110

---

§ 2. Порядок заміщення посади глави держави

Правове становище монарха, на відміну від президента, харак­теризується двома основними особливостями. По-перше, влада монарха юридично вважається незалежною від будь-якої іншої влади, органу чи виборчого корпусу. Він владарює безстроково (обмежено чи абсолютно) за власним правом і вважається джере­лом усієї державної влади у країні. По-друге, влада монарха спад­кова й переходить від одного представника царюючої династії до другого за встановленим законом порядком.

Новелою державного права теперішнього дня є «виборна» мо­нархія. Так, згідно з Конституцією Малайзії 1957 р. глава держави обирається на п’ять років із султанів дев’яти штатів (у Федерації є 13 штатів, з яких дев’ять очолюються султанами-наступниками). Виборною є й посада глави держави – шейха в ОАЕ. Його обирає на п’ять років Верховна рада емірів – вищий орган влади у країні.

Монарх як глава держави, на відміну від президента, володіє рядом прав і прерогатив. Це і суто зовнішні атрибути монаршої влади, і така досить серйозна прерогатива, як абсолютне вето. До зовнішніх атрибутів монаршої влади належить право на титул і особливу назву: «король» чи «королева» у Великобританії, Швеції, в Іспанії; «імператор» в Японії; «емір» у Кувейті; «сул­тан» в Омані; «князь» – у Монако і Ліхтенштейні. Титул зумов­лює й обов’язкову форму звертання до монарха: «Ваша ве­личність». У титулі звичайно перераховуються володіння монар­ха, підкреслюється божественне походження його влади тощо. У всіх монархічних державах за їх главами визнається право на ут­римання двору, тобто особливого штату посадових осіб, які віда­ють не державними, а особистими справами монарха. Цей штат досить великий і коштує платникам податків дуже дорого.

Грошове утримання монархів складається з прибутків від їх особистого майна й

асигнувань з державного бюджету. Розмір суми на утримання монарха, а також членів його родини звичай­но встановлюється законом парламенту на початку кожного ца­рювання і сплачується за цивільним листом.

Мимоволі постає питання, чому практичні англійці дозволя­ють собі витрачати мільйони на утримання королівської родини та ще й з повним набором середньовічних інститутів і атрибутів?

Головна причина збереження інституту монарха за умов сьо­годення полягає в тому, що він є вигідним певним політичним силам. Незважаючи на те, що в усіх парламентарних монархіях (а їх абсолютна більшість порівняно з дуалістичними й абсолютни­ми) спостерігається практична нуліфікація повноважень монар­ха, сили, що зацікавлені в монархові, доводять і домагаються збе­реження цього анахронізму попередньої епохи. Справа полягає у тому, що прерогативи монарха значно ширші за президентські. Це й абсолютне вето, яке, на відміну від президентського скасу­вати не можна, це й достроковий розпуск нижньої палати парла­менту, це й усунення уряду. Навіть наділений широкими повно­важеннями Президент США всім набором таких дієвих прерога­тив не володіє. Збереження монархії і великих повноважень монарха дозволяє у кризових ситуаціях, за умов різкого загост­рення соціальних проблем і конфліктів використовувати цей інститут владними силами. Крім того, слід зазначити, що політичні сили, які перебувають при владі, за сучасних умов виробили інші шляхи впливу на вирішення питань зовнішньої та внутрішньої політики в обхід монарха (делеговане законодавство, лобізм тощо). Саме тому в багатьох країнах монархові прерогативи нібито перебувають у стані летаргійного сну. Але не викликає сумніву те, що коли цього вимагатимуть обставини, вони негайно будуть використані. Правлячим колам вигідне збереження монархів і їхніх широких повноважень на випадок завоювання демократич­ними силами більшості у парламенті, представництва в уряді й зміни ними державного курсу в певному напрямі. Тоді вони змо­жуть скористатися повноваженнями монарха як дієвим консти­туційним резервом.

Говорячи про причини збереження монархії як форми правлін­ня і монарха як глави держави при цій формі організації влади, не можна не згадати й такий чинник, як данина традиції, консерва­тизму в організації функціонування державної влади. У даному випадку не можна не враховувати, що засоби масової інформації повсякчас і цілеспрямовано підтримують у свідомості народу імідж монаршої нейтральності, імідж монарха, що стоїть над усі­ма класами й політичними течіями, імідж неупередженого вирі­шення монарших справ і проблем. Вони доводять, що монарх – символ єдності нації, особа, яка піклується про її згуртованість, тощо. Безперечно, допомогу тут їм надає служба «паблік рілейшнз».

Головна відмінність президента від монарха полягає у тому, що президент – це посада виборна – по-перше, і строкова – по-­друге. Зазвичай, президентів обирають згідно з конституцією на строк від 4 до 7 років. На 4 роки обирається президент у США, Колумбії, Коста-Риці, на 5 років – у Німеччині, Китаї, Болгарії, Індії, Угорщині, Чехії; на 6 років – в Австрії, Фінляндії; на 7 років – в Італії.

Безумовно, перевагою президентської посади порівняно з мо­наршою, з позиції демократії, є те, що на цю посаду може бути обраний будь-який громадянин республіки, який відповідає вста­новленим цензам, згідно з його заслугами і достоїнствами в очах співвітчизників.

Разом із тим, необхідно враховувати, що вирішальне значен­ня мають не демократичні конституційні декларації, які нерідко виявляються формальними, а те, що правлячі політичні сили ви­користовують усі засоби, щоб ретельно відібрати і провести на вищий державний пост лише тих кандидатів, чия діяльність збігається з інтересами соціальних кіл, в чиїх руках сконцент­рована економічна могутність країни. Внаслідок цього безперер­вно зростає вартість виборчих кампаній, які обходяться сьогодні вже в сотні мільйонів доларів, марок, франків, фунтів стерлінгів тощо.

Нині у зарубіжних країнах склалося кілька способів обрання президентів: прямі, посередні, внутрішньопарламентські вибори. На цьому питанні слід спинитися докладніше, оскільки спосіб об­рання президента має велике політичне значення, впливає на відносини президента з парламентом і урядом.

Під час прямих виборів президента (Франція, Австрія, Болга­рія, Польща, Румунія, Чехія) останній одержує мандат на посаду глави держави від виборчого корпусу, який його обрав. Це дозво­ляє йому проводити незалежний від парламенту політичний курс, а за певних обставин навіть діяти всупереч волі парламенту. Ці обставини створюють сприятливі умови для використання авторитарних методів управління у країні (наприклад у Франції). Таким чином, прямі вибори президента при всьому їхньому зов­нішньому демократизмі є найменш демократичним способом за­міщення посади глави держави.

При посередніх виборах президент обирається без участі пар­ламенту. Яскравим прикладом таких виборів можуть бути вибо­ри у США, де президент призначається на посаду колегією ви-борщиків, які, своєю чергою, обираються прямим голосуванням по штатах. Згідно зі ст. II (розд. 1) та поправками 12 і 23 до Кон­ституції США 1787 р. кожний штат обирає кількість виборщиків, що дорівнює загальній кількості сенаторів і представників, яких штат має право направляти до Конгресу.

Посередні вибори президента, як і прямі, створюють для гла­ви держави можливість бути незалежним від парламенту, а в дея­ких випадках і протиставити себе такій установі. Про це свідчить той факт, що найширше право вето в зарубіжних країнах викори­стовують ті президенти, які стали главами держав внаслідок пря­мих або посередніх виборів (США, Франція, Польща).

Внутрішньопарламентський спосіб обрання президентів (ба­гатоступеневі вибори) характерний для парламентарних рес­публік (винятки становлять Австрія, Ірландія, Ісландія, де вибо­ри прямі). І якщо за прямих виборів виборець висловлює свою волю, безпосередньо голосуючи «за» або «проти» президента, якщо при посередніх виборах його воля опосередкована колегією виборщиків, то за багатоступеневих виборів воля виборців опо­середковується депутатами парламенту.

Внутрішньопарламентський спосіб обрання президента є од­нією з конституційних гарантій того, що глава держави не проти­ставлятиме себе парламенту, не прагнутиме до розширення своїх повноважень у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. Цьому сприяє і контрасигнатура актів глав держав у всіх парламентар­них республіках.

Державне право зарубіжних країн наділило главу держави вла­стивістю безвідповідальності за його діяльність. Монарх не несе парламентської (тобто політичної) відповідальності за свої дії довічно, президент – на строк свого обрання. У парламентарних монархіях і парламентарних республіках це обґрунтовується тим, що глава держави діє за порадами своїх міністрів, які й несуть відповідальність за них – інститут контрасигнатури. Будь-який акт, що виходить від глави держави, набуває юридичної сили тільки тоді, коли він одержує скріпу (підпис – контрасигнатуру) відпо­відного міністра, до ведення якого цей акт належить. Без скріпи міністра або прем’єр-міністра акт глави держави недійсний. Та­ким чином, жоден акт глави держави не набуває юридичної сили, якщо не відповідає волі уряду. Таке становище є правовою осно­вою для концентрації виконавчо-розпорядчої влади в руках уря­ду парламентарних держав. Інститут контрасигнатури закріп­люється і в напівпрезидентській республіці, класичним прикла­дом чого є Франція (ст. 19 Конституції Франції).

У деяких постсоціалістичних країнах також пішли шляхом введення в практику конституційно-правових відносин контра-сигнатури актів глави держави. У ст. 102 (2) Конституції Респуб­ліки Болгарія говориться, що акти, які підписує президент, «підпи­сує також голова Ради Міністрів або відповідний міністр».

Винятками із загального правила про безвідповідальність гла­ви держави за дії щодо виконання ним своїх функцій, є три ви­падки, коли його можна буде судити в порядку окремої процеду­ри – імпічменту. Імпічмент – у дослівному перекладі означає «бра­ти під сумнів», «притягувати до суду». Це трапляється у разі державної зради, порушення Конституції і законів, хабарництва.

Імпічмент як процедура притягнення до відповідальності й суду вищих державних осіб у державній ієрархії з’явився вперше у Великобританії наприкінці XIV ст. За сучасних умов – це до­сить тривала процедура, що складається з кількох стадій: пору­шення справи, притягнення до кримінальної відповідальності й суду над главою держави (в порядку імпічменту можуть притяга­тися до відповідальності віце-президент, міністри, члени органів конституційного нагляду, голови палат парламентів).

Найбільш чітко процедура імпічменту розроблена конститу­ційним правом США. Право постановки питання щодо притяг­нення до відповідальності глави держави та формулювання статей звинувачення на його адресу надано нижній палаті парламенту – палаті представників, а фактично – її юридичному комітету. Для цього голосуванням палата представників вирішує питання про те, притягати або не притягати главу держави до відповідальності в порядку імпічменту щодо сформульованих статей звинувачення. Для притягнення необхідно, щоб «за» проголосувала абсолют­на більшість присутніх депутатів даної палати. Результати голо­сування оформляються як «рішення великого журі» з формулю­ванням «винний» або «невинний». У разі винесення рішення з формулюванням «винний» згідно зі ст. І розд. 3 Конституції США 1787 р.: «Сенату належить виключне право здійснення суду в по­рядку імпічменту. З цією метою сенатори присягають або дають урочисту обіцянку на засіданні. Якщо підсудним є Президент США, головує Головний суддя. Жодна особа не може бути засуд­жена без згоди двох третин присутніх сенаторів».

Вважається, що імпічмент стосовно глави держави лише за формою можна вважати судовим процесом. Власне, це політич­ний процес, метою якого є усунення президента з посади й по­збавлення його права обіймати й виконувати будь-яку почесну, відповідальну або оплачувану посаду на службі США. Фактично таке усунення з посади визначає політичну смерть для колишньо­го президента. До того ж, президентське право помилування у да­ному разі не застосовується.

З 1787 р., тобто з часу введення в дію Конституції США, імпічмент порушувався 66 разів. Палата представників виносила рішення великого журі про віддання до суду Сенату лише 13 разів. Річард Ніксон повинен був стати у зв’язку з «уотергейтською спра­вою» чотирнадцятим. Уникнути ганебної процедури можна шля­хом подачі у відставку, що Р. Ніксон і зробив. По суті справа роз­глядалась у Сенаті лише один раз стосовно президента Ендрю Джонсона у 1868 р., але для засудження не вистачило одного го­лосу.

Аналогічна процедура імпічменту закріплена конституційним правом ряду інших зарубіжних держав, тільки підстави для пору­шення цієї процедури можуть бути різними. Якщо у США – це порушення Конституції, державна зрада та хабарництво (ст. II розд. 3), то в Італії президент відповідальний тільки «за держав­ну зраду або посягання на Конституцію» (ст. 90), у Німеччині – лише «за навмисне порушення Основного Закону або іншого фе­дерального закону» (ст. 61).

Деякі постсоціалістичні держави також закріпили процедуру імпічменту стосовно глави держави. У ст. 103 Конституції Рес­публіки Болгарія, зокрема, говориться: «Президент і віце-президент не несуть відповідальності за дії, здійснені щодо виконання своїх функцій, за винятком державної зради і порушення Кон­ституції». У цій самій статті (розд. 2–4) викладена і процедура імпічменту.

 

< Попередня   Наступна >