якого може бути лише певна особа. Отже, спе­ціальний суб’єкт – це особа, яка крім обов’язкових загальних ознак (фізична, осудна особа, що досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб’єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб’єкта доповнюють загальне поняття суб’єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними. Наприклад, службовий стан, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відно­сини (мати новонародженої дитини) тощо.

У більшості випадків ознаки спеціального суб’єкта прямо вказано в законі. Наприклад, у статтях КК про злочини, пе­редбачені статтями 364—370, зазначено, що вони можуть бути вчинені тільки службовими особами. Більше того, у примітці 1 до ст. 364 дається законодавче визначення поняття службо­вої особи. А в ст. 375 прямо вказується, що спеціальним суб’єк­том цього злочину є суддя, винний у постановленні свідомо неправосудного вироку, рішення, постанови.

В інших же випадках, хоча в самому законі прямо і не на­званий спеціальний суб’єкт, але сам злочин припускає його наявність. Приміром, у ст. 371 КК прямо не сказано, хто є суб’єктом завідомо незаконного затримання, приводу або ареш­ту. Однак очевидно, що ці злочини можуть бути вчинені лише працівниками правоохоронних органів, що наділені правом за­стосовувати затримання, привід або арешт.

Найчастіше ознаки спеціального суб’єкта законодавець вка­зує при описі основного складу злочину. Наприклад, у ч. 1 ст. 114 передбачено, що суб’єктом шпигунства може бути тільки іноземець чи особа без громадянства, а в ст. 117 прямо вказуєть­ся, що відповідальність за це вбивство (дітовбивство) несе тільки матір новонародженої дитини.

Однак частими є випадки, коли ознаки спеціального суб’єк­та використовуються законодавцем і при визначенні кваліфі­кованих (особливо кваліфікованих) складів злочинів. Зокре­ма, у ч. 2 ст. 368 як кваліфікуюча ознака одержання хабара пе­редбачається вчинення цього злочину службовою особою, яка посідає відповідальне становище.

Таким чином, ознаки спеціального суб’єкта, певною мірою, є обмежувальними, оскільки вони визначають, що той чи інший злочин може вчинити не будь-яка, а тільки та особа, яка має такі ознаки. Тому інші особи, що не мають цих ознак, не мо­жуть нести відповідальність за конкретним кримінальним за­коном, у якому передбачений спеціальний суб’єкт. Приміром, якщо в дітовбивстві разом із матір’ю новонародженої дитини брали участь інші особи, вони несуть відповідальність не за ст. 117, а за ст. 115 (за просте чи навіть кваліфіковане вбивство).

 

< Попередня   Наступна >