§ 3. Функції урядів

Становище уряду, де має місце верховенство в системі держав­них органів, знаходить своє відображення в його повноваженнях. Для багатьох зарубіжних країн характерним є розрив між юри­дичним і фактичним статусом уряду. У більшості конституцій цих країн положення, що стосуються предметної компетенції уряду, відсутні або сформульовані досить поверхово. Законодавець ке­рується принципом поділу влади і вважає, що межі між законо­давчою, виконавчою і судовою владою абсолютно очевидні. Кон­ституції багатьох держав (парламентських) усі виконавчі повно­важення доручають не уряду, а главі держави, що не відповідає дійсності. При цьому уряд інколи наділяється суто дорадчими функціями при главі держави. Наприклад, конституції Данії і Норвегії, засновані на принципі поділу влади, надали широкі пра­ва у сфері управління королівській владі. У них прямо зазначено, що виконавча влада належить королю (§ 3 Конституції Данії 1953 р. і § 3 Конституції Норвегії 1914 р.). Виходячи з цього король вва­жається джерелом повноважень для всіх органів виконавчої вла­ди. Взагалі це право монарха сугубо номінальне і не може бути розтлумачене як дискреційне повноваження корони, тому що вибір визначається результатами парламентських виборів.

Не відповідають реальному стану речей і ті положення Консти­туції Франції 1958 р., які визначають компетенцію уряду: «Уряд визначає і здійснює політику нації. У його розпорядженні знаходять­ся адміністративні органи і Збройні Сили» (ст. 20). Проте загально­відомо, що реально влада зосереджена у руках глави держави.

У деяких конституціях містяться статті, що визначають ком­петенцію уряду, але тільки у загальних рисах. У федеративних державах (крім Швейцарії), як правило, розмежовується компе­тенція між союзом і суб’єктами федерації.

У зарубіжних країнах найважливіші

– виконання законів. За теорією поділу влади виконавча вла­да належить уряду. Він мусить турбуватися про точне і неухиль­не дотримання законів, що приймаються;

– управління державним апаратом. Уряд здійснює добір і роз­становку кадрів державних працівників, спрямовує і контролює їх діяльність. Ця функція здійснюється через міністерства, відом­ства, департаменти тощо. Уряд виступає як керівний центр щодо різних ланок державного апарату в цілому;

– нормоустановча діяльність. Уряд видає різні нормативні акти на основі парламентських законів у зв’язку з необхідністю втілен­ня їх у життя. Ця діяльність здійснюється урядом за уповноважен­ням парламенту. Уряд не втручається у сферу предметної компе­тенції парламенту. Такі акти мають підзаконний адміністративний характер. В інших випадках уряд видає нормативні акти з прямих або непрямих приписів парламенту, втручаючись у його компетен­цію. Але це відбувається внаслідок того, що парламент делегує (передає) свої повноваження уряду. Подібні нормативні акти у да­ному разі не носять підзаконного характеру, а мають таку ж юри­дичну силу, як і парламентські акти (закони). Делеговане законо­давство дістало поширення в урядовій практиці багатьох держав;

– контроль за законодавчою діяльністю парламенту. Уряд має право законодавчої ініціативи й активно впливає на законодав­чий процес. У парламентарних країнах уряд є головним джере­лом законодавчої ініціативи; у президентських республіках поза­парламентський спосіб формування уряду дещо послаблює цю сторону діяльності уряду, що компенсується правом вето глави держави, яке він активно використовує. У парламентарних країнах у справі контролю за законодавством найсуттєвішим момен­том є керівництво партійними фракціями;

– підготовка, внесення і виконання бюджету. Складання при­буткової і видаткової частин бюджету здійснюють різні ланки ви­конавчої влади. Законопроект вноситься урядом для затверджен­ня парламентом. Внесення поправок, доповнень і змін у проект бюджету можливе лише за згодою уряду. Незатвердження бюд­жету протягом визначеного терміну дає йому змогу ввести у дію власний законопроект, навіть якщо він не отримав схвалення пар­ламенту. Право контролювати виконання бюджету, яке належить парламенту, в реальній дійсності має оманний характер;

– здійснення зовнішньої політики. Уряд керує здійсненням зовнішньої політики держави. Питання зовнішньої політики по­сідає важливе місце у повсякденній діяльності уряду. Він визна­чає напрями діяльності цих органів, з допомогою яких здійсню­ються зовнішньополітичні функції держави. Формування дипло­матичного і консульського апарату, керівництво розвідувальними органами, укладення договорів, участь у переговорах – усе це здій­снюється безпосередньо урядом;

– надзвичайні повноваження. Умови здійснення урядом над­звичайних повноважень досить чітко викладені у конституціях або містяться у спеціальних законах про надзвичайний стан. Підставою для введення надзвичайного стану є загроза зовнішній безпеці, внутрішні заворушення тощо. Внаслідок введення над­звичайного (осадного) стану припиняється дія прав, свобод та їх гарантій, виникає юридично оформлена відмова від законності; до відання уряду належить вирішення загальних питань і керів­ництво державною політикою у сфері культури, освіти, науки й техніки, соціальних справ, охорони здоров’я. Він контролює діяльність засобів масової інформації; призначає на виші цивільні та військові посади, вирішує питання нагородження, присвоєння почесних звань і вжиття інших заохочувальних заходів; здійснює загальне керівництво Збройними Силами країни; у деяких краї­нах, наприклад в Японії, уряд має право помилування та амністії.

Аналізуючи загальне становище уряду в зарубіжних країнах, слід підкреслити підвищення ролі уряду і його глави в системі вищих органів влади держави, ускладнення внутрішньоурядової структури і зниження ролі колегіальності у виробленні і прий­нятті рішень. Найважливіші рішення приймаються главами урядів або готуються у комісіях і комітетах, а потім подаються уряду.