109

---

§ 2. Загальні засади призначення покарання

Загальні засади призначення покарання – це встановлені законом і обов’язкові для суду критерії (вимоги), якими має керуватися суд при призначенні покарання по кожній кон­кретній справі та щодо кожної особи, якій це покарання при­значається. Інакше кажучи, яка б кримінальна справа ні роз­глядалася, яке б покарання ні призначалося винному, суд зобов’язаний при цьому виходити з цих загальних критеріїв при­значення покарання.

Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК загальні засади призначення покарання складаються з трьох критеріїв, згідно з якими суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчи­нений злочин; 2) відповідно до положень Загальної частини КК; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, осо­бу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують пока­рання.

Суд призначає покарання в межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога означає, що за загальним правилом суд має право призначити лише той вид покарання, який передбачений у санкції статті Особливої час­тини КК, за якою засуджується винний, і повинен визначити його в тих межах, які встановлені для цього покарання у санкції. За відносно-визначеною санкцією, де зазначено мінімум та максимум покарання, суд може призначити його лише в цих межах. Якщо в санкції зазначений лише максимум покарання, його мінімумом є та нижча межа, яка встановлена в Загальній частині КК (наприклад, для позбавлення волі – один рік; для виправних робіт – шість місяців). За альтернативною санкцією, де фігурують кілька основних покарань, суд має обрати лише один його вид (ч. 4 ст. 52 КК) і призначити його в межах, встановлених у санкції.

Проте в част

инах 3 і 4 ст. 65 КК передбачені й винятки з цього правила, коли суду надається право вийти за межі конк­ретної санкції. По-перше, це можливо при застосуванні ст. 69 КК, відповідно до якої суд за наявності певних підстав може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено в санкції статті Особливої частини КК. По-друге, суд може вийти і за максимальну межу санкції, якщо покарання призначається за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або вироків (ст. 71 КК). Крім зазначених у частинах 3 та 4 ст. 65 КК, закон передбачає й інші спеціальні випадки, коли суду надається право вийти за межі санкції статті Особливої частини КК. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 98 КК суд не може призначити неповнолітньому конфіска­цію майна, навіть якщо в санкції статті Особливої частини КК (наприклад у ч. 5 ст. 185 КК) вона передбачена як обов’язкове додаткове покарання, а з додержанням вимог ч. 2 ст. 55 КК – має право приєднати до основного покарання і таке додаткове, як позбавлення права обіймати певні посади навіть у разі, якщо ця міра не передбачена в санкції статті Особливої частини КК.

Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК). Це означає, що суд має керува­тися тими принциповими положеннями, які передбачені в За­гальній частині КК і характеризують як умови відповідальності за злочин, так і підстави призначення покарання, його цілі, види, порядок та межі застосування тощо. Наприклад, призначаючи покарання за незакінчений злочин, суд має враховувати ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких зло­чин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68 КК), а визначаючи покарання співучасникам – повинен врахувати характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 68 КК). При призначенні покарання суд зобов’язаний: виходити з тих його цілей, які визначені в ст. 50 КК; строго керуватися систе­мою та видами покарань, зазначеними у ст. 51 КК; враховувати встановлений у ст. 52 КК розподіл покарань на основні та до­даткові; визначати покарання за сукупністю злочинів та вироків на підставі, у порядку та межах, передбачених у статтях 70 та 71 КК тощо. Суд повинен враховувати й інші положення Загаль­ної частини КК, зокрема, використовувати надані йому можли­вості зі звільнення від кримінальної відповідальності та пока­рання на підставі статей 44 і 74 КК.

При призначенні покарання суд враховує ступінь тяж­кості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що по­м’якшують та обтяжують покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК). Ступінь тяжкості вчиненого злочину, насамперед, визначаєть­ся в ст. 12 КК, яка поділяє всі злочинні діяння на злочини не­великої, середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі. Тому, якщо йдеться про злочин невеликої тяжкості, суд може при­значити найбільш м’яке покарання, зазначене в альтернативній санкції, або відповідно до ст. 74 КК – звільнити особу від по­карання. Якщо ж вчинений злочин є тяжким або особливо тяж­ким, суд може призначити за нього покарання у вигляді по­збавлення волі на тривалий строк, а за особливо тяжкий зло­чин – навіть довічне позбавлення волі.

Ступінь тяжкості злочину визначається і характером конкрет­ного злочину. Тут суд повинен урахувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто визначити значущість об’єкта злочину. Наприклад, якщо винний заподіяв тяжкі тілесні ушкодження не одній, а кільком особам, то в межах санкції ч. 1 ст. 121 КК (від п’яти до восьми років позбавлення волі) йому може бути призначене покарання ближче до максимуму або навіть мак­симальний його строк. Ступінь тяжкості злочину визначається і характером та обсягом наслідків – чим тяжкіші наслідки спричи­нені злочином і чим більше розмір заподіяного збитку, тим суво­ріше покарання може бути призначене винному.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовт­ня 2003 р. (п. 3) звертається увага судів на те, що, визначаючи ступінь тяжкості злочину, суди повинні виходити з особливо­стей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).

При призначенні покарання суд враховує особу винного, ос­кільки обставини, що її характеризують, мають дуже велике значення при вирішенні питання про обрання конкретної міри покарання. Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. (п. 3), досліджуючи дані про осо­бу винного, суд повинен з’ясувати його вік, стан здоров’я, по­ведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем робо­ти чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи не погашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім’ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо.

Важливе значення при призначенні покарання мають й об­ставини, що його пом’якшують та обтяжують.

 

< Попередня   Наступна >