194

---

§ 4. Федералізм Канади, правове положення провінцій, місцеве самоврядування і управління

Канада – федеративна держава. Федералізм поєднує спільне і відмінне. За висловом сера Джона А. Макдоналда, першого прем’єр-міністра Канади, федералізм передбачає створення «загального уряду і законодавчих установ для загальних цілей поряд із місце­вими урядами і законодавчими установами для розв’язання локаль­них завдань». Представники франкомовного і англомовного насе­лення виразно заявляли, що вони закладають підвалини «нової нації», «нової політичної спільноти». Але вони завжди обстоювали збереження неповторності у звичаях, культурі кожної з федераль­них провінцій або колоній. Переважно франкомовне й римо-католицьке населення Східної Канади (Квебека) намагалося побороти загрозу з боку англомовної більшості (переважно протестантів), спрямовану на те, щоб послабити їхні права на мову, цивільне пра­во, укладене за французьким зразком, релігійно зорієнтовану сис­тему освіти.

Батьки-засновники Конфедерації – всі однаковою мірою – напо­лягали на створенні справжньої федерації, – реальної чи напівза­лежних провінцій. Провінції не зважувалися на відособлене існу­вання, проте не мали змоги й об’єднатися. Невеликі малонаселені спільноти на неосяжних територіях порізнили не лише природні бар’єри, які видавалися часом нездоланними, а й значні відмінності в економічних інтересах, мові, релігії, законодавстві та освіті. Вони могли скласти федерацію (і зробили це), очолювану міцним цент­ральним урядом і парламентом, але при збереженні широких прав автономії і самоврядування для кожної спільноти.

Нова Шотландія стала першою територією Канади, де було засновано представницьке урядування. 1758 р. за результатами виборів там створено Законодавчі збори. Слідом Законодавчі збо­ри з’явилися на острові Принца Едуарда, у Нью-Брансвіку, у Верхній та Нижній Ка

наді (попередники нинішніх Онтаріо і Кве­бека), Ньюфаундленді. У січні 1848 р. у Новій Шотландії уперше засновано відповідальне урядування, здійснюване через Кабінет, підзвітний у своїй діяльності Законодавчим зборам, які могли усунути його від влади. Згодом аналогічне урядування з’являється в інших провінціях. На час створення Федерації 1867 р. згадана система діяла упродовж 20 років на переважній частині території нинішньої центральної та східної Канади.

Сьогодні у кожній провінції відбуваються законодавчі збори (провінції не мають Верхніх палат), що схожі на Палати громад. Законопроекти мають проходити три читання і отримати королів­ську санкцію від лейтенанта-губернатора. За всю історію існуван­ня канадської держави на провінційному рівні в отриманні санкції було відмовлено 28 разів, останній раз – 1945 р. на острові Прин­ца Едуарда. Члени зборів обираються від виборчих округів, що створені законодавчими установами з урахуванням кількості на­селення. Членом зборів може стати будь-який кандидат, який на­брав найбільше голосів, навіть, якщо їх подало менше половини від загальної кількості. Національний парламент уповноважений створювати закони для «миру, порядку і доброго урядування Ка­нади», крім тих, які стосуються «питань, що віднесені виключно до компетенції Законодавчих зборів провінцій». Провінційні за­конодавчі установи уповноважені створювати закони про пряме оподаткування у провінції на провінційні потреби, збереження природних ресурсів, в’язниці, благодійні установи, лікарні (крім морських), муніципальні установи, ліцензії для провінційних та муніципальних зборів, місцеві роботи та підприємства (за окре­мими винятками), інкорпорацію провінційних компаній, затвер­дження шлюбів, власності та цивільних прав у провінції, створен­ня судів і здійснення правосуддя, штрафи за порушення про­вінційних законів, питання суто місцевого чи особистого характеру у провінції, та освіту (з урахуванням деяких прав про­тестантських та римо-католицьких меншин у будь-якій провінції та конкретних релігій у Ньюфаундленді). З урахуванням обме­жень, запроваджених Конституційним актом 1982 р., провінції можуть вносити поправки до своїх Конституцій звичайним ак­том Законодавчих зборів.

Парламент не може взяти на себе будь-які повноваження про­вінційних Законодавчих зборів. Парламент і провінційні законо­давчі установи мають також повноваження щодо сільського гос­подарства та імміграції, а крім того, аспектів використання при­родних ресурсів, але якщо їхні законодавчі акти вступають у протиріччя, національний закон має перевагу. Такі самі повнова­ження поширюються на питання пенсій за віком, інвалідністю та одиноким станом, але якщо їхні закони вступають у протиріччя, провінційний закон має перевагу.

Конституційним актом 1867 р. передбачено, що все, що не зга­дано серед повноважень провінційних законодавчих установ, вхо­дить до компетенції національного парламенту. Це створює вра­ження дуже широких повноважень. Та насправді вони не такі все­осяжні, як здається, у зв’язку з детальним тлумаченням судами цього питання. Як наслідок, усе трудове законодавство віднесено до сфери провінційного законодавства, крім деяких галузей. Соці­альне забезпечення (за винятком страхування по безробіттю, що є питанням загальнонаціональним, а також поділені повноважен­ня щодо пенсій) входить до компетенції провінцій. Проте націо­нальний парламент фактично створив загальнонаціональне лікар­няне та медичне страхування, надаючи субсидії провінціям за умови, що їхні плани мають відповідати певним стандартам. Че­рез тлумачення судами провінційних та національних повнова­жень телерадіомовлення та повітряну навігацію було передано до компетенції парламенту, щоб він видавав закони для «миру, по­рядку та доброго врядування Канади», в інших випадках компе­тенцію парламенту було зведено до рівня повноважень за надзви­чайних умов, у період війни чи у разі настання глибокої націо­нальної кризи, зокрема голоду, епідемії, високої інфляції (хоч деякі випадки не входять до цього переліку).

Хоч парламент не може передавати будь-які повноваження провінційним Законодавчим зборам, а провінційні Законодавчі збори не можуть передавати свої повноваження парламенту, пар­ламент має право делегувати втілення федерального акта про­вінційним установам (як це він зробив з регулюванням міжпровінційного та міжнародного дорожнього руху), таким самим чином провінційна законодавча установа може делегувати вико­нання провінційного акта федеральній установі. «Адміністратив­не делегування» – важливий аспект гнучкості Конституції Кана­ди. Звичайно, визнання двомовності з боку офіційних установ досі обмежене, проте з часом воно набирає поширення. Наприклад, у зв’язку з настійним проханням місцевого уряду провінції Нью-Брансвік, у Конституції було збережено визнання французької та англійської мов як офіційних мов провінції. Згідно з Консти­туцією кожна провінція, за винятком Квебека, Нью-Брансвіка та Манітоби, вільна у виборі офіційної мови. В Альберті єдиною офіційною мовою може бути українська, а може бути й три офіційні мови – українська, польська і класична грецька. Квебек, Нью-Брансвік і Манітоба також вільні у виборі офіційної мови, але до цього списку вони повинні додати англійську та французь­ку мови.

Провінційними законодавчими установами створюються му­ніципальні уряди великих та малих міст, сіл, округів, районів, сто­личних регіонів. Повноваження їм надають на свій розсуд ті самі законодавчі установи. Мери, глави сільських та міських рад, чле­ни ради муніципалітету обираються за вимогами провінційних законодавчих установ. У країні нині існують майже п’ять тисяч муніципальних урядів, що займаються наданням таких послуг, як водопостачання, створення каналізаційної та сміттєзбиральної мереж, упорядження доріг, тротуарів, будинків, спортивних май­данчиків, бібліотек, поліпшення вуличного освітлення, насаджен­ня парків тощо. Нагляд за роботою шкіл здійснюють, в основно­му, шкільні управління та комісії.

 

< Попередня   Наступна >