98

---

§ 3. Органи конституційного контролю

Як уже зазначалося, конституційний контроль здійснюється загальними державними органами – глава держави, парламент, уряд, омбудсмен, генеральний контролер, контрольна (лічильна) палата, уповноважений з прав людини (народний захисник), про­куратура тощо під час виконання своїх функцій або спеціально нарівні з іншими функціями – і спеціалізованими органами кон­ституційного контролю.

У цьому зв’язку конституційний контроль буває політичним і судовим. Політичний конституційний контроль здійснюється пре­зидентом, парламентом, урядом та іншими державними органа­ми, чия діяльність має політичний характер.

Складність та суперечність правозастосувального процесу, збільшення кількості нормативних актів, суперечливість судових рішень зумовили необхідність постійного контролю (нагляду) з боку компетентних органів конституційної юрисдикції. У зарубіжних країнах розрізняють два різновиди судового конституційно­го контролю, які умовно називаються американським та євро­пейським.

За американською системою, поширеною в основному в краї­нах англосаксонського права, конституційність законів та інших актів перевіряють суди загальної юрисдикції. Особливістю цього конституційного контролю є те, що при розгляді судом справи будь-яка із сторін може заявити про неконституційність застосо­вуваного закону. У цьому разі справа направляється до Верхов­ного Суду, рішення якого стає обов’язковим для всіх судів. За­кон, визнаний Верховним Судом як неконституційний, формаль­но продовжує діяти, але не застосовується судами, тобто втрачає судовий захист і, власне, юридичну силу. У такому разі будь-який адміністративний орган формально зберігає право на застосуван­ня даного закону, але не робить цього, тому що його рішення може бути оскаржене в суд та скасоване, бо для суду зазначений зак

он немовби уже не існує. Тоді, як правило, парламент скасовує цей закон.

У деяких зарубіжних країнах (США, Аргентині, Японії, Нор­вегії) конституційність законів має право перевіряти будь-який суд, а в інших це може здійснювати тільки Верховний Суд після розгляду конкретної справи нижчими судами (наприклад, в Ав­стралії, Індії, на Мальті).

Американська система конституційного контролю зумовлена особливостями існування у США та інших країнах так званого загального, прецедентного права, коли рішення судів є джерелом права.

Для абсолютної більшості європейських країн властива сис­тема континентального, писаного права, де джерелом права є за­кони та підзаконні нормативні акти, а судова практика має підпо­рядкований характер. Тому система загальних судів, які підляга­ють праву, не може здійснювати конституційний контроль.

У зв’язку з цим європейська система конституційного контро­лю передбачає заснування спеціальних судових або квазісудових органів конституційного контролю. Такими органами є консти­туційні суди Російської Федерації, Республіки Білорусь, Болгарії, Угорщини, Словаччини, Чехії, Румунії, Німеччини, Італії, Іспанії, Єгипту та ін., Конституційний трибунал Польщі, Конституційна рада Франції. Конституційний контроль за управлінськими рішеннями у Франції здійснює Державна рада, що очолює систему ад­міністративної юстиції.

Останнім часом деякі латиноамериканські держави пішли шляхом континентальної Європи і створили для здійснення кон­ституційного контролю конституційні суди або конституційні ради (Бразилія, Колумбія, Коста-Рика).

У деяких країнах при здійсненні конституційного контролю нарівні зі спеціальними органами використовуються також окре­мі елементи системи загальних судів. Так, в Італії, поряд з Кон­ституційним Судом, зберігається можливість здійснення консти­туційного контролю загальними судами. Сторона у судовому про­цесі або суддя, дійшовши висновку про неконституційність закону, що підлягає застосуванню, можуть дане питання переда­ти на розгляд Конституційного Суду.

У федеративних державах поряд з федеральними органами конституційного контролю аналогічні органи створюються і суб’єктами федерації (Німеччина, СРЮ).

Способи формування органів конституційного контролю різні, але в основному розрізняються три їх види: парламентський, по­запарламентський і змішаний.

Парламентський спосіб застосовується у порівняно невеликій кількості зарубіжних країн. Так, у Німеччині члени федерально­го Конституційного Суду обираються у рівній кількості (по вісім) Бундестагом та Бундесратом (ч. І ст. 94 Основного Закону), а чле­ни конституційних судів земель – ландтагами. В Угорщині члени Конституційного Суду обираються Державними зборами (п. «л» ч. 3 § 19 Конституції), а у Хорватії (ч. І ст. 122 Конституції) – нижньою палатою парламенту (Палатою представників) за подан­ням верхньої палати (Палати жупанів).

Прикладом позапарламентського формування органу консти­туційного контролю є Японія, де 15 членів Верховного Суду при­значає Кабінет Міністрів, а Головного суддю – імператор за по­данням Кабінету Міністрів. Члени федерального Конституційного Суду Австрії призначаються за поданням Національної ради та Федеральної ради.

У більшості зарубіжних країн застосовується змішаний спосіб, за якого у формуванні органів конституційного контролю беруть участь представники різних гілок влади або самостійно, або ра­зом. Наприклад, в Італії до складу Конституційного Суду входять 15 суддів, що призначаються по одній третині президентом, пар­ламентом на сумісному засіданні палат і вищими судовими інстан­ціями (касаційний суд обирає трьох суддів, Державна рада та Ра­хункова палата – по одному). Аналогічний порядок існує у Бол­гарії, де Конституційний Суд складається з 12 суддів, одна третина яких призначається президентом, одна третина обирається На­родними зборами, і ще одна третина – загальними зборами суддів Верховного касаційного суду та Верховного адміністративного суду.

У Франції трьох членів Конституційної ради призначає Пре­зидент, трьох – голова Національних зборів і ще трьох – голова Сенату. Крім того, до складу Конституційної ради по праву вхо­дять колишні президенти республіки.

Конституційний Суд Російської Федерації складається з 19 суддів, призначених Радою Федерації за поданням Президента Російської Федерації, а, наприклад, у Чеській Республіці суддів Конституційного Суду, навпаки, призначає Президент Республі­ки за згодою Сенату.

Уявляється, що змішаний спосіб формування органів консти­туційного контролю є найбільш оптимальним і демократичним, оскільки він найповніше забезпечує реалізацію принципу поділу влади та баланс усіх гілок влади.

Як правило, для суддів конституційних судів, на відміну від судів загальної юрисдикції, установлюються тривалі терміни пов­новажень при забороні повторного обрання суддів. Так, у Німеч­чині термін повноважень – 12 років, у Франції, Болгарії, Угор­щині, Іспанії, Італії, Югославії, Словенії, Македонії – 9, у Колумбії, Польщі, Хорватії – 8, у Словаччині – 7, у Монголії, Португалії – 6 років.

У ряді країн для забезпечення спадкоємності та стабільності застосовується часткове поновлення складу Конституційного Суду. Так, у Польщі та Колумбії кожні чотири роки оновлюється половина членів конституційних судів, у Франції, Болгарії, Ру­мунії, Іспанії кожні три роки – третина складу органів конститу­ційного контролю.

У зв’язку з цим необхідно розрізняти терміни повноважень, установлені для Конституційного Суду й окремо для його членів.

У деяких країнах повноваження органів конституційного кон­тролю не обмежуються певним терміном. Так, згідно зі ст. 4 Закону про Конституційний Суд «повноваження Конституційного Суду Російської Федерації не обмежені терміном». Законодав­ством Російської Федерації не передбачається розпуск Консти­туційного Суду або припинення його діяльності. Припиняються тільки повноваження суддів Конституційного Суду виключно через підстави, передбачені законом.

Кількісний склад органів конституційного контролю зарубіж­них країн, як правило, невеликий і не залежить від кількості на­селення або площі території країни. Так, якщо в Югославії 7 членів Федерального Конституційного Суду, у Франції, Румунії, Сло­венії, Македонії, Монголії – 9, то у Німеччині – 16, а в Росії – 19.

У зв’язку з тим, що діяльність органів конституційного конт­ролю має свої особливості та специфіку, до їх членів у багатьох країнах ставляться певні вимоги, а саме: підвищений віковий ценз, значний професійний стаж, особисті моральні якості, заборона або обмеження політичної діяльності.

 

< Попередня   Наступна >