Головне меню
Головна Підручники Конституційне право зарубіжних країн Конституційне право зарубіжних країн Розділ 13 Уряд // § 1. Місце уряду в системі вищих органів державної влади

Розділ 13 Уряд // § 1. Місце уряду в системі вищих органів державної влади

Конституційне право зарубіжних країн - Конституційне право зарубіжних країн
56

Розділ 13 Уряд

§ 1. Місце уряду в системі вищих органів державної влади

Центральною ланкою всього державного механізму, його най­важливішою складовою частиною є уряд. У зарубіжних країнах вищий орган урядової влади може мати різні найменування. Найбільш поширені такі: Рада Міністрів, Кабінет, Кабінет Мі­ністрів, Державна рада, Федеральна рада тощо. Термін «уряд» ви­користовується як збиральний.

Уряд у більшості зарубіжних країн здійснює загальне управлін­ня всіма справами держави, керує її внутрішньою та зовнішньою політикою. Уряд – колегіальний орган, до якого входять особи (міністри, секретарі), що очолюють державні відомства (міністер­ства, департаменти) з окремих галузей управління (збройні сили, фінанси, юстиція, іноземні справи тощо). У деяких випадках до складу уряду входять також особи, які не очолюють будь-які міністерства (міністри без портфелів, або державні міністри). У президентських республіках функції глави уряду виконує сам президент. У парламентарних країнах (республіках і монархіях) є посада глави уряду, що заміщується особою, яку найчастіше на­зивають прем’єр-міністром. Слід зазначити, що офіційно глава уряду може називатися й інакше: в Італії, наприклад, він офіцій­но іменується головою Ради Міністрів, у Швеції та Норвегії – Державним міністром, у Німеччині та Австрії – Канцлером тощо.

У всіх зарубіжних країнах уряд відіграє головну роль у роз­робці, формуванні та здійсненні основних напрямів політики дер­жави, визначенні шляхів і засобів їх досягнення.

Міністри без портфелів – особи, які очолюють відомства, що не прирівнюються до міністерств, або виконують окремі доручен­ня глави уряду та є при цьому його помічниками.

При розгалуженні функцій сучасної держави посилюється вплив урядової влади на

всі сфери життя суспільства. За обґрун­тування зростаючого впливу уряду править теорія «самостійного мандата», що дістала певного поширення. Сутність цієї теорії по­лягає в тому, що виборці на загальних виборах висловлюються не стільки за того чи іншого кандидата в депутати, скільки за урядову політику в цілому. Тим самим вони дають певний мандат уря­ду, який здійснює виконавчу владу за волею виборців. Це змен­шує роль парламентських дебатів при оцінці діяльності уряду. Відомо, що парламентська процедура характеризується складні­стю і перешкоджає оперативному прийняттю рішень. Урядова ж влада менш схильна до впливу громадської думки.

За сучасних умов, коли держава активно втручається в економіку, втілюючи у життя намічені програми, зростання ролі урядової влади стає об’єктивною передумовою. Уряд часто є ініціатором законодав­ства з питань державного регулювання економіки. У цьому разі пар­ламент виступає як орган, що «реєструє» урядові законопроекти.

Залежно від політичної практики, історичних умов і національ­них традицій процес посилення позицій уряду набуває різнома­нітних форм, що в кінцевому підсумку зумовлюється існуючими формами правління (парламентською, президентською та зміша­ною). У парламентських країнах піднесенню уряду над парламен­том сприяє та обставина, що формування уряду здійснюється партією (партіями), яка має більшість місць у парламенті. У по­єднанні з жорсткою партійною дисципліною непарламентська більшість керує урядом, а уряд – парламентською більшістю. Слід підкреслити, що роль і значення парламентської опозиції можуть активно виявлятися тільки тоді, коли формується коаліційний уряд або «уряд меншості». Президентська форма правління характери­зується тим, що президент є одночасно главою уряду, який не несе відповідальності перед парламентом. Змішана (дуалістична) мо­дель уряду існує в сучасній Франції. Особливість її полягає в тому, що згідно з Конституцією (статті 8, 9) президент призначає прем’єр-міністра і головує у Раді Міністрів, а прем’єр-міністр (ст. 21) керує діяльністю уряду. Суттєвим моментом, що визначає сто­сунки уряду з парламентом, є втручання останнього у сферу зако­нодавства, а також антиконституційну нормотворчість уряду. Він широко використовує своє право законодавчої ініціативи, і кількість законопроектів, внесених урядом, перевищує число про­ектів самого парламенту. Крім цього, уряд видає власні нормативні акти (виконавчі накази президента, розпорядження тощо), які та­кож сприяють посиленню позицій уряду в системі вищих органів держави. У зв’язку з цим неабияке значення має характер взаємов­ідносин уряду з вищим органом конституційного нагляду, який чималою мірою залежить від способу формування останнього, об­сягу його повноважень і партійного складу.

У країнах, де орган конституційного нагляду формується за прямої (Японія, США) чи непрямої участі уряду, останній має змо­гу суттєво впливати на прийняття рішень цим органом. Створення органу конституційного нагляду без участі уряду (Італія, Німеч­чина) дозволяє йому бути відносно більш незалежним від урядо­вої влади. Обсяг компетенції і ступінь обов’язкової сили його рішень також чинять вплив на його взаємовідносини з урядом. Органи конституційного нагляду з обмеженою компетенцією не мають можливості протистояти уряду. Наділення органів конституційного нагляду великою компетенцією (за якою рішення його носять завершувальний характер) створює конфліктні ситуації між урядом і органом конституційного нагляду, хоча цим зіткненням здебіль­шого властивий не юридичний, а політичний характер.

 

< Попередня   Наступна >