Розділ 2 Наука конституційного права

§ 1. Виникнення конституційного права як самостійної галузі юридичної науки

Наука конституційного права становить систему концепцій, теорій, учень, висновків про закономірності розвитку конститу­ційно-правових принципів, норм, інститутів, а також суспільних відносин, які регулюються ними. Наука конституційного права вивчає еволюцію держави та права, сучасний досвід формування та реалізації конституційних принципів, норм й інститутів та фор­мулює пропозиції щодо вдосконалення конституційного законо­давства та практики його застосування. Основними методами науки конституційного права є історичний, соціологічний, фор­мально-юридичний, порівняльно-правовий тощо. Зазначена ме­тодологія дозволяє всебічно дослідити різні моделі конституцій­ного регулювання, які діють у подібних умовах у різних країнах.

Наука конституційного права пройшла тривалий еволюційний шлях. Незважаючи на те, що питання про сутність, походження, призначення держави, еволюцію форм держави розглядалися у працях відомих політичних мислителів, наука конституційного права як самостійна галузь юридичної науки почала складатися у другій половині ХІХ ст. Таке порівняно запізнене формування науки конституційного права пов’язане з об’єктивними обстави­нами. По-перше, існуючі тоді форми і способи здійснення держав­ної влади були недостатньо розвинуті. По-друге, суспільні відно­сини регулювалися одноосібним рішенням монарха або іншої осо­би, яка узурпувала владу, а не на основі права. По-третє, у працях Платона, Арістотеля, Фоми Аквінського, Макіавеллі, Гоббса, Спінози та ін. основна увага приділялася політичним, історичним, соціологічним і філософським, а не юридичним проблемам. На­приклад, у «Політиці» Арістотеля розглядаються фактичні дер­жавні форми як предмет філософських узагальнень, а правове регулювання залишається поза аналі

Водночас вищесказане не означає, що до ХІХ ст. проблеми кон­ституційного права зовсім не вивчалися. Вже наприкінці ХVІІ ст. у Феррарському, Болонському та Павійському університетах було запроваджено викладання конституційного права. У німецькій літературі XVII і XVIII ст. застосовувався термін «державне пра­во» (Staatsrecht), який розглядався як інституція публічного пра­ва. Так, у другій половині XVII ст. І. Штраух у своєму викладенні публічного права говорить про імператора, імперських чинів, підданих, патронів, клієнтів, євреїв як про суб’єктів публічного права. У розділі «Речі» він трактує питання території та територі­ального верховенства. Такий інституціональний підхід характер­ний і для праць відомого англійського вченого XVIII ст. У. Блек-стона. У той же час деякі юристи XVII ст. (зокрема, Тицій) різко критикують дану догму та вказують на те, що багато питань пуб­лічного права виходять за рамки триланкової системи – особи, речі та позови.

Для процесу формування науки конституційного права як са­мостійної галузі юридичної науки важливе значення мала політична філософія XVIII ст. У працях відомих просвітників (Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо, Дж. Локка, Д. Дідро) були сформульовані основопо­ложні принципи, які надалі сприяли утворенню розгорнутої кон­ституційно-правової доктрини. Такі принципи, як народний суве­ренітет, верховенство конституції, розподіл влад стали фундамен­том розвитку засад конституційного права як ведучої галузі юриспруденції.

У другій половині ХІХ ст. формування науки конституційно­го права було викликане наступними об’єктивними обставинами: а) необхідністю юридичного обгрунтування, правової регламен­тації та дослідження нових політичних відносин й інститутів, які з’явилися у суспільстві після буржуазно-демократичних рево­люцій; б) необхідністю розробки розгорнутої теорії правової дер­жави; в) необхідністю систематизації великої кількості норм кон­ституційного права і формулювання нових понять, категорій, кон­струкцій та технологій.