60

---

§ 1. Конституція

Конституція Франції 1958 р. була підготована і прийнята в умовах гострої політичної кризи (заколот у Алжирі, неефек­тивність парламентаризму, який встановлювався за Конституцією 1946 р., багаторазова зміна уряду, загроза війни у країнах). Про­ект Конституції розроблявся під керівництвом Ш. де Голля, який прагнув сильної державної (і особистої) влади.

Делегуючи уряду повноваження з розробки проекту нової Кон­ституції, парламент висловив ряд обов’язкових умов, що визна­чають як порядок розроблення проекту, так і основні риси Кон­ституції: парламент бере участь у його підготовці, маючи 2/3 місць у Консультативному комітеті; загальне голосування має залиша­тися джерелом законодавчої і виконавчої влади; у Конституції має бути реалізований принцип поділу влади; уряд відповідальний перед парламентом; Конституція повинна закріпити основи ре­гулювання відносин між Францією і народами її колоній.

Делегований спосіб створення конституції не відповідав фран­цузьким традиціям підготовки Основного закону, оскільки всі конституції Республіки розроблялися парламентськими устано­вами.

Проект Конституції був обговорений і схвалений у Консуль­тативному комітеті й Раді міністрів, на референдумі 28 вересня 1958 р. Чинності Конституція набрала 4 жовтня 1958 р. Це була сімнадцята Конституція з 1789 р., вона «сформувала» 22-й від початку існування країни політичний режим і ознаменувала в історії Франції народження П’ятої республіки – другий етап.

Стаття 91 цієї Конституції надала Урядові право протягом чотиримісячного строку з моменту промульгації цього акта вжи­вати всіх заходів законодавчого характеру, необхідних для засто­сування Конституції і функціонування державної влади. Вико­ристовуючи це перехідне конституційне положення, уряд за пе­ріод до 4 лютого

1959 р. прийняв 296 ордонансів, що створили нормативну базу для існування П’ятої республіки і встановлення нового конституційного режиму.

Структура Конституції. Конституція 1958 р. містить стислу преамбулу і 15 розділів, що складаються з 92 статей, деякі з яких мають нумерацію з позначками (статті 53, 54, 68, 88). На відміну від конституцій багатьох інших зарубіжних країн у ній не містять­ся положення про соціально-економічну структуру суспільства, майже не додаються формулювання про політичну систему сус­пільства (крім статті про партії), а також немає розділу про пра­вовий статус особи. Проте в преамбулі Конституції є посилання до Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і до преамбули Конституції 1946 р. Тому чинна французька юридична Консти­туція в матеріальному розумінні включає три акти: Конституцію 1958 р., Декларацію прав людини і громадянина 1789 р. і преамбу­лу Конституції 1946 р. Це підтверджується тим, що Конституцій­на рада у своїх рішеннях неодноразово посилалася на Деклара­цію 1789 р. і преамбулу Конституції 1946 р. як на складові части­ни чинної Конституції і включила їх до переліку законів, відповідність яким інших актів вона перевіряє.

Конституція 1958 р. в основному закріплює сутність французь­кої держави і регулює взаємовідносини її органів. Вона встанови­ла, що Франція є неподільною, світською, демократичною і соці­альною республікою, та проголосила принцип народного сувере­нітету, який здійснюється народом через його представників і на референдумі. Конституція ствердила девіз Республіки «Свобода, рівність і братерство» і проголосила принцип Республіки «Прав­ління народу, із волі народу і для народу» (ст. 2). Ця Конституція запровадила змішану республіканську форму, яка визначається, насамперед, тим, що глава держави (Президент) обирається без участі парламенту, а Прем’єр-міністр призначається Президентом без згоди парламенту (ознаки президентської республіки). Вод­ночас уряд відповідає перед нижньою палатою парламенту (пар­ламентська форма правління). В Основному законі закріплене важливе положення про те, що республіканська форма правління не може бути предметом перегляду (ст. 89).

За формою територіально-політичного устрою Франція є складною унітарною державою (Корсика – політична автономія, Нова Каледонія – асоційована держава).

Конституція 1958 р. встановила механізми контролю за відпо­відністю конституційних норм нормам міжнародного права. При­мат міжнародного права над внутрішнім законодавством зумов­лений вимогою взаємності: «Договори або угоди, належним чи­ном схвалені чи ратифіковані, з моменту їх опублікування мають силу, що перевищує силу внутрішніх законів, за умови застосу­вання такого договору або угоди іншою стороною» (ст. 55). Відпо­відно до цього принципу 1992 р. здійснена інтеграція Франції в Європейський Союз. Проте це відбулося тільки після внесення змін у Конституцію Конституційним законом від 25 червня 1992 р. і ратифікації парламентом Маастрихтських угод.

Конституція 1958 р., в останній редакції достатньою мірою пристосована до умов міжнародної інтеграції, що безупинно роз­вивається в Європі. Так, згідно зі ст. 88і Конституція Франції на засадах взаємності добровільно передає у відання європейсь­ких співтовариств (нині – Європейський Союз) відповідну ком­петенцію.

За Європейським економічним і фінансовим союзом визнане право встановлення режиму загальних меж (ст. 88).

Конституція, базуючись на принципі взаємності, надає вибор­че право громадянам інших держав Європейського Союзу на ви­борах до своїх муніципальних органів (ст. 88).

Специфічною рисою французької Конституції є те, що, крім зазначених актів, до неї входять й «основні принципи, визнані за­конами Республіки», до яких відсилає преамбула Конституції 1946 р. Наприклад, Закон «Про свободу асоціації» від 1 липня 1901 р. не є конституційним, а принцип свободи асоціацій таким є, про що зазначила Конституційна рада у своєму рішенні від 16 липня 1971 р. Такі принципи містяться й у деяких законах пер­ших трьох республік і можуть бути в законах, що застосовуються у П’ятій республіці. Визнання цих принципів залежить не тільки від законодавця, а й від Конституційної ради інтерпретатора норм Основного закону.

Однією з характерних рис Конституції 1958 р. є закріплення домінуючого становища виконавчої влади в загальній системі дер­жавних органів. Це виявляється у зосередженні влади в руках Пре­зидента й уряду.

Процес концентрації політичної влади у виконавчих органах змінив статус парламенту. Вони мають широкі можливості для впливу на парламент, а в деяких випадках діють і «через його го­лову», як, наприклад, при проведенні референдумів на підставі ст. 11 Конституції. Парламент втратив значну частину своїх за­конодавчих повноважень. Він може «законодавствувати» лише у сферах, визначених ст. 34 Конституції. Усі інші питання регламентарної влади регулюються актами виконавчих органів.

Конституція 1958 р. значною мірою розширила сферу засто­сування одного з головних інститутів безпосередньої демократії – референдуму. Конституція 1958 р. належить до розряду «жорст­ких», її зміни проходять дві стадії. Перша стадія зміни Консти­туції – це внесення поправок та їх прийняття. З ініціативою пере­гляду Конституції можуть виступати Президент Республіки за пропозицією уряду (хоча найчастіше він фактично діє самостійно) і члени парламенту. Проте останні при цьому повинні заручити­ся підтримкою уряду і нерідко не можуть реалізувати своє право законодавчої ініціативи через протидію його.

Проект або пропозиція про зміну Конституції мають бути прийняті в ідентичній редакції двома палатами простою більшістю голосів на роздільних засіданнях. Потім законопроект підлягає ратифікації, тобто він затверджується на референдумі або за рішенням Президента Конгресом, що іменується в цьому випад­ку Конституційним (спільним засіданням палат парламенту) більшістю у 3/5 загальної кількості голосів. На першій стадії за­конопроект обговорюється і в нього вносяться поправки. На другій стадії (незалежно від того, референдум це чи конгрес) мож­на лише голосувати «за», «проти» або утриматися. Проте для ра­тифікації в Конгресі потрібно, щоб автором законопроекту був уряд, а не члени парламенту. Процедуру ратифікації в Конгресі введено для незначних поправок, коли проведення референдуму недоцільне.

Практика застосування різних процедур перегляду Консти­туції характеризується виникненням своєрідного інституту відкладального перегляду. Сутність його полягає в тому, що проект або пропозиція закону про перегляд Конституції можуть бути схвалені більшістю кожної з палат парламенту, але це не зобов’я­зує Президента Республіки застосувати наступну процедуру. На практиці це призвело до того, що деякі проекти конституційного перегляду пройшли стадію схвалення в палатах (у тому числі й такий важливий, як зміни строку повноважень Президента), але не були подані на схвалення ні на референдум, ні до Конгресу. Конституційний закон про скорочення строку повноважень Пре­зидента Республіки був прийнятий референдумом тільки 24 ве­ресня 2000 р. (це була найбільша зміна Конституції за останні десятиліття).

Конституція 1958 р. до середини 1996 р. зазнала дев’ять пере­глядів, деякі з яких мали технічний характер, а деякі кардиналь­но впливали на її зміст.

Найважливішими з конституційних змін є: встановлення з 1962 р. нового порядку обрання Президента Республіки та уточ­нення цього порядку (1974 р.), зміна статей 2, 54 і 74 та включен­ня до Конституції нового розділу «Про Європейський Союз» (1992 р.), а також ряд змін щодо організації і діяльності парла­менту Конституційної ради, парламентської недоторканності, кри­мінальної відповідальності членів уряду тощо. Конституційним законом від 4 серпня 1995 р. було скасовано розділ XIII Консти­туції «Про співтовариство».

Конституційні перегляди внесли зміни в структуру і порядок діяльності державних органів, а також певною мірою — в міжнарод­но-правовий статус Французької Республіки. Проте вони не торк­нулися головних принципів демократії, організації і діяльності дер­жавних інститутів, а лише відбили тенденцію до деякого підвищен­ня ролі парламенту й авторитету уряду як колегіального органу.

Конституційний контроль у Франції відрізняється великою своєрідністю і не повною мірою збігається з двома загальноприй­нятими основними моделями конституційного контролю (див. Загальну частину даного навчального посібника). Конституційність актів державних органів розглядається різними орга­нами: парламентських – Конституційною радою, органів виконав­чої влади – Державною радою.

Конституційна рада складається з дев’ятьох членів, повнова­ження яких тривають дев’ять років і не підлягають поновленню (статті 56 і 57 Конституції). По три члени Конституційної ради призначаються Президентом Республіки, головою Національних зборів і головою Сенату. Крім цього основного складу до Консти­туційної ради входять усі екс-президенти Республіки. Члени Кон­ституційної ради не можуть бути членами уряду і парламенту, а також економічної і соціальної рад. Поновлюється Конституцій­на рада кожні три роки на 1/3. Замість члена, який вибув достро­ково, призначається новий на решту строку. Голова Конституц­ійної ради призначається Президентом Республіки з числа всіх членів Конституційної ради, проте дотепер голови завжди при­значалися з числа «президентських» членів.

Конституційна рада може констатувати обов’язкову відставку свого члена, що порушив принцип несумісності функцій або втра­тив здатність здійснювати свої громадянські й політичні права.

На Конституційну раду покладено функцію обов’язкового по­переднього контролю за конституційністю органічних законів і регламентів палат парламенту, а також факультативного поперед­нього контролю за конституційністю звичайних законів (статті 58–62 Конституції).

Право запиту про конституційність законів до їх промульгації належить Президентові Республіки, Прем’єр-міністру, голові Національних зборів, голові Сенату, а також групам депутатів або сенаторів кількістю 60 чоловік (ст. 61).

До обов’язків Конституційної ради входить контроль за відпо­відністю міжнародних договорів Основному закону. Якщо міжна­родна угода визнається такою, що не відповідає Конституції, то вона не може бути ратифікована до відповідної зміни Конституції.

Специфіка Конституційної ради Франції полягає в різнома­нітності її компетенцій, що стосуються Президента і парламенту. Так, Рада розглядає скарги на законність обрання членів обох палат парламенту, а також питання виборності й несумісності посад, що виникають стосовно членів парламенту. Регламенти палат та їхні зміни до застосування передаються в Раду, яка ви­носить рішення про їх відповідність Конституції.

Ще ширшу компетенцію Рада має з питань обрання Президен­та. Зокрема, вона бере участь у підготовці виборів Президента, у проведенні операцій щодо виборів і в оголошенні їх результатів, стежить за законністю висування кандидатів у президенти, скла­дає і публікує їх список, через своїх комісарів спостерігає за про­веденням голосування і підрахунком результатів голосування, а також констатує необхідність тимчасового заміщення президен­тської посади у випадку смерті президента.

Президент консультується з Радою з питань введення надзви­чайного стану, яка розглядає вжиті Президентом у цей період за­ходи.

Конституційна рада спостерігає за проведенням референдуму і повідомляє його результати.

Виконуючи численні функції, пов’язані з обранням президен­та і членів парламенту, а також проведенням референдуму, Кон­ституційна рада виконує своєрідну роль виборного суду і цент­рального виборного органу.

На Конституційну раду покладено обов’язки щодо вирішення спорів про розподіл компетенції між законодавчою й виконавчою владою.

Справи в Конституційній раді розглядаються письмово на за­критих засіданнях. Рішення мотивуються і публікуються у «Журналь офіс’єл». Приймаються вони в місячний строк, а в терміно­вих випадках – у восьмиденний. Усі рішення Конституційної ради оскарженню не підлягають і є обов’язковими для публічної вла­ди, усіх адміністративних і судових органів. Крім Конституцій­ної ради, що здійснює контроль за актами законодавчих органів, контроль за конституційністю актів виконавчої влади здійснює інший орган – Державна рада, що призначається Президентом і дає висновки про відповідність актів уряду закону, а також оці­нює конституційність актів регламентарної влади. Державна рада очолює систему судів адміністративної юстиції і розглядає скар­ги на їх рішення.

 

< Попередня   Наступна >