§ 5. Фізичний або психічний примус

Стаття 40 КК України передбачає: «1. Не є злочином дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізич­ного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками. 2. Питання про кримінальну відповідальність осо­би за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа піддалася фізичному примусу, унаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психіч­ному примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 цього Кодексу».

Підставою виключення злочинності діяння в аналізовано­му випадку є непереборний фізичний примус, під безпосереднім впливом якого особа заподіює шкоду правоохоронюваним інтересам.

Фізичний примус (насильство) – це протиправний фізич­ний вплив на людину (наприклад, застосування фізичної сили, завдання удару, побоїв, тілесних ушкоджень, введення в організм різноманітних препаратів тощо) з метою примусити її вчинити злочин (наприклад, не перешкоджати проникнен­ню в сховище, видати чуже майно і т. ін.) Непереборним ви­знається такий фізичний примус, за якого особа цілком поз­бавлена можливості керувати своїми діями (бездіяльністю).

Ознаками, що характеризують «діяння» особи, яку підда­но непереборному фізичному примусу, є: 1) збіг його з об’єктив­ними ознаками якогось злочину і 2) відсутність волі особи в такому «діянні».

Вчинені особою «дії» або «бездіяльність» за об’єктивними своїми ознаками можуть збігатися, наприклад, із розголошен­ням відомостей, що становлять державну таємницю, шпигун­ством, розтратою чужого майна, зловживанням службовим ста­ном тощо. Але такі «дії», проте, злочинними не визнаються, оскільки позбавлені такої обов’язкової ознаки кримінально-правового діяння, як його волимість (особа не здатна керувати своїм вчинком). Отже, виключається кримінальна відпові­дальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.

Інша ситуація має місце у разі переборного фізичного при­мусу і психічного примусу. Переборним визнається такий фізичний примус, за якого особа зберігає можливість керува­ти своїми вчинками.

Психічний примус – це погроза застосування до особи фізичного насильства або заподіяння матеріальної або мораль­ної шкоди (наприклад, погроза вбити, знищити або пошкоди­ти майно, поширити відомості, що ганьблять особу тощо) із метою спонукати її вчинити злочин. КК виходить із того, що психічний примус хоча й обмежує можливості особи керувати своїми діями, проте не паралізує цілком її волю, внаслідок чого ця особа усе ж таки має можливість вибрати той або інший ва­ріант поведінки, як і при переборному фізичному примусі.

Якщо такий примус створював стан крайньої необхідності (наприклад, особа під впливом побоїв або погрози вбивством видає чуже майно), то питання про кримінальну відпові­дальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам вирішується за правилами ст. 39, тобто залежно від того, було чи не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. В іншому випадку особа підлягає кримінальній відповідаль­ності за заподіяну шкоду на загальних засадах, хоча вчинення злочину під впливом фізичного або психічного примусу повин­но враховуватися як обставина, що пом’якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66).