173

---

§ 1. Особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності

Закон передбачає два види звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності:

звільнення від кримінальної відповідальності із застосу­ванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97);

звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.

Загальним для цих видів є те, що неповнолітній, що вчинив злочин, за підставами, передбаченими в законі, звільняється від державного осуду, від певних обмежень, позбавлень, які передбачені кримінальним законом за цей злочин (части­ни 1, 2 ст. 106).

1. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосу­ванням примусових заходів виховного характеру. Цей вид звільнення є найважливішою особливістю відповідальності не­повнолітніх, що відбиває принципову позицію законодавця – кримінальне покарання щодо неповнолітніх є останнім захо­дом, що може застосовуватися тільки у випадках, якщо інши­ми заходами впливу не можливо досягти мети їх виправлення, запобігання вчинення нових злочинів.

Частина 1 ст. 97 передбачає, що неповнолітній, що вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнений від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можли­во без застосування покарання. У цих випадках до них за­стосовують примусові заходи виховного характеру, передбачені ч. 2 ст. 105, які не є кримінальним покаранням. За своєю юридич­ною природою ці заходи є заходами виховання, переконання і спрямовані на забезпечення правильного формування особи неповнолітніх, запобігання вчинення ними правопорушень. Отже, обов’язковими ознаками цих заходів є: 1) передбаченість їх кримінальним законом – ч. 2 ст. 105; 2) застосування їх тільки судом; 3) тільки до неповнолітніх, що

вчинили злочин1; 4) відсутність в цих заходах ознак кримінального покарання.

Підставою звільнення неповнолітніх від кримінальної відпо­відальності із застосуванням примусових заходів виховного ха­рактеру є можливість їх виправлення без призначення покаран­ня. Можливість такого виправлення повинна випливати з оцін­ки поведінки неповнолітнього до і після вчинення злочину, його ставлення до навчання, роботи й інших обставин, що свідчать про невелику небезпечність особи неповнолітнього.

Необхідними правовими умовами застосування таких за­ходів є: а) вчинення злочину вперше; б) належність злочину до категорії злочинів невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 12).

Частина 2 ст. 105 містить вичерпний перелік примусових заходів виховного характеру: а) застереження; б) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки непов­нолітнього; в) передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють, або під нагляд педагогічного чи трудо­вого колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання; г) покладення на неповнолітнього, який досяг п’ят­надцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодувати заподіяних майнових збитків; ґ) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах і порядок їх залишення визначаються законом.

Застереження полягає в осуді суспільно небезпечної по­ведінки неповнолітнього, у вимозі припинити таку поведін­ку під погрозою застосування більш суворих заходів відпові­дальності.

Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог щодо поведінки неповнолітнього відповідно до п. 5 Постанови Пле­нуму Верховного Суду України «Про практику розгляду суда­ми справ про застосування примусових заходів виховного ха­рактеру» від 31 травня 2002 р.2полягає в обмеженні перебу­вання поза домівкою в певний час доби; забороні відвідувати певні місця; змінювати без згоди органу, який здійснює за ним нагляд, місце проживання, навчання чи роботи; виїджати у іншу місцевість; продовжити навчання тощо. Тривалість цих обмежень визначає суд.

Передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, що їх заміняють, або під нагляд педагогічному або трудовому колективу з їх згоди, а також окремих громадян на їх прохання за своєю суттю полягає у встановленні контролю та посиленні виховного впливу з боку тих осіб, що зобов’язані в силу сімей­них, виробничих або інших відносин здійснювати позитивний вплив на неповнолітнього. Саме тому ця міра може застосову­ватися лише тоді, коли батьки або колектив мають реальну можливість здійснити такий вплив, створити нормальну об­становку для неповнолітнього. У пункті 6 наведеної Постано­ви Пленуму Верховного Суду України від 31 травня 2002 р. рекомендовано передавати неповнолітніх під нагляд батьків або осіб, що їх заміняють (усиновителів, опікунів і піклуваль­ників), лише за наявності даних про їх здатність забезпечити постійний виховний вплив на них та постійний контроль за поведінкою. Певні вимоги є і до колективу або інших грома­дян: обов’язково повинна бути згода колективу на здійснення нагляду і проведення виховної роботи з неповнолітнім, а від громадян – їх прохання (п. 3 ч. 2 ст. 105). Як і при обмеженні дозвілля, тривалість передачі неповнолітнього під нагляд ко­лективу, батькам або іншим особам визначається судом з ура­хуванням конкретних обставин справи.

Більш суворим видом примусових заходів виховного харак­теру є покладання на неповнолітнього обов’язку відшкодувати заподіяну матеріальну шкоду. Закон обмежує можливість зас­тосування цього заходу як віком неповнолітнього, так і його матеріальним станом: він може бути застосований тільки до неповнолітніх, які достягли 15 років, і мають власне майно, кошти або заробіток.

Найсуворішим з аналізованих заходів є направлення непов­нолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків. Такими установами відповідно до Закону «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995 р.3є загально­освітні школи соціальної реабілітації, в які направляються осо­би від 11-ти до 14-ти років, і професійні училища соціальної реабілітації – для осіб у віці від 14-ти до 18-ти років. Цей захід може застосовуватися тільки тоді, коли неповнолітній не може бути виправлений іншими менш суворими заходами. Строк визначається судом, але не може перевищувати трьох років.

4. Основними завданнями загальноосвітніх шкіл і професій­них училищ соціальної реабілітації є створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів, підвищення їх загаль­ноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, роз­витку індивідуальних здібностей, а також забезпечення со­ціальної реабілітації учнів, їх правового виховання і соціаль­ного захисту. Виходячи з цього, закон допускає у виняткових випадках можливість утримання в загальноосвітніх школах со­ціальної реабілітації неповнолітніх до 15-ти років, а у профе­сіональних училищах соціальної реабілітації – до 19-ти років, якщо це необхідно для завершення навчального року або фа­хової підготовки.

Відповідно до ч. 3 ст. 105 залежно від конкретних обставин вчиненого злочину та особи неповнолітнього суд може засто­сувати до нього одночасно кілька примусових заходів вихов­ного характеру. Поряд із цими заходами ч. 4 ст. 105 надає пра­во суду, якщо він вважає це необхідним, призначити неповно­літньому вихователя.

Частина 3 ст. 97 встановлює, що у разі ухилення неповноліт­нього від виконання призначених йому примусових заходів ви­ховного характеру ці заходи скасовуються судом і він притя­гається до кримінальної відповідальності, тобто звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових за­ходів виховного характеру є умовним: неповнолітній не пови­нен ухилятися від примусових заходів виховного характеру.

Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності в зв’язку з закінченням строків давності. Стаття 106 передба­чає особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності при­тягнення до такої відповідальності. Згідно з ч. 1 ст. 106 для за­стосування такого звільнення слід, перш за все, враховувати загальні умови застосування інституту давності притягнення до кримінальної відповідальності, передбачені в ст. 49: а) сплив встановлених законом строків із дня вчинення злочину і до дня набрання вироком законної сили; б) відсутність факту ухилен­ня особи від слідства або суду; в) невчинення під час цих строків нового злочину. За наявності сукупності цих загальних умов суд повинен враховувати особливості застосування цього виду давності до неповнолітніх. Такими особливостями, передбаче­ними ст.106, є: по-перше, можливість її застосування до осіб, які не досягли вісімнадцяти років до вчинення злочину, неза­лежно від їх віку на момент вирішення питання про звільнення; по-друге, встановлення для цих осіб менш тривалих строків давності. Частина 2 ст. 106 передбачає такі строки давності: 1) два роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості; 2) п’ять років – у разі вчинення злочину середньої тяжкості; 3) сім років – у разі вчинення тяжкого злочину; 4) десять років – у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

 

1 Відповідно до ч. 2 ст. 97 примусові заходи виховного характеру можуть бути призначені також особі, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпа­дає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу.

2 Вісник Верховного Суду України. – 2002. – № 4.

3 Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 6. – Ст. 35.

< Попередня   Наступна >