71

---

§ 2. Необхідна оборона

1. Відповідно до ч. 1 ст. 36 «необхідною обороною виз­наються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а та­кож суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно не­безпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайно­го відвернення або припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони». Звідси випливає, що необхідна оборона – це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання, зумовлений необхідністю його негайного відвернення або припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, що відповідає небезпеці посягання й обста­новці захисту.

2. Право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, а також абсолютним правом людини. Останнє означає, що всі інші особи не вправі перешкоджати громадянинові в за­конному здійсненні права на необхідну оборону. Право на не­обхідну оборону, далі, є самостійним, а не додатковим (субсидіарним) щодо діяльності органів держави і посадових осіб, спеціально уповноважених охороняти правопорядок. Іншими словами, кожний громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості звернутися за допомогою до органів влади або посадових осіб для відвернення або припинення по­сягання. Наявність права на необхідну оборону не пов’язана також із наявною для особи можливістю звернутися за допо­могою до інших громадян. У частині 2 ст. 36 зазначено, що «кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб або органів влади».

Закріплене в ст. 36 право кожної особи на необхідну оборо­ну є важливою гарантією реалізації конституційного положен­ня про те, що «кож

ний має право захищати своє життя і здоро­в’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань» (ч. 2 ст. 28 Конституції України).

Оскільки, проте, здійснення необхідної оборони є суб’єктив­ним правом, а не обов’язком громадянина, то відмова останнього від використання свого права не тягне за собою якоїсь відпо­відальності. Крім того, громадянин не зобов’язаний доводити до відома державних або інших органів чи посадових осіб про вчинений ним акт необхідної оборони, хоча він і вправі зроби­ти таке повідомлення в інтересах правильного вирішення кри­мінальної справи, що порушується у зв’язку із суспільно небез­печним посяганням.

3. Право на необхідну оборону виникає лише за наявності відповідної підстави. Згідно з ч. 1 ст. 36 нею є вчинення су­спільно небезпечного посягання, що зумовлює у того, хто за­хищається, необхідність у негайному його відверненні або при­пиненні шляхом заподіяння посягаючому шкоди. Інакше ка­жучи, підстава необхідної оборони складається з двох елементів, а саме із: 1) суспільно небезпечного посягання і 2) необхідності в його негайному відверненні або припиненні.

4. Перший елемент означає, що посягання має бути су­спільно небезпечним. Діяння, що не є суспільно небезпечним, ні за яких умов не може зумовити право на необхідну оборону (наприклад, вона неможлива проти правомірних вчинків, що здійснюються в стані необхідної оборони, крайньої необхід­ності, при затриманні злочинця, виконанні військового або службового обов’язку, а також за інших обставин, що виклю­чають злочинність діяння).

Під суспільно небезпечним посяганням розуміється пося­гання з боку людини, на що прямо вказує ч. 1 ст. 36. Посягнути означає спробу заподіяти шкоду. Така спроба є суспільно небез­печною, якщо її об’єктом виступають правоохоронювальні пра­ва та інтереси особи, що захищається, або іншої особи, суспільні інтереси або інтереси держави. Це: життя, здоров’я, особиста і статева свобода, честь і гідність особи, власність, недотор­канність житла, а також інші права і законні інтереси особи, що захищається, або іншої особи; громадська безпека і гро­мадський порядок, спокій громадян і недоторканність гро­мадського майна тощо; зовнішня безпека й обороноздатність країни, збереження державної та військової таємниці, недотор­канність державних кордонів тощо. Таким чином, коло право-охоронюваних інтересів, що можуть бути об’єктом посягання, є практично необмеженим.

При цьому, суспільно небезпечним визнається не тільки злочинне посягання (хоча саме це і типово), а й будь-яке інше суспільно небезпечне посягання, що не є злочином (наприклад, посягання особи, що не досягла віку, з якого можлива кримі­нальна відповідальність, неосудного або особи, що діє невинов­но, тощо).

Іноді вважають, що суспільно небезпечне посягання може полягати тільки в нападі. Проте ст. 36 такого обмеження не містить. Тому посягання може полягати й у діях, що не мають характеру нападу (наприклад замах на крадіжку). Посягання може бути здійснено особою як із застосуванням фізичної сили (наприклад спроба задушити жертву), так і з використанням зброї, інших знарядь, предметів, механізмів, тварин тощо. Та­ким чином, суспільно небезпечне посягання, передбачене ч. 1 ст. 36, – це будь-які дії людини, безпосередньо спрямовані на заподіяння негайної істотної шкоди правоохоронюваним інте­ресам особи, що обороняється, або іншої особи, суспільним інте­ресам або інтересам держави.

Істотною характеристикою суспільно небезпечного посяган­ня є його наявність, тобто тривалість у часі, протягом якого тільки і можлива необхідна оборона. Суспільно небезпечне по­сягання має початковий і кінцевий моменти. Роз’яснюючи це положення, Пленум Верховного Суду України в постанові «Про судову практику застосування судами у справах про необ­хідну оборону» від 28 червня 1991 року зазначив, що стан не­обхідної оборони виникає не тільки в момент вчинення су­спільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. Своєю чергою кінцевий момент по­сягання визначається різними чинниками: досягненням мети особою, що вчиняє посягання, припиненням дій зазначеної особи за власною волею або всупереч волі (наприклад, втеча, відмова продовжувати посягання, неможливість доведення його до кінця й ін.). При цьому перехід використаних при на­паді знарядь або інших предметів від нападника до того, хто захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання.

5. Другий елемент, що характеризує підставу необхідної оборони – це наявність у того, хто захищається, необхідності в негайному відверненні або припиненні наявного суспільно не­безпечного посягання. Така необхідність виникає тоді, коли зволікання з боку того, хто обороняється, в заподіянні шкоди на­падникові, загрожує негайною і явною шкодою для правоохоронюваних інтересів. Таким чином, надаючи громадянам пра­во на необхідну оборону, закон має на увазі лише такі випадки захисту, за яких громадянин змушений невідкладно заподіяти шкоду особі, яка посягає, з тим, щоб відвернути або припини­ти посягання та ефективно здійснити захист. Якщо ж така не­відкладна необхідність ще не виникла або, навпаки, вже мину­ла, то й стан необхідної оборони або ще не виник, або, виник­нувши, уже закінчився. І перший, і другий випадки свідчать про відсутність стану необхідної оборони.

Отже, заподіяння шкоди нападникові за відсутності зазна­чених двох елементів, або хоча б за наявності лише одного з них свідчить про неправомірність дій громадянина, оскільки він не перебуває в стані необхідної оборони. Відповідальність за заподіяння такої шкоди має наставати на загальних підста­вах. І, навпаки, наявність законної підстави означає виникнен­ня в громадянина права на необхідну оборону, здійснення якого характеризується низкою ознак.

6. Ознаки необхідної оборони, визначені в ст. 36, характери­зують: 1) мету оборони; 2) спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди; 3) характер дій того, хто захищається; 4) своєчасність; 5) співрозмірність оборони.

7. Мета оборони. Відповідно до ч. 1 ст. 36 кінцевою ме­тою необхідної оборони є захист правоохоронюваних інте­ресів або прав особи, що обороняється, іншої особи, громадсь­ких інтересів або інтересів держави від суспільно небезпечного посягання.

Для визнання оборони правомірною достатньо, щоб особа, яка обороняється, переслідувала зазначену вище мету, і зовсім не обов’язково, щоб її було фактично досягнуто (наприклад, особа, яка обороняється, заподіяла нападникові шкоду, проте не змогла припинити посягання, що почалося). Якщо той, хто захищався, керувався іншою метою (наприклад, метою роз­прави над нападником), то його дії набувають протиправного характеру, у зв’язку з чим відповідальність за заподіяну шкоду має наступати на загальних підставах.

8. Спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди. Шкода при необхідній обороні повинна заподіюватися лише особі, яка вчинює посягання, її правам та інтересам. Якщо нападників кілька, то особа, що обороняється, може заподіяти шкоду як одному, так і кожному з них. Заподіяння шкоди правам та інтересам інших осіб не підпадає під ознаки необхідної оборони, а роз­глядається, наприклад, за правилами крайньої необхідності або тягне відповідальність на загальних підставах.

9. Характер дій особи, яка обороняється. Поведінка того, хто захищається, при необхідній обороні може бути тільки ак­тивною, тобто може полягати лише в діях, на що прямо вка­зується в ч. 1 ст. 36. Такими діями можуть бути як фізичні зу­силля особи, яка захищається (наприклад завдання ударів ку­лаком), так і використання різноманітних знарядь, предметів, механізмів, пристроїв тощо, причому не тільки тих, що підібрані, виявлені або захоплені на місці захисту, а й тих, що були при особі, що обороняється, або навіть спеціально приго­товлені нею для захисту (наприклад, використання наявного перочинного ножа або вогнепальної зброї, заздалегідь узятих для оборони тощо).

Зазначені дії повинні підпадати під ознаки якогось діяння, передбаченого КК, тобто збігатися із зовнішніми, фактичним ознаками якогось злочину. Йдеться про дії, що підпадають під ознаки вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень різної тяж­кості, удару та побоїв тощо.

10. Своєчасність оборони. Дії особи, яка обороняється, ви­знаються правомірними лише у разі, якщо вони були вчинені протягом усього часу здійснення посягання. Інакше кажучи, за­хист визнається виправданим лише протягом часу існування стану необхідної оборони, що визначається тривалістю суспіль­но небезпечного посягання, що потребує свого негайного відвер­нення або припинення. Тому заподіяння шкоди до виникнення такого стану визнається так званою «передчасною» обороною, відповідальність за яку настає на загальних заставах.

У той же час, особа, яка обороняється, перебуваючи під впливом посягання, нерідко продовжує оборону й у тому ви­падку, коли посягання вже закінчено або припинено. У цьому випадку має місце так звана «запізніла» оборона. Оцінка шко­ди, заподіяної нападникові в стані «запізнілої» оборони, зале­жить від того, усвідомлювала або не усвідомлювала особа, яка обороняється, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність. У вже названій вище постанові Пленуму Верховного Суду України рекомендується при вирішенні цього питання, з огляду на обставини справи, виходити з того, що для особи, яка захищається, повинно бути очевидним, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність. Якщо такого переконан­ня не було, то слід вважати, що вона перебувала в стані необ­хідної оборони. Отже, якщо особа, що захищалася, сумлінно помилялася щодо кінцевого моменту посягання, вона визнаєть­ся такою, що діяла у стані необхідної оборони, і тому заподіян­ня в такій ситуації нападникові шкоди повинно визнаватися своєчасним.

У той же час, якщо шкоду заподіяно вже після того, як по­сягання було відвернено або закінчено, і для особи, яка захи­щалася, було очевидно, що в застосуванні засобів захисту явно відпала необхідність, відповідальність настає на загальних підставах.

11. Співрозмірність оборони. Ця ознака характеризує межі необхідної оборони, які хоча прямо і не названі в законі, проте висновок про них можна зробити, аналізуючи частини 1 і 3 ст. 36. Наприклад, відповідно до ч. 1 заподіяна нападникові шкода повинна бути необхідною і достатньою у певній обста­новці для негайного відвернення або припинення посягання, а з ч. 3 випливає, що заподіяна йому тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) повинна відповідати двом обста­винам, взятим у єдності: 1) небезпечності посягання і 2) обста­новці захисту. Таким чином, заподіяння нападникові смерті або завдання йому тяжкого тілесного ушкодження визнається співрозмірним, якщо ця тяжка шкода відповідала небезпечності посягання й обстановці захисту.

Небезпечність посягання визначається: а) цінністю блага, що охороняється законом, на яке спрямовано посягання (життя, здоров’я, власність, тілесна недоторканність, суспільний поря­док тощо) і б) реальною загрозою заподіяння шкоди цьому бла­гу з боку особи, яка вчинює посягання. Безумовно, більшу су­спільну небезпечність становлять посягання на життя, здоро­в’я, свободу, честь і гідність людини, недоторканність її власності та житла. Порівняно менш небезпечними є посяган­ня на громадянський порядок, недоторканність державних кор­донів тощо.

Вирішальним є саме ступінь небезпечності посягання, що й визначає межі допустимої шкоди при необхідній обороні. Тут існує пряма залежність: чим небезпечніше посягання, тим більше межі допустимої шкоди. Очевидно, що заподіяння тяж­кої шкоди нападникові співрозмірне лише з посяганнями, що становлять велику суспільну небезпечність (наприклад, при за­хисті життя, здоров’я, власності тощо).

Заподіяна особі, яка посягає, шкода, має бути співрозмірною не тільки з небезпечністю посягання, а й з обстановкою захисту.

Обстановка захисту визначається реальними можливостя­ми і засобами того, хто захищається, для відвернення або при­пинення посягання. Характер такої обстановки залежить від реального співвідношення сил, можливостей і засобів особи, що захищається, і особи, яка посягає. Верховний Суд України рекомендує в цих випадках враховувати обставини справи, що вплинули на реальне співвідношення сил нападника і того, хто захищається, як-от: місце і час, несподіваність нападу, непідго­товленість до його відбиття, кількість нападників і тих, хто за­хищається, їх фізичні дані (вік, стать, інвалідність, стан здоро­в’я), інші обставини справи. Саме ці обставини можуть свідчи­ти про обстановку захисту, яка в одних випадках може складатися явно на користь того, хто обороняється (таку об­становку можна назвати відносно сприятливою для особи, що захищається), а частіше, навпаки, – на користь того, хто пося­гає (це т. зв. несприятлива для особи, що захищається, обста­новка захисту). Таким чином, відносно сприятливою слід ви­знавати таку обстановку захисту, при якій особа, що оборо­няється, має і усвідомлює свою явну перевагу над особою, що посягає. У цьому випадку особа, яка обороняється, усвідом­лює, що для забезпечення ефективного захисту у неї немає явної необхідності заподіювати нападникові тяжку шкоду (смерть або тяжкі тілесні ушкодження), а необхідно і достат­ньо завдати, наприклад, удару, побоїв, заподіяти легкі або се­редньої тяжкості телесні ушкодження. На це звертає увагу у своїй практиці Верховний Суд України, пропонуючи з’ясову­вати у справі, чи мав той, хто захищався, реальну можливість ефективно відвернути суспільно небезпечне посягання іншими засобами, заподіюючи нападникові меншу шкоду, і чому не використав цю можливість.

Несприятливою для особи, яка обороняється, слід вважа­ти таку обстановку захисту, за якої її реальні можливості з відвернення суспільно небезпечного посягання були віднос­но рівними, а, тим більше, поступалися можливостям посяга­теля. У такій обстановці особа, яка обороняється, щоб успіш­но відвернути посягання, змушена заподіювати нападникові тяжку шкоду. Така шкода є виправданою, оскільки тільки вона є необхідною і достатньою для успішного відвернення посягання.

Отже, для співрозмірності оборони необхідно, щоб мала місце відносна відповідність (не рівність і не пропорційність!) між заподіяною нападникові тяжкою шкодою (смертю або тяж­кими тілесними ушкодженнями) і посяганням, а також неспри­ятливою для того, хто обороняється, обстановкою захисту. При цьому слід обов’язково враховувати суб’єктивний стан остан­нього в момент захисту. Очевидно, що він не завжди може точ­но порівняти свої дії з небезпекою посягання, що загрожує, внаслідок хвилювання, збудження, страху, переляку тощо. У цьому випадку при оцінці правомірності заподіяної нападни­кові шкоди слід виходити із суб’єктивного сприйняття пося­гання особою, яка обороняється, небезпечності посягання і об­становки захисту. Частина 4 ст. 36 прямо вказує, що «особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо внаслідок силь­ного душевного хвилювання, викликаного суспільно небезпеч­ним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподія­ної шкоди небезпеці посягання чи обстановці захисту».

12. Перевищення меж необхідної оборони (ексцес оборо­ни) свідчить про те, що особа, яка обороняється, перебуваючи у стані необхідної оборони, порушила вимогу про співрозмірність оборони.

Відповідно до ч. 3 ст. 36 «перевищенням меж необхідної оборони визнається навмисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціаль­но передбачених у статтях 118 і 124 цього Кодексу».

Із закону очевидно, що ексцес оборони можливий там, де заподіяно нападникові тяжку шкоду (смерть або тяжкі тілесні ушкодження), що явно не відповідала або небезпеці посяган­ня, або обстановці захисту. Явність такої невідповідності, перш за все, означає, що заподіяння нападникові тяжкої шкоди має об’єктивно перебувати в очевидній, різкій невідповідності з не­безпекою вчиненого посягання або із обстановкою захисту, що склалася для того, хто обороняється. У той же час і особа, яка обороняється, повинна суб’єктивно усвідомлювати явну не­відповідність тяжкої шкоди, що заподіюється нападникові. Ви­рішальним тут є суб’єктивне ставлення особи, що обороняєть­ся, до заподіяної шкоди. Звідси також випливає, що переви­щення меж необхідної оборони може мати місце лише за наявності умислу. Тому не є ексцесом оборони заподіяння тяж­кої шкоди з необережності.

Таким чином, перевищення меж необхідної оборони – це умисне заподіяння нападникові тяжкої шкоди (смерті або тяж­ких тілесних ушкоджень), явно неспіврозмірної з небезпечністю посягання або явно невідповідної обстановці захисту. Виходя­чи з цього, можна виділити два види ексцесу оборони. Перший вид такого ексцесу (перевищення меж допустимої шкоди) має місце там, де при захисті від посягання відносно невеликої су­спільної небезпечності (наприклад, при припиненні порушень громадського порядку, непокорі або опорі представнику вла­ди й інших подібних посяганнях) особа, яка захищалася, умис­но заподіює нападникові смерть або завдає йому тяжкі тілесні ушкодження. У цьому випадку заподіяна тяжка шкода явно неспіврозмірна з небезпечністю посягання. Другий вид ексце­су (перевищення меж достатньої шкоди) визначається тим, що особа, яка обороняється, усвідомлюючи свою очевидну пере­вагу над особою, що посягає, умисно, без необхідності позбав­ляє її життя або завдає тяжких тілесних ушкоджень, тобто за­подіює тяжку шкоду, явно більшу, ніж вона була необхідною і достатньою за сприятливою обстановкою захисту, що склала­ся для того, хто обороняється, для негайного відвернення або припинення посягання.

Ексцес оборони підлягає кваліфікації або за ст. 118 (умис­не вбивство при перевищенні меж необхідної оборони) або за ст. 124 (заподіяння умисних тяжких тілесних ушкоджень при ексцесі оборони).

13. Спеціальні види необхідної оборони. Відповідно до ч. 5 ст. 36 «не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальної відповідальності застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від на­паду озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвер­нення протиправного насильницького вторгнення в житло або інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, заподіяної тому, хто посягає».

Отже, закон передбачає три винятки із загального правила про те, що при необхідній обороні особа, яка захищається, по­винна додержуватися визначеної межі, завдаючи шкоду напад­никові.

Підставою такої оборони є наявність будь-якого з таких посягань: 1) напад озброєної особи, або 2) напад групи осіб, або 3) протиправне насильницьке вторгнення в житло або інше приміщення. Шкода, заподіяна особі, що посягає, у таких ви­падках необмежена ніякими межами. Відповідно до ч. 5 ст. 36 не є ексцесом оборони і не має наслідком кримінальної відпо­відальності заподіяння нападникові будь-якої шкоди у зазна­чених ситуаціях, аж до позбавлення його життя.

14. Уявна оборона. Іноді особа, яка захищається, перебу­ває в такій ситуації, коли які-небудь вчинки інших людей у силу сформованої обстановки вона помилково сприймає за суспіль­но небезпечне посягання, у зв’язку з чим заподіює «посягаю­ чому» шкоду (наприклад, мешканцю, що заблукав і помилко­во намагався зайти в чужу квартиру, або приятелю, який з ме­тою пожартувати, намагався в масці зв’язати свого товариша, тощо). Подібні ситуації називають уявною обороною, що пов’я­зана з фактичною помилкою «особи, яка обороняється». Відпо­відно до ч. 1 ст. 37 «уявною обороною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального сусп­ільно небезпечного посягання не було і особа, неправильно оц­інюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання».

Питання про відповідальність за шкоду, заподіяну при уявній обороні, залежить від того, могла або не могла особа усвідомлювати хибність свого припущення про наявність суспільно небезпечного посягання, інакше кажучи, – від виду до­пущеної помилки: була вона вибачальною чи невибачальною. Вибачальною відповідно до ч. 2 ст. 37 визнається помилка, при якій «обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідом­лювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припу­щення». Саме в силу такої сумлінної, вибачальної помилки особа впевнена, що вона діє правильно, відповідно до вимог закону. При такій помилці рішення про відповідальність за заподіяну шкоду залежить від того, чи була б визнана право­мірною заподіяна шкода в умовах відповідного реального по­сягання, тобто за відсутності помилки. Для цього особа, яка приймає рішення в справі (слідчий, суд), повинна абстрагува­тися від того, що в певному випадку була помилка, і повинна припустити, що мало місце реальне суспільно небезпечне по­сягання, й на цій підставі вирішити, були чи ні перевищені межі необхідної оборони. При негативній відповіді відповідальність особи за заподіяну шкоду виключається (ч. 2 ст. 37). Якщо ж «особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилко­вості свого припущення, але при цьому перевищила межі за­хисту, що дозволяються в умовах відповідного реального по­сягання, вона підлягає відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони» (ч. 3 ст. 37).

Невибачальною відповідно до ч. 4 ст. 37 визнається така помилка, при якій в обстановці, що склалася, особа хоча і не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реально­го суспільно небезпечного посягання, якби проявила більшу пильність, обачність, дбайливість. Сутність невибачальної по­милки полягає у тому, що об’єктивні та суб’єктивні обставини в даний момент не давали особі достатніх підстав для того, щоб «помилятися» щодо наявності суспільно небезпечного пося­гання. Але, незважаючи на це, особа все ж таки припустилася такої помилки і заподіяла нападникові шкоду. Очевидно, що в такому випадку у неї немає вини у формі умислу і тому вона може підлягати відповідальності лише за необережне заподі­яння шкоди, як-то за заподіяння смерті, тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, оскільки менш тяжка шкода, за­подіяна з необережності, не є караною.

 

< Попередня   Наступна >