47

---

Розділ 14

Конституційний контроль у зарубіжних країнах

§ 1. Поняття конституційного контролю (нагляду)

Загальновизнаним у всіх країнах є те, що конституції мають вищу юридичну силу щодо інших джерел права. З цього випли­ває принцип конституційної законності, з огляду на який нормо-установча діяльність має здійснюватися згідно з конституцією та при неухильному її дотриманні. Кожна правова норма, видана будь-яким державним органом, набирає юридичної сили тільки тоді, коли правила поведінки, що містяться в ній, не суперечать приписам конституції. У разі прийняття будь-яким державним органом закону чи іншого нормативного акта, що суперечить кон­ституційним нормам, він може бути визнаний юридично зовсім незначуща. Ця функція покладається на інститут конституційного контролю (нагляду).

Розглядаючи поняття «конституційний контроль» (нагляд), слід мати на увазі, що у конституціях зарубіжних країн викорис­товуються різні найменування цієї державної функції: конститу­ційний контроль, конституційний нагляд, конституційна юрис­дикція, охорона конституції тощо.

Існують також різні погляди з цього питання в юридичних, наукових і навчальних виданнях. Щоб уникнути різночитань, надалі застосовуватимемо термін «конституційний контроль», зважаючи на особливу функцію влади, головним змістом якої є підтримка та забезпечення конституційної законності. У цьому сенсі під конституційним контролем треба розуміти будь-яку фор­му перевірки на відповідність конституції, тобто несуперечливість їй актів і дій органів публічної влади, а також громадських об’єд­нань, які виконують публічні функції або беруть участь у здійс­ненні публічної влади.

Зрозуміло, це визначення має узагальнюючий і відносний ха­рактер, тому що стосовно окремих зарубіжних

країн воно потре­бує конкретизації залежно від об’єктів конституційного контро­лю, виду органів його здійснення та обсягу їх повноважень.

Визначаючи поняття конституційного контролю, необхідно з’ясувати його співвідношення з фундаментальними гілками вла­ди – законодавчою, виконавчою та судовою, – які становлять єдину верховну державну владу.

Конституції деяких зарубіжних країн відносять конституцій­ний контроль до судової влади незалежно від того, здійснюють його загальні суди чи спеціальні органи конституційного контро­лю (нагляду).

Так, Конституція Російської Федерації закріплює основи пра­вового статусу Конституційного Суду у гл. 7 «Судова влада», а у п. 2 ст. 118 прямо зазначено, що «судова влада здійснюється че­рез конституційне, цивільне, адміністративне та кримінальне су­дочинство». Аналогічним є становище Федерального Конститу­ційного Суду в Німеччині.

У тому, що інститут Конституційного контролю належить без­посередньо до системи судів, є певна логіка. Адже існує поняття конституційної юстиції, а судова влада як більш широке явище охоплює його.

У Грузії також Конституційний Суд текстуально інтегрований у конституції із загальними судами. Проте у конституціях бага­тьох інших зарубіжних держав конституційний контроль тексту­ально виділяється у самостійний інститут, який не належить до судової влади (Республіка Білорусь, Республіка Болгарія, Фран­ція, Іспанія та ін.). Це зумовлено тим, що функції органів консти­туційного контролю мають певну специфіку. Згадані органи не можна вважати просто органами правосуддя. Це підтверджуєть­ся, зокрема, тим, що органи конституційної юстиції мають повно­важення розглядати так звані юрисдикційні справи, наприклад, у спорах про компетенції між вищими органами держави. Такі спо­ри часто набувають політичного характеру.

Це свідчить про те, що фундаментальні гілки влади не виклю­чають існування інших функціонально самостійних правових інститутів, зокрема інституту конституційного контролю. Більш того, необхідність і важливість охорони конституції, забезпечен­ня відповідності законодавчих та інших нормативних актів кон­ституції, верховенства права в юридичній практиці та правозастостосовній діяльності, стримування будь-якої гілки влади у ви­падках виходу за межі конституції та підтримування балансу всіх гілок державної влади зумовлює об’єктивну потребу в особливій гілці влади – контрольній (наглядовій).

Потреба у самостійно функціонуючому інституті конституцій­ного контролю є особливо очевидною у державах перехідного пе­ріоду від тоталітаризму до демократії, для яких властивими є го­стра політична боротьба, протистояння різних гілок влади, втру­чання однієї гілки влади у сферу діяльності іншої, ослаблення органів законодавчої та підсилення органів виконавчої влади. За цих умов функціонування інституту конституційного контролю набуває особливо демократичного характеру як гаранта консти­туції та конституційної законності. Це підтверджує те, що функції конституційного контролю повинні здійснювати органи, які по­сідають самостійне місце і є організаційно відокремленими від інших гілок влади.

Ідея конституційного контролю вперше зародилася на почат­ку XVII ст. у Великобританії та була реалізована в діяльності Тає­мної ради, яка визнавала закони легіслатур (законодавчих зборів) колоній недійсними, якщо вони суперечили законам англійсько­го парламенту та загальному праву.

Проте у сучасному вигляді доктрина конституційного конт­ролю вперше була сформульована й застосована Верховним Су­дом США. Хоча Конституція США не наділила Верховний Суд правом установлення відповідності законів Конгресу до Консти­туції, Верховний Суд ще у 1803 р. оголосив, що федеральна Кон­ституція – вищий закон країни, і будь-який закон Конгресу, який суперечить Конституції, може бути визнаний судом як неконсти­туційний.

З того часу Верховний Суд США за свою більш як 200-річну історію здобув практично безспірну репутацію суверенного на­ціонального арбітра і, власне, являє собою «четверту владу в дер­жаві».

Згодом цей приклад наслідували й інші держави: 1848 р. консти­туційний контроль був частково введений у Швейцарії, 1853 р. – в Аргентині, 1891 р. – у Бразилії, 1917 р. – в Уругваї.

До Першої світової війни конституційний контроль з’явився у Норвегії, Греції, а після її закінчення набув поширення в інших європейських державах.

Слід зазначити, що соціалістична державно-правова наука та практика в основному негативно ставилися до інституту консти­туційного контролю. Це пов’язувалося, насамперед, з політико-ідеологічними причинами, формальним декларуванням повновладдя верховних представницьких установ, єдності державної влади, запереченням парламентаризму, принципу поділу влади тощо. Насправді це було зумовлено тим, що реальна влада нале­жала партійно-державному апарату, і для цієї влади інститут кон­ституційного контролю був стороннім.

Застосування інституту конституційного контролю має свої особливості у ряді держав. Так, це очевидно у деяких мусульмансь­ких країнах (наприклад, в Ірані), в яких, власне, Основний Закон повинен грунтуватися на Корані, тобто він відповідає не тільки конституції, а й Корану.

 

< Попередня   Наступна >